Раді Вас бачити!

Голос ШІ перервав мої роздуми, розпочавши зворотний відлік до виходу з гіперпростору. Ми опинилися в новій системі, де кількість кораблів була значно меншою, а вдалині виднілася блакитна планета, схожа на Землю. ШІ повідомив про запит від системи охорони планети Ельдорадо.

Кук активував зв'язок, і на екрані з'явився чоловік у формі.

— Доброго дня. Назвіть мету вашого візиту в систему Ельдорадо.

Кук відповів, що ми прибули у справах до графа Паула Ніва Третього, а також для відпочинку. Офіцер перевірив інформацію і підтвердив:

— Так, “Фенікс 19.77.0101”, бачу у вас є запрошення від графа. Ви маєте доступ до його приватного помешкання на три дні. Бажаєте провести візит офіційно?

— Ні, — відповів Кук. — Ми бажаємо приватності та конфіденційності.

— Прийнято. З вас 50 000 кредитів за парковку корабля, решта послуг — згідно з прейскурантом. Відправляю вам розцінки та рахунок.

Я присвиснув від здивування.

— Це стільки лише за те, щоб посадити корабель на планету?

Кук підтвердив і додав, що ми не хочемо привертати зайвої уваги. Він попросив Ліе проконтролювати, щоб ШІ посадив корабель за вказаними координатами, а сам пішов до своєї каюти, готуватися до підписання документів.

Посадка на Ельдорадо пройшла без проблем. Ми увійшли в атмосферу, і на висоті близько двадцяти кілометрів нас захопив силовий промінь, який направив корабель на приватний космодром.

— Ден, — почув я голос Кука по внутрішньому зв'язку, — поки що залишайся в каюті. Усі, хто покидає корабель, мають пройти ідентифікацію та перевірку на наявність сторонніх мікроорганізмів. Поки ти на борту, ніхто не звертатиме на тебе уваги.

— Капітане, — раптом озвався ШІ, — нас намагаються зламати.

Напруга в повітрі зросла.

— Джерело? — запитав Кук, повертаючись на місток.

— Зовнішній сигнал із планети, — відповів ШІ. — Ймовірно, спроба отримати доступ до наших систем.

— Блокуй усі вхідні з'єднання, і вира*** координати хакерів — наказав Кук. — Переходь на автономний режим, без доступу до зовнішніх мереж.

ШІ підтвердив виконання наказу, і я відчув легке полегшення.

— Ліе, — продовжив Кук, — перевір системи на наявність слідів втручання. Рос, на тобі безпека периметра. Ден, залишайся на зв'язку і будь готовий до будь-яких несподіванок.

Я кивнув, хоча ніхто цього не бачив, і приготувався до можливих подій.

Минуло кілька напружених хвилин, перш ніж Ліе повідомила:

— Системи чисті, жодних ознак успішного проникнення. Ми в безпеці.

Кук зітхнув з полегшенням.

— Добре. Але будьте напоготові. Якщо хтось намагається нас зламати, значить, ми привернули небажану увагу. Фурі, підготуйся до зустрічі з графом. Ми повинні завершити наші справи як найшвидше і покинути планету.

Я залишився на містку, відчуваючи суміш тривоги та цікавості. Що чекає нас на Ельдорадо? І хто намагається проникнути в наші системи? Питання залишалися без відповідей, але одне було зрозуміло: з відпочинком не склалося.

Я стояв поруч із Ліе на містку, коли прийшов запит на зв’язок. Вона відповіла, і на екрані з’явився офіцер безпеки, одягнений у строгий чорний костюм з емблемою графа.

— Це служба безпеки графа. Просимо вас пройти дезінфекцію і сканування через наданий шлюз. Надайте доступ до корабля і відключіть силове поле.

Ліе вагалася, і її пальці зависли над консоллю управління.

— Гаразд, дайте нам кілька хвилин.

Вона перевела зв'язок у режим очікування і звернулася до ШІ:

— Ти визначив, звідки нас намагалися зламати? Це територія графа?

— Ні, — відповів ШІ. — Джерело сигналу знаходиться на острові посеред океану, за три тисячі кілометрів від нашого місця.

На місток увійшли Кук і Рос, їхні обличчя були серйозними.

— Що скажете? — запитала Ліе, звертаючись до них.

— Навряд чи це граф або його люди, — почав Кук. — Він був зацікавлений у продажі компанії то ж сумніваюся, що він веде подвійну гру.

— Згоден, — додав Рос. — Пропоную такий план: ви з Фурі йдете на зустріч із графом. Візьміть із собою індивідуальні щити теріанців і телепортаційні кільця. У разі небезпеки швидко зможете повернутися на корабель. А я з Ліе вирушу на той острів, щоб розібратися.

— А мені що робити? — запитав я.

— Ти і професор Кхал залишаєтеся на кораблі. Ви будете нашими очима і триматимете ситуацію під контролем.

Кук кивнув Ліе, і вона активувала два стелс-зонди. На екрані з’явилося зображення з двох ракурсів, коли зонди відокремилися від корабля і зависли в повітрі.

Через кілька хвилин у блискучому спалаху на містку матеріалізувався професор Кхал. Він сів у крісло поруч зі мною і, усміхаючись, сказав:

— Ну що, трішки пошпигуємо?

— Ти ведеш групу Роса, а я — Кука, — пояснив він. — Якщо побачиш щось підозріле, одразу доповідай.

Я кивнув, але запитав:

— Профессоре, ви таким раніше вже займалися?

— Дене, якщо ти плануєш рятувати світ, то маєш бути готовий до будь чого — підморгнув він мені. — і зосередився на своїй картинці.

На голографічному екрані мені було видно, як човник Роса і Ліе набрав висоту і полетів за координатами, а Кук і Фурі пройшли через шлюз у карантинний блок. Все ставало схожим на шпигунський трилер, і я відчував, як спітніли долоні від напруження.

За якийсь час, на моєму екрані з’явився острів, що виглядав ідеально симетричним — тропічний рай із ретельно висадженою флорою. Човник зробив коло навколо острова і сів неподалік від котеджів. З нього вийшов Рос у бойовому скафандрі, а Ліе залишилася на борту, тримаючи систему готовою до зльоту.

Мій зонд облетів навколо трьох котеджів, скануючи кожен метр будівель. Вони виявилися порожніми, без жодних ознак життя. Проте біля одного з будиночків я помітив дивне спотворення — ніби якийсь невидимий бар’єр оточував споруду.

— Росе, тут щось є, — доповів я.

— Бачу, — підтвердив він.

Рос ввів код у комутаторі, і зонд облетів будинок з іншого боку, зависнувши над другим входом. На піску виднілися дивні сліди, але вони виглядали старими — щонайменше тижневої давнини.

— Зонд, бар’єр, — наказав Рос.

Коли зонд підлетів до невидимого поля, по його поверхні пройшли електричні розряди, і картинка зникла.

— Ліе, що відбувається? — запитав я через шифрований канал.

— Нічого не бачу, — відповіла вона. — Але чую звуки бою в тому напрямку.

За пару хвилин на зв'язок вийшов Рос:

— Ми повертаємося. Приймайте гостей.

Залишившись на містку разом із професором Кхалом, я перевів погляд на його екран. На ньому було видно, як Кук із Фурі завершували проходження через шлюз та блоку сканування і вийшли до особняка графа. Їх зустріли два охоронці в масивній, але практичній броні, які провели наших колег до будинку. Але будинком це важко було назвати, швидше палац, в якомусь стилі, що нагадував суміш необароко та модерн. Вони зайшли всередину і потрапили у вестибюль. Він був вражаючим – висока стеля прикрашена геометричними візерунками, які мерехтіли ніжним білим світлом. Здавалося, що ці візерунки постійно змінювалися, але зберігали цілісність. У центрі приміщення стояв великий стіл з напівпрозорого матеріалу, за яким сиділа дівчина в діловому костюмі. Її шкіра кольору індиго відсвічувала металіком, а погляд був зосередженим.

Вона підвелася, вітаючи наших колег:

— Професоре Кук, раді вас бачити у нас. Як добралися?

— Навзаєм. Дякую, чудово, — відповів він.

Вони обмінялися кількома загальними фразами про погоду й політику.

— На жаль, сталася прикра подія: граф занедужав і терміново проходить лікування в медкапсулі, — продовжила вона.

Кук і Фурі переглянулися. Кук, зберігаючи дипломатичний тон, відповів:

— Прикро це чути. Передайте графу наші побажання для швидкого одужання.

— Граф вибачався і просив передати, чи зручно вам буде перенести зустріч на завтра. Ми надамо вам всі умови для відпочинку.

— Так, думаю ми може затриматися до завтра. Якщо граф не проти, ми повернемося на корабель і зачекаємо.

— Як забажаєте, – кивнула дівчина, її голос залишався холодно-ввічливим. – Ми надішлемо детальнішу інформацію щодо завтрашньої зустрічі.

Вони потисли один одному руки, після чого Кук і Фурі вирушили назад до корабля.

Тим часом, на екрані з камер човника з’явилася тривожна сцена: Рос заносив в середину чиєсь непритомне тіло.

Коли човник повернувся на корабель, усі ми зібралися на містку. Кук і Фурі щойно прибули з особняка, і ми коротко переказали їм те, що сталося на острові. Рос і Ліе телепортувалися до нас разом із незнайомцем.

Рос, обережно опустив тіло на підлогу, і ми всі схилилися над ним. Побачивши, хто це був, я не зміг стримати себе:

— Лайно! Це ж меріан!

На підлозі перед нами лежав гуманоїд із планети Маріне – представник раси Меріанів. Вони називали себе — нащадки глибинних вод, водних гуманоїдів із планети, яка на 99% покрита океанами. Їхня перлинно-блакитна шкіра, блискуча й ніби вкрита водяною плівкою, нагадувала про їхнє підводне походження. Довгі перетинчасті пальці ідеально підходять для плавання, а замість волосся на голові були щупальця, схожі на рухливі морські водорості.

Великі чорні очі меріана, були закриті подвійними повіками. На шиї виднілися зябра, які закривалися, коли меріани пер***вали на суші. Їхній торс був пропорційним, але ноги здавалися трохи коротшими, більш пристосованими до плавання. Замість нігтів кінчики пальців прикрашали маленькі, присоски. Його дихання було нерівномірним, а на грудях та шиї виднілися синці, що свідчили про те, що йому дісталося від Роса.

Ця раса була відома своєю витривалістю та розумом. Їхній слух і чуття орієнтації під водою не мали собі рівних, а в довіднику говорили, що меріани можуть спілкуватися на відстані за допомогою ультразвуку.

— Меріан? – пробурмотів Кук, нахиляючись до тіла. – Що він робить так далеко від Маріне?

— Може, спершу розберемося, хто він і чому хотів нас хакнути, – втрутився Рос, обережно торкаючись зябер гуманоїда, щоб переконатися, що той живий.

Ліе активувала медсканер, і його екран засяяв даними про стан істоти. Серце билося нерівномірно, а на потилиці та грудях помітні були набряки.

— Рос, а не можна було якось акуратніше? — звернулася вона до сержанта.

— Його не брав паралізатор, тож прийшлося по старом відключити. Хай дякує що живим лишив, я стаю дуже дратівливим, коли по мені з ПГ-М-ки стріляють — пробурмотів він.

— Що ви думаєте, капітане? – запитав я, намагаючись приховати тривогу.

Кук замислився, дивлячись на тіло меріана.

— Йому не більше 18 циклів, він ще молодий. За їх звичаями діти можуть покинути батьківський дім коли їм виповниться 25 циклів. Давайте спершу дочикаємося поки він отямиться. Ліе, Фурі перенесіть його до медблоку. Рос, тобі доведеться швидко обстежити той острів ще раз. І знайди мені причину, чому він з'явився саме тут.

— Рос я з тобою, — вирвалося в мене.

Сержант глянув на Кука, той кивнув.

— Ден, вдягай бронескафандр, я чекатиму тебе в човнику.

Мені не потрібно було повторювати двічі, вже за три хвилини, я застрибнув на ходу у човник, і Рос майже одразу зачинив шлюз. Ми почали стрімко набирати висоту одночасно прискорюючись. Я відчував невеликий мандраж у суміші з азартом. Рос тримав траєкторію човника низько – на висоті близько ста метрів, рухаючись над безкраїм океаном. Темрява ночі обволікала нас, а стелс захист додавав впевненості щодо нашої непомітностіі.

За кілька секунд човник перейшов надзвуковий бар’єр, і невелика вібрація розійшлася по корпусу. На табло висвітилася шкала часу до прибуття – трохи більше двох хвилин.

Рос, не відводячи очей від панелі керування, почав видавати накази:

– Слухай уважно. Висаджуємося швидко. Ти йдеш позаду мене. Зі зброї використовуєш тільки ЕМКу. Зрозумів?

– Так, – коротко відповів я.

Рос кинув на мене погляд через плече:

– І ще, – витримавши паузу, додав він, – не підстрель мене.

Я ледь помітно посміхнувся, але у відповідь нічого не сказав.

Ми приземлилися м’яко й майже безшумно. Двигуни монотонно гуділи, а нічна тиша огорнула нас, немов ковдра. Висадка пройшла за планом: швидкий вихід, перевірка периметра й проникнення до будинку.

Всередині на нас чекав хаос. Приміщення виглядало так, ніби його покинули напризволяще. У коридорах валялися тарілки з засохлими залишками їжі, склянки з під напоїв, одяг, дроти й плати, розкидані повсюди. Повітря мало затхлий запах, який нагадував про місяці занедбаності.

– Як у кімнаті підлітка, – тихо пробурмотів я, обережно крокуючи вперед.

Ми наближалися до центру будівлі, і я помітив, що всі жалюзі були щільно опущені, відрізаючи нас від зовнішнього світу. У вітальні, просто посеред кімнати, стояло крісло, а перед ним – масивна конструкція, що складалася з десятків голографічних екранів. На одних були зображення з різних куточків планети, готелі, пляжі, мегаполіси, на інших – потоки даних, що стрімко змінювалися.

– Це щось схоже на кімнату спостережень, – припустив я, оглядаючи конструкцію.

– Швидше на робоче місце хакера, – відповів Рос, уважно вивчаючи простір.

Він активував комунікатор і звернувся до нашого ШІ:

– Перевір, хто офіційно орендує цей острів.

Відповідь прийшла майже миттєво:

– Острів орендовано 12 місяців тому, анонімним клієнтом, який щомісяця вносить оплату. Вартість оренди – 150 тисяч кредитів на місяць. Клієнт жодного разу не залишав острова.

Рос обережно зітхнув:

– Не густо.

ШІ продовжив:

– Раз на два тижні на острів здійснюється доставка картриджів для харчового синтезатора.

Рос повернувся до мене:

– Ден, шукай порожні картриджі. Нам треба зрозуміти, хто їх доставляє і хто замовник.

Я порився в безладі й знайшов кілька картриджів зі стертою етикеткою. Передав їх дані до ШІ. Поруч із купою сміття, я помітив скриню з написом "Непотріб". Відкривши її, я знайшов сотні носіїв баз даних.

– Рос, поглянь на це, – показав я на знахідку.

– Завантажуй усе до човника, – коротко наказав він.

Поки я переносив носії, Рос витягнув із конструкції якийсь пристрій. Всі екрани погасли.

– Центральний процесор, – пояснив він. – Без нього ця конструкція марна.

Ми завантажилися в човник і взяли курс назад до корабля. По дорозі ШІ доповів:

– Щодо картриджів: це продукція корпорації "ТехноГастро". Вони доставляються через регіональний хаб по мережі ресторанів та котеджів, доставку здійснює Альфі-9.

Рос задумливо нахмурився:

– Зроби в них замовлення на адресу острова. Розкажеш потім що вийшло, коли ми повернемося.

Шлюпка мчала назад, залишаючи острів позаду. Але щось підказувало мені, що ми ще вернемося.

***

Коли ми повернулися до кают-компанії, всі вже були на місці. Кук стояв біля столу і щось активно обговорював із Ліе. Як тільки ми увійшли, він обернувся й сказав:

— ШІ, розпочинай.

Перед нами розгорнувся голографічний дисплей. Голос ШІ прозвучав холодно й бездушно, як завжди, чітко викладаючи факти:

— Я зробив замовлення харчових картриджів на адресу острова. Мені надійшов рахунок на ім’я Каттер Н***д. Ось що вдалося дізнатися.

На дисплеї з’явилася фотографія чоловіка. Йому було близько сорока років, обличчя гладко виголене, одягнений у дорогий діловий костюм. Далі промайнули кілька знімків: дитяча фотографія Каттера поруч із батьками на відкритті шахти, кілька портретів із бізнес-заходів.

— Каттер Н***д народився на віддаленій колонізованій планеті в родині підприємця, яка займалася розробкою корисних копалин, — продовжив ШІ. — Після смерті батьків отримав у спадок їхній бізнес. Спочатку компанія розвивалася стабільно але вяло, зростання прибутку було в межах 4–7% на рік.

ШІ показав графік фінансових показників компанії. Потім на екрані з’явилася карта астероїдного поясу.

— Три роки тому Каттер купив ліцензію на розробку пояса астероїдів у системі Терікс. Ця система незаселена, не має придатних для життя планет, але багата на корисні копалини. Протягом півроку він займався видобутком руд і дорогоцінних металів, але це не приносило значних змін у прибутках.

Кук нахилився ближче до дисплея, уважно розглядаючи дані.

— А потім? — спитав він.

— Потім він виявив поклади каспенної руди, — відповів ШІ. — Вона є ключовим компонентом у виробництві пального для гіперстрибкових двигунів. Поклади руди могли забезпечити до 15% потреб усього крайнього сектору галактики.

— Ого, — промовив Кук.

— Саме так, — підтвердив ШІ. — Протягом року компанія Н***да підписала шість контрактів на постачання каспенового концентрату. Він купив переробний комплекс і десяток рудовозів, які розмістив у поясі астероїдів. Фінансовий рік він закрив із прибутком у 150 трильйонів кредитів.

— Неймовірно, — сказав я, відчуваючи, як у мені зростає зацікавленість.

— Але потім почалися проблеми, — продовжив ШІ. — Один із рудовозів зник разом із екіпажем. Пірати атакували переробну станцію. Постійні аварії на шахтах та скарги від шахтарів. Через рік компанія втратила більшу частину своїх активів і працювала в нуль.

— Його просто витискали з бізнесу, — кинув Рос, дивлячись на екран.

— Саме так, — підтвердив ШІ. — Зрештою, він продав свою компанію разом із ліцензією. Новим власником став сателіт корпорації “НаноТех” компанія “Альфа-3". Угода була закрита, сума не розголошується.

— І що потім? — запитала Фурі.

— Якийсь час про Каттер нічого не було чути, але рік тому він купив круїзний квиток на Ельдорадо, але прибув на планету з тримісячним запізненням. З того часу він не залишав її території, — відповів ШІ.

— Що ж, — промовила Фурі. — Варто запитати нашого гостя, що він знає про долю підприємця.

— Як він там? — перепитав я у Ліе.

— Все нормально, він спить у медблоці, — відповіла вона.

Аж раптом ШІ перервав її:

— Тривога. Проникнення і злам наших систем. Фіксую відкриття вантажного люку.

Ці слова наче обпекли нас. Усі одночасно схопилися на ноги.

— Чи можеш показати вантажний відсік та медблок? — запитав Рос.

Перед нами з'явилося зображення медблоку на ліжку мирно спав меріан. І паралельно ми бачили, як у вантажному відсіку меріан намагається відкрити шлюз нашого човника.

— Невідомий об’єкт. Зовнішні датчики фіксують пристрій. Він підключається до систем корабля. Підозра на встановлення вибухівки, — повідомив ШІ.

— От жеш малий засранець. Усі до вантажного! — вигукнув Рос і побіг у коридор.

Ми кинулися за ним. Адреналін розтікався тілом, кожен крок віддавався у вухах, наче вибух. У коридорі миготіло червоне світло тривоги.

— ШІ, чи є у нас контроль над системами? — запитав Кук.

— Частковий. Час до повного відновлення контролю 3 хв.

— Не встигнемо, — відповів Рос, — і вручну відкривши аварійний люк корабля, стрибнув на зовні.

Ми наблизилися до шлюзу вантажного відсіку. Через маленьке віконце я побачив наш човник, який малим ходом вилітав з вантажного відсіку корабля.

Несподівано я побачив, як перед носом човника з'явився сержант Рос. Він швидко витягнув якийсь пристрій і жбурнув його до відлітаючого судна. Пристрій примагнітився до обшивки, і в той самий момент по корпусу пробіг каскад електричних розрядів. Метал заіскрився, і човник різко втратив керування, рухнув на землю з висоти трьох метрів.

Рос підбіг до знерухомленого судна й розчинив люк. Без жодного слова він зник усередині. Минуло трохи меньше хвилини, і з люка з'явився сержант, тримаючи маріана, який усіма силами намагався вирватися. Однак Рос, незважаючи на супротив, упевнено заніс його до вантажного відсіку, закрив за собою трап і посадив маріана на контейнер. Притримуючи його за плече, щоб той не втік.

— Як знешкодити вибухівку? — спитав Рос.

Маріан мовчав, але його вигляд говорив сам за себе. Очі бігали в різні боки, горизонтальні, так і вертикальні повіки напружено кліпали. Його дихання було уривчастим і швидким. Рос ще раз струснув бідолаху, але це не дало результату.

— Сержанте, дозвольте мені, — втрутився професор Кхал.

Він повільно підійшов до маріана, зупинився поруч і запитав:

— Юначе, ви не проти, якщо я присяду поруч?

Маріан не відповів, але його погляд став трохи м'якшим, і він ледь помітно кивнув.

— Дозвольте представитися, я професор Кхал, а це мої друзі, — промовив він і жестом указав на нас.

Професор по черзі представив усіх:

— Це професор Кук, Фурі, Ліе, Ден, …Роса ви вже знаєте. А тебе як звати?

Маріан знову мовчав, але тепер його погляд ковзнув по всіх, затримавшись на мені. У його очах читалося здивування.

— То як тебе звати, юначе? — повторив Кхал.

І раптом ми почули набір незвичних, булькаючих і гортанних звуків. Ми всі переглянулися.

— Вибач, але нам важко буде вимовити твоє ім’я, — сказав Кхал.

Маріан подивився на нас і несподівано промовив мовою Співдружності:

— Ви можете називати мене Жабеня. Принаймні так зверталися до мене пірати, коли я був у полоні.

— М-да, пірати ще ті ксенофоби, — прокоментував Рос.

Запанувала пауза. Нарешті маріан запитав:

— То ви не пірати?

— Ні, юначе, ми дослідники, — відповів Кхал.

Хлопець полегшено зітхнув. Але його погляд знову повернувся до Роса.

— Але ось той, — він кивнув на сержанта, — дуже схожий.

— Ні, це не так, — заспокоїв його професор. — Він колишній військовий, і ти вже вибач за його манери. То скажи нам, як знешкодити бомбу?

— Немає ніякої бомби. Це обманка. Вірус, щоб зламати вашу систему охорони, — відповів маріан.

На підтвердження його слів ШІ зненацька повідомив:

— Контроль над кораблем повністю відновлено. Підтверджую: ніяких сторонніх об’єктів не зафіксовано.

Ми полегшено видихнули, і напруга зникла.

— Чудово, — промовив Кхал. — А тепер ти можеш нам сказати, чому атакував нас, причому двічі?

Але маріан не відповів, його погляд зосередився на мені. І раптом у моїй голові пролунав чужий голос:

— Хто ти?

Спочатку я не зрозумів, що це звернення до мене. Але, зібравшись із думками, відповів вголос:

— Я землянин.

Очі маріана розширилися від подиву. —Ти мене чуєш?

— Так, — підтвердив я.

— Але ж у тебе немає ніяких імплантів і навіть нейрочіпа.

— Це довга історія, — втрутився Кук. — Якщо ти не заперечуєш, ми можемо пройти в більш зручне місце, і тоді я відповім на твої запитання, якщо ти відповіси на наші. Згода, Жабеня? Тебе не ображає таке звернення?

— Та ні, — знизав плечима маріан. — Але у вас є що попити? Мене мучить спрага.

— Так, звісно, ходімо, — підтвердив Кхал і жестом запросив його до виходу.

***

Ми сиділи в кают-компанії, очікуючи, поки Жабеня доп’є свою четверту склянку води. Він виглядав напруженим, але з кожним ковтком його обличчя трохи розслаблялося. Поставивши склянку на стіл, він зітхнув і на мить замовк, наче зібрався з думками. Його погляд ковзнув по нас, а потім він почав говорити.

— Це було рік тому. Ми з батьками летіли на відпочинок. Звичайний лайнер, що курсує між системами, — його голос був приглушений, з нотками напруги.. — Все йшло добре, поки після виходу з гіпера нас не атакували пірати. Вони швидко взяли лайнер на абордаж, убивши всю команду. А нас, шістдесят маріанів, забрали на свій корабель і зачинили в клітці.

Він замовк, ніби на мить повернувся в той жахливий день. Я поглянув на Ліе, і бачив, як її обличчя застигло у напруженій увазі.

— Вони планували зробити моїх батьків і решти дорослих, рабами. Їх мали змусити видобувати наутіліум, в глубинах якоїсь планети — продовжив Жабеня. Його голос набирав сили, наче він відчував, що тепер ми мусимо знати всю правду.

— Наутіліум? — перепитав я, хоча вже знав, про що йдеться. Це був рідкісний, але надзвичайно токсичний мінерал, незамінний у виробництві чіпів і процесорів. На чорному ринку кілограм наутіліуму коштує не менше ста тисяч кредитів. Але контакт із ним в природному середовищі небезпечний. Токсичність настільки висока, що можна отримати серйозне отруєння навіть при короткочасному дотику.

— Так, — кивнув він.

Я помітив, як Ліе стиснула кулаки. Жабеня продовжив, трохи прискорюючи мову, ніби хотів швидше позбутися цього спогаду.

— Пірати сказали, що якщо мої батьки не погодяться, вони вб’ють мене. Але вони не врахували однієї деталі: я вмію ламати системи безпеки.

Його тон змінився, і в очах з’явився блиск гордості.

— У клітці з нами був Каттер Н***д. Він розповів, що має бази знань по керуванню малих космічних апаратів і в тому числі рятувальним човном. Ми домовилися втекти разом. Я вимкнув системи безпеки корабля, і ми пробралися до човника. Але все пішло не за планом.

— Що сталося? — спитав Кук, нахилившись уперед.

— Пірати схопили моїх батьків, коли ми вже були в середині. Тато встиг вручну катапультувати нас, перш ніж їх затримали. Я вирубив усі системи корабля піратів, тож у нас було кілька годин, щоб зникнути.

Жабеня замовк на мить, вдивляючись у стіл перед собою.

— Каттера поранили під час втечі. Перші дні аптечка ще стабілізувала його стан, але він втратив багато крові. Через два тижні, він не витримав.

Тиша в кают-компанії була майже відчутною. Ми сиділи, немов зачаровані, відчуваючи вагу кожного його слова.

— Перед смертю Каттер сказав мені, він запрограмував курс човника на Ельдорадо, і що в нього там заброньований будинок, і я можу ним скористатися. Я підмінив дані свого нейрочипа на його й фактично став Каттером Н***дом. Іншого вибору в мене не було, — його голос звучав тихо.

Він знову зробив паузу, намагаючись приховати емоції, які накочували хвилями.

— Коли влаштувався на острові, я вирішив зібрати кредитів, щоб викупити своїх батьків. Через тіньову мережу вийшов на тих піратів. Вони погодилися відпустити моїх батьків за сто мільйонів кредитів.

— Сто мільйонів?! — вигукнула Ліе.

— Так, — коротко кивнув Жабеня. — Я вже назбирав трохи більше п’ятдесяти мільйонів.

— Як ти це зробив? — запитав я.

— Спершу я зламав сервер корпорації «Світ знань» і вкрав більшу частину баз першого та другого рівнів. Продавав їх через тіньову мережу. Але цього було недостатньо. Потім один з покупці, що представився як Комерсант, запропонував викуповувати гуртом, по сто двісті носіїв за півціни і я погодився. Кредити потекли рікою, але це тривало недовго, за кілька місяців він зник і перестав виходити на зв`язок. Вже тоді стало зрозуміло, що з ним щось сталося і я вирішив піти іншим шляхом. Створив та запустив у банківську систему ШІ-вірус. Він заокруглював залишки операцій до сотих і скидав їх на кілька рахунків на ім’я Каттера. Це було непомітно для систем безпеки банків, але знов ж таки дуже довго так накопичувати.

— А наш корабель? — втрутився Рос.

— Я вирішив що ви з якоїсь корпорації, коли побачив вас біля маєтку Графа. Ваш корабель виглядав унікальним, і я подумав, що за нього можна отримати навіть більше, ніж сто мільйонів. Але мені не вдалося зламати вас дистанційно, ваш ШІ виявився надто потужним. А коли ви ввірвалися в мій будинок, я вирішив, що це пірати вистежили мене.

Його голос затих, і він опустив голову. Ми сиділи мовчки, поки Жабеня знову не заговорив:

— А далі ви вже все знаєте.

Його плечі трохи опустилися, наче він скинув із себе тягар. Кук першим порушив тишу:

— Ти зробив неймовірно багато для свого віку. І ми спробуємо тобі допомогти і врятувати твоїх батьків.

Очі Жабеняти, які щойно здавалися байдужими, загорілися надією. Він напружився, нахилившись уперед, і в його голосі з’явилася неприхована емоція:

– Я вам був би дуже вдячний, якби ви допомогли мені. Можете взяти мене з собою. Обіцяю, я стану вам у нагоді.

Його слова прозвучали щиро, а погляд, сповнений очікування, метнувся спершу до Кука, потім до мене.

Кук спокійно відвів погляд, ніби щось обдумував. Потім, із невеликою паузою, вимовив:

– Взагалі-то, ти можеш нам допомогти.

– Як саме? – Жабеня підняв голову, його голос став зацікавленим.

– У Дена немає наночіпа з ідентифікацією. Нам потрібно, щоб він був легалізований у системі. Ти міг би створити для нього повноцінну особистість і закріпити серійний номер на серверах "НаноТех"?

Маріан здивовано кліпнув.

– Як це – не легалізований? Як він взагалі стільки часу прожив так?

– Ну, скажімо… – Ліе усміхнулася, пплескавши мене по плечі. – Ден у нас трохи не зі Співдружності.

– Тобто? – нахилив голову Жабеня, його очі блищали від інтересу. – Він із якоїсь іншої галактики?

– Не зовсім, – ухилився від прямої відповіді Кук. – Це складно пояснити.

– То що, зможеш?

Жабеня ледь помітно хмикнув і поглянув убік, зважуючи шанси.

– Та зробити особистість – не проблема. Але із серверами "НаноТех" усе набагато складніше. У них не просто потужні фаєрволи, там ціла армія захистів, постійний моніторинг. Моєї техніки явно не вистачить.

Кук нахмурився, а потім, потираючи підборіддя руками, повернувся і промовив корабля:

– ШІ, якщо ми надамо Жабеняті доступ до твоїх потужностей, чи це змінить ситуацію?

ШІ відповів спокійно, його голос лунав металевим ехо в приміщенні:

– Це цілком можливо, капітане. Але зауважую: злам і крадіжка даних є неетичними діями.

– А ми нічого не крадемо, – засміялася Ліе, підморгнувши меріану. – Ми, навпаки, додаємо.

Усі засміялися, а напруга в повітрі трохи спала.

– Але мені потрібні деякі речі з мого будинку, – сказав Жабеня, підводячись.

– Без проблем. Ліе, ти злітай із ним і допоможеш взяти все необхідне, і ще давай раз вже ти маєш особистість Н***да, ми будемо називати тебе Каттер – відповів Кук.

– Гаразд – кивнув той.

Коли вони повернулися, на кораблі панувала атмосфера підготовки. Усі системи були спрямовані на те, щоб максимально підтримати амбіційну роботу Каттера. Він дістав зі свого рюкзака ШІ запакований у пристрій, який на перший погляд нагадував органічний куб, але з прозорою оболонкою, що пульсувала блакитним світлом.

– Ну що ж, починаємо, – сказав він, сідаючи біля термінала.

Його пальці миттєво ожили на сенсорному екрані. Здавалось, він навіть не дивився на голограмні дисплеї, діючи інтуїтивно, наче художник, що малює полотно, не задумуючись про кожен мазок.

– Спершу формуємо базові дані, – бурмотів Каттер, вводячи інформацію. – Ім’я залишаємо?

– Так, але додай прізвище, – відповів Кук, нахилившись до нього. – Нехай буде Нортон.

Протягом кількох годин у загальній базі з’явилася нова особистість – Ден Нортон. Вона була настільки реалістичною, що, дивлячись на неї, навіть я почав сумніватися у своїй справжній ідентичності.

– Він тепер має історію, – сказав Каттер, гордо показуючи проекцію. – Батьки, дитинство на колонії “Вердиан-4”, навчання в університеті... У нього навіть є друзі зі школи. Ось листування в соціальних мережах, голографічні фото зі святкувань, фінансові операції.

– Ідеально, – прошепотів Кук.

Але це був лише початок. Найскладніше було ще попереду – злом серверів "НаноТех".

Каттер запустив спеціально створений вірус, що імітував масштабну хакерську атаку. Уся мережа корпорації зазнала потужного навантаження, поки їхні системи намагалися відбити вигадану загрозу – крадіжку секретних файлів.

– ШІ, допоможеш оминути захист? – запитав він, не зупиняючи роботу.

– Готовий до співпраці, – відповів корабель.

Злагоджена робота двох ШІ, корабля і Катера, дозволила створити вікно для внесення серійного номера мого такби мовити наночіпа. Катер за мить закріпив його у базі даних.

– Готово! – оголосив він, витираючи піт із чола.

– Тепер Ден, твій симбіонт може емулювати цей номер у мережі? - запитав Кук.

Я глянув на ідентифікатор, закрив очі і подумки закріпив в налаштування емулятора.

ШІ підтвердив:

– Дані успішно збережені. Особистість Дена Нортона визнана справжньою.

Я вдивлявся на голографічний екран зі своїм досьє, і всередині мене народжувалося відчуття якогось нового початку. Я тепер існував у цьому світі, як повноцінний громадянин Співдружності.

Кук, потираючи долоні, оглянув усіх на капітанському містку:

– Ну що, друзі, це був насичений і продуктивний день, час закруглятися. Завтра на нас чекає важлива зустріч із графом. Добраніч.

Ми всі розійшлися по каютах. Я чув, як професор Кхал почав розмову з Каттером, йдучи коридором корабля.

Професор узяв маріана за плече й сказав:

– Каттере, ходімо, я проведу тебе до каюти.

Каттер нерішуче кивнув і пішов слідом. Дорогою професор звернувся до ШІ:

– ШІ, налаштуй мікроклімат у каюті під комфортні умови для раси маріанів.

– Налаштування виконано, – відгукнувся голос ШІ.

Біля дверей каюти професор зупинився, подивився на юного маріана й промовив:

– Ти молодець, Каттере.

– Так. Дякую за допомогу – промовив я.

Каттер усміхнувся, пробурмотів щось схоже на «Та чого там», і двері зачинилися.

Ми з професор попрямували до своїх каюти, залишивши за собою тишу корабельних коридорів.

У себе в каюті, я взяв важку скриню з базами в руки, вагаючись, чи варто зараз турбувати Ліе. Але знову й знову повторював собі: це непоганий привід зайти.

Я постукав.

– Заходь, – пролунало зсередини.

Ліе відчинила двері каюти і мені здалося що, вона чекала на мене. Її очі на мить затрималися на скрині, яку я тримав.

– Що це?

– Бази даних, які ми з Росом забрали з острова. Мені потрібна твоя допомога, Ліе.

– Допомога? – вона нахилила голову, її голос був теплим і спокійним.

– Так, – відповів я, відчуваючи, як її уважний погляд змушує мене нервувати. – Мені потрібно розсортувати ці дані, систематизувати їх, а ще… хотів попросити тебе поради. Що мені варто вивчити, щоб краще зрозуміти ваш світ?

Вона довго дивилася на мене, а потім усміхнулася.

– Гаразд, заходь.

Я поставив скриню на її стіл і, поки вона відкривала її, намагався придушити хвилювання. Її пальці, швидкі й точні, витягували носії один за одним. Ліе уважно розглядала їх, трохи нахиливши голову, а її обличчя набувало то серйозного, то здивованого виразу.

– Спочатку тобі потрібно зрозуміти основи. Історія Співдружності, структура суспільства, базові принципи технологій. Без цього ти будеш, вибач, як сліпий у пітьмі.

– Гаразд, – кивнув я.

– Потім соціальні взаємодії. У нашому світі занадто багато рас, культур, політичних нюансів. Якщо ти не знаєш, як поводитися, це може стати проблемою. Особливо в ситуації з такими як граф.

Я слухав її, немов зачарований. Її голос був спокійним, та теплим, наче вона справді хотіла допомогти, а не просто робила вигляд.

– Ще, – додала вона, знову дивлячись на мене, – етикет і дипломатія. Це найважливіше.

– Чому саме це?

Вона зупинилася, подивилася на мене з якимось невимовним сумом.

– Бо ти маєш розуміти світ, у якому ми живемо, – відповіла вона. – Не лише з точки зору технологій, але й того, як у ньому бути собою, не втрачаючи зв’язку з іншими.

Я опустив погляд. Її слова були такими простими, але чомусь проникали в саму душу.

– Дякую, Ліе, – тихо сказав я.

Її усмішка була красномовніше за слова, вона підійшла ближче. Ми зустрілися поглядами. Вона була так близько, що я відчув її аромат – легкий, ледь вловимий. Я повільно нахилилася до неї, відчув її подих. Моє серце забилося швидше, і в наступну мить ми поцілувалися. Поцілунок був ніжним, але сповненим пристрасті, як перший ковток свіжого повітря після довгої подорожі в задушливому полацкарті.

Коли ми зупинилися, я ледве знайшов слова:

– Спокійної ночі, Ліе.

– Спокійної ночі, Ден, – відповіла вона, і в її голосі було щось таке, що змушувало м