Раді Вас бачити!

Коли село було далеко позаду, я зупинила коня та дістала з сумки мапу. Треба зрозуміти, куди їхати, та знайти, де залишитися на ніч. У лісі ночувати якось страшнувато, диких звірів там дуже багато. А в мене ще надто мало магії, щоб створити купол. Шкода, що я ще занадто слабка, але що поробиш.

    

Поглянувши на мапу, зрозуміла, що дійсно місто Ро́джен, куди збиралися дівчата, найближче з усіх. До темряви мушу доїхати, якщо не буду зупинятися. Сховала мапу та сказала Сніговику: 

    

– Вибач, мій хороший, та треба поквапитися. Час на відпочинок у тебе буде, як доберемось. Куплю тобі найсоковитіші яблучка.

    

Він, наче, зрозумів та почав тупотіти копитами, чекаючи на мою команду рушати. Він її дочекався та зірвався, мов ураган, понісся з шаленою швидкістю туди, куди я його направляла.

    

Через дві години ми в'їхали в місто. Вже стемніло, але людей на вулиці було повно. Я злізла з коня та повела його до заїжджого двору, який був поряд. Дуже зручне розташування, не треба бігати по всьому місту у пошуках, де заночувати.

    

Зайшла у двір, і в ту ж мить до мене підбіг хлопчик років десяти. Добре одягнений, чистий та охайний. Біле волосся, зачесане назад та чимось намазане для укладання. Такий собі маленький джентльмен. Дуже кумедно та незвично.

    

– Вітаю, пані. Мене звати Барт. Чи бажаєте залишитись у нас на ніч? Є вільна кімната для Вас та місце для ночівлі для Вашого коня. Ми його обов'язково нагодуємо, і для Вас вечеря теж уже готова, якщо забажаєте, — сказав хлопчик діловим тоном, мабуть, копіюючи когось із дорослих.

    

– Дуже приємно, Барт. Мене звати Майя, і я із задоволенням залишуся переночувати у вас, — відповіла я, щиро усміхнувшись хлопчику. Вирішила постійно змінювати своє ім'я про всяк випадок.

    

– Тоді проходьте всередину, там Вас прийме пані Гелен, а я займуся Вашим конем. – забрав він у мене коня та повів у бік конюшні. Сумку з їжею вирішила залишити з конем. Навряд чи хлопчик буде її красти. А я сама пішла шукати пані Гелен.

    

Зайшла всередину та здивувалася, наскільки тут чарівно. Все було з білого дерева: столи, стіни, підлога. Фіранки на вікнах теж білі з жовтими квіточками. 

    

Здоровенний, поки не працюючий, камін посеред залу, оздоблений позолотою. Люстри з безліччю магічних кульок, що яскраво світять. Може, він тут найдорожчий, і мені не вистачить монет для нього?

    

 

Людей небагато, здебільшого чоловіки. Вони здивовано на мене поглянули та повернулися до своїх тарілок та розмов. Ну, мабуть, я дійсно виглядаю підозрілою та дивною у плащі посеред літа.

   

 – Вітаю, я пані Гелен, чим можу допомогти? — несподівано поряд з'явилась низенька жіночка, десь сорока п'яти років. Волосся такого самого кольору, як і у Барта, тож думаю, що це його мама. Очі добрі та мила усмішка. Вона мені одразу сподобалася.

    

– Вітаю, я Майя. Хотіла б переночувати у Вас та повечеряти, — сказала я їй.

    

– Звісно, зараз усе влаштуємо. Ось, тримайте ключ, — дістала вона з кишені маленький срібний ключик та поклала мені до рук, – На другому поверсі — кімната під номером шість. Можете поки залишити речі та привести себе до ладу, там є ванна з гарячою водою. А через двадцять хвилин вечеря чекатиме Вас на столі, — сказала вона та швидко пішла, як я зрозуміла, на кухню.

    

Я піднялася на другий поверх й одразу знайшла кімнату. Відкрила двері і зайшла. В ту ж мить загорілася магічна люстра, майже така сама, як і в залі, тільки вдвічі менша.  

    

Кімната невелика, але світла та затишна. Велике ліжко, застелене шовковою постільною білизною персикового кольору, займає майже все приміщення. Одне вікно навпроти, з такого ж персикового кольору фіранками.

    

Зліва від ліжка були двері, мабуть, ванна кімната, а справа — невелика шафа для одягу. Біля вікна стояв маленький столик та один стілець. Ось і все, що тут є, але мені й цього багато. Головне, що є ліжко та ванна.   Так втомилася за цей день, мов пройшов тиждень, не менше. Тіло болить, голова гудить, ноги тремтять від тривалої їзди верхи. Ванна має допомогти хоч трохи відновити сили.

    

Залишила сумку біля ліжка, зняла плащ, та крильця одразу замерехтіли. Швидко зачинила двері, щоб ніхто не зайшов та не побачив. Треба не забувати, що потрібно їх ховати.

    

Зайшла у ванну кімнату, тут теж було чисто та світло. Біла ванна посеред кімнати, біля дверей — раковина з краном та невеликим дзеркалом над ними. В кутку — туалет.

    

Зняла повністю з себе одяг та відкрила кран з гарячою водою. Залізла повністю та зітхнула від насолоди. Як мало для втомленої феї потрібно — ванна, їжа та ліжко, і одразу відчуваєш себе найщасливішою.

    

Вирішила розслабитися та не думати ні про що. Потім буде багато часу для цього.

Через хвилин п'ятнадцять вилізла з води та за допомогою магії висушила тіло й волосся. Хоч на це її вистачає, дуже зручний на́вик.

    

Тіло після ванни вже не так боліло, але спати захотілось значно сильніше. Треба швидко поїсти та лягати, а завтра на світанку знову в дорогу. Треба ще маршрут намалювати, щоб було легше орієнтуватись у дорозі. Але це почекає до ранку.

    

Вдягла чисту сукню, а брудну кинула до кошика, який сам, за допомогою магії, очищає одяг. Плащ накинула, ховаючи крильця, зачесала знову волосся так, щоб не було видно вушок, та, зачинивши двері, пішла на перший поверх вечеряти.

    

Людей у залі побільшало. Вибрала столик у самому кутку, щоб не надто привертати увагу. Гелен мене помітила та показала рукою, що зараз принесе вечерю. 

    

Неподалік сиділи дві жінки середнього віку, дорого вбрані, зачіски, мов тільки із салону, дуже гарні. Навіть по тому, як вони сиділи за столом – можна впізнати аристократок.

    

Підійшла Гелен та почала ставити тарілки на стіл. Запах був дивовижний, шлунок одразу дав про себе знати. Одна тарілка була з тушкованим м'ясом та овочами, друга — з салатом із морепродуктів. На десерт — шматок шоколадного торту з м'ятним чаєм.

    

Подякувавши Гелен, почала жадібно їсти, ні на кого не звертаючи уваги. Але раптом почула знайоме ім'я та завмерла. Ті дві жінки розмовляли про герцога Родеріка Грея. Я почала прислуховуватися краще.

    

– Бетті, ти уявляєш, герцог Грей знову збирається одружитися! Нещодавно ж поховав третю, а вже шукає четверту. Дивно якось, чому вони помирають через кілька місяців після весілля? Ти нічого не чула? — сказала одна із жінок.

    

– Ой, Труді, чула, що вони помирають вагітними, мов не витримують його магію, яка з'являється у дитини, але як там насправді, ніхто не знає, — сказала інша.

Апетит у мене пропав відразу. Який жах. І батько ж про це знає, та все одно хотів віддати заміж за нього.

    

– Ще більш дивно: всі його дружини були феї, а вони доволі сильні. А він просторовий маг середнього рівня, — відповіла Труді.

    

– Дійсно, щось тут не те. Та й герцог викликає моторошні відчуття, ніколи він мені не подобався. Але це вже нас не стосується, ми нічого не зробимо, на жаль. Шкода тільки дівчат, молоденькі ж зовсім, — сказала Бетті, сумно зітхнувши, та перевела розмову на іншу тему.

    

Я випила чай майже одним ковтком, не відчуваючи смаку та пішла у свою кімнату. Закрила двері на ключ, ще й стілець підставила для надійності. Мені так спокійніше. Роздягнувшись, лягла у прохолодне ліжко.

 

Те, що я щойно почула, дуже шокувало. Отже, якщо мене знайдуть, то жити буду недовго. Що ж він з ними робить? Катує чи що? Я розумію, якщо одна померла, — таке буває, але щоб три?!

    

Мене всю трясло. Треба будь-що втекти подалі. Я ще хочу пожити, стільки всього не бачила, хочу дізнатися, яка магія в мене прокинеться. Стільки всього можна зробити, навчитись, так що помирати я не згодна. Хай іде до біса, разом з моїм батечком.

    

Трохи заспокоївшись, я все ж таки заснула. Надто втомилася за цей дуже довгий день. І знову снився той блондин з глибокими блакитними очима. Він знову тільки дивився. Я вкотре спробувала з ним заговорити, та раптом прокинулась. Хто ж він, цей красунчик?

    

На вулиці вже почало світлішати. Я встала та почала готуватись до від'їзду. Я ще надто близько від своїх переслідувачів. А може, мене і не шукають? Хотілось вірити в це. Але перевіряти не стану.

    

Швидко вмилась, одяглась та, повісивши сумку на плече, пішла шукати Гелен. Сподіваюсь, вона вже прокинулась.

 

Гелен я знайшла на кухні. Вона давала якісь вказівки кухарю. Побачивши мене, вона усміхнулась та підійшла ближче.

    

– Добрий ранок! Ви вже покидаєте нас? — запитала вона.

    

– Доброго ранку! Так, дуже поспішаю. Скільки я винна за все?

    

– Так, розумію. Дві золоті монети, — відповіла вона. 

    

Я полізла в кишеню та дістала монети. Віддала їй, подякувавши за все, попрощалася й пішла забирати Сніговика. Снідати не стала, потім перекушу щось із своїх харчів.

    

На вулиці знайшла Барта. Він був ще сонний, мабуть, тільки прокинувся. Вивів коня до мене. Дала йому пару срібних, на що він довго дякував, округливши від радості очі.

    

Через місто їхати не стала, тому виїхала об'їздом. Тут була торговельна дорога. По ній їздять не так часто, лише торговці, які мандрують від міста до міста, продаючи свій товар.

    

Їхала майже без зупинок, щоб встигнути доїхати до іншого міста до ночі. По дорозі зустріла тільки одну торговельну пово́зку. 

   

 Добре, що бандитів досі не зустрічала. Мабуть, діє нова реформа нашого короля, і бандитів поменшало. Він запропонував всім охочим людям з кримінальним минулим легальну діяльність у кожному місті. 

   

Він давав кредит під маленький відсоток на відкриття своєї справи. Багато злодіїв дійсно перейшли на бік добра та стали чесно заробляти на життя. А тих, хто був не згоден працювати чесно та продовжував займатись лихими справами, ловили та відправляли працювати на шахти. Тож на дорогах стало набагато спокійніше, що дуже мене тішило — проблем і так вистачає.

    

Доїхала до наступного міста, знайшла невеличку таверну з кімнатами для ночівлі, щоб добре відпочити і мені, і моєму коню.

    

Пройшло ще два дні моєї мандрівки. Все було спокійно, без неприємностей та проблем. Тільки дуже втомилася, навіть відпочинок уночі в ліжку не давав повністю прийти в норму. Тіло нило страшенно, мозолі на руках та ногах боліли, шкіра обвітрилась. Але це дрібниці, залишилось лише кілька днів, і я доїду до потрібного мені села, і вже у своєму будинку, відпочивати буду довго. Тиждень з ліжка не встану, не менше.

    

В наступному місті неприємності мене все ж наздогнали. Надто розслабилась, мабуть, треба було швидше добиратися, без ночівель. 

    

Тільки в’їхала в місто, як побачила на магічній дошці свій портрет з написом “Розшукується”. В мене все похололо від жаху. Вони мене шукають. Не стала читати все, поспішила забратись звідси геть якнайшвидше, поки мене не побачили. Хоч як би плащ мене не ховав, обличчя я ніяк не зміню, магією ілюзії не володію, нажаль.

    

В цьому місті ночівля мені не світить, до наступного до ночі не встигну, отже заночую у лісі. Іншого виходу немає. Розвернула коня та виїхала з міста на торговельну дорогу. 

    

Через годину зустріла торговця, в якого купила магічну фарбу для волосся та спальний мішок. Через пару годин буде темніти, треба швидше добратися до лісу й знайти собі місце для відпочинку.

    

Поки доїхали до лісу, були дуже втомлені зі Сніговиком, він вже ледь скакав, все частіше зупинявся жувати травичку. В лісі я знайшла невеликий струмок з крижаною, але питною водою, біля нього був кам’яний виступ, під яким можна буде сховатися від дощу, якщо він почнеться. Вирішила тут залишитись. 

    

Сніговик жадібно пив воду, поки я розкладала спальний мішок та залишки їжі. Залишилось небагато, лише яблуко, шматок черствого хлібу та варене яйце. Треба буде купити по дорозі ще харчів, може доведеться наступні дні дороги залишатись в лісі, хоч не хотілось зовсім. Диких звірів тут багато, які залюбки поласують феєю. Щоб батька та герцога мертвяк за дупи вкусив! 

    

Перекусивши, я залізла в мішок, хоч плащ холод не пропускав, але він був тоненький, спати на твердій землі не надто приємно. Сніговик теж заснув, бідненький, зовсім замордувала коника. 

    

Як би не зручно не було, все ж заснути я змогла і проспала до самого ранку. Прокинулась і почала збиратися. Набрала в пляшку води в дорогу зі струмка, вмилась, та вилила фарбу на волосся, яку купила у торговця. Вона рівномірно лягла темно-рудим кольором. 

    

Висушила волосся за допомогою магії. Незвично з таким кольором, сподіваюсь я не надто буду привертати увагу. Шкода ще, що їжі немає, про що мій шлунок мені одразу нагадав. 

    

До наступного міста їхати десь три години, якщо оминати маленькі села. Туди мені не хочеться потикатись, бо чим менше людей, тим менше шанс бути непоміченою. В великому місті на тебе майже не звертають уваги, тож загубитись в натовпі не складе труднощів.

    

Доїхала я до міста майже пообіді. Сніговик відмовлявся скакати швидко і я його розумію, однієї ночі для відпочинку замало. 

   

Це місто Брайд, невелике, але людей та істот багато на вулицях. Будинки не такі гарні, як були в інших містах, тут більш темні та сірі будівлі з товстого каменю та темного дерева.

    

Знайшла ринок, який гудів наче вулик. Всюди лунали крики, лайки, дехто з покупців навіть бився з торговцем. Моторошне місце, треба скоріше купити їжі та тікати, бо ще мені перепаде.

    

Знайшла приємну жіночку, яка торгувала овочами та випічкою. Купила кілька фруктів, сухарів та свіженьких, ще тепленьких булочок. Від запаху їжі мій шлунок голосно дав про себе знати, тож не відходячи від вітрини, я з'їла одразу три булки, одну заховала в сумку.

    

Стало легше, навіть настрій покращівся, поки я не побачила вершника, який пильно всіх роздивлявся. Я його впізнала… Цей чоловік був з герцогом, той страшний, наче демон, що супроводжував його. Я зблідла, ноги затремтіли від страху, ледь втрималась, щоб не впасти на землю.

    

– Дівчино, з Вами все добре? Вам погано? Може цілителя покликати? – стурбовано запитала мене жіночка, в якої я купила харчі.

    

– Ні, не потрібно цілителя! Все добре, мені вже краще, дякую! – ледь видавила із себе.

    

Накинула каптур на голову, схопила віжжі та не надто поспішаючи, щоб не привертати уваги, рушила геть з ринку. Треба скоріше тікати, мене майже знайшли. Я впевнена, що це не збіг, він точно по мою душу.  

    

Будинок бабусі вже недалеко, ще кілька днів і я зможу заховатися, хоч на якийсь час, поки не придумаю, як здихатися переслідувачів. Живою я їм не дамся це точно! Краще померти самій, ніж мене вб'є “наречений”! 

    

Поки йшла по вулицях, помічала поблизу того демона, але він на мене не звертав уваги, мабуть руде волосся та відсутність крил не підходило під його опис втікачки.  

    

Проте інших фей, які трапляються йому на шляху, очима сканував ретельно. Вони відсахувались з переляку від його погляду. І я їх розумію… Надто моторошний чоловік. Герцог найняв собі в помічники якогось серійного вбивцю? У нього на лобі написано, що вбив він багато.

    

Коли він під’їхав до мене надто близько, я відвернулась, зробивши вигляд, ніби вибираю якусь тканину у торговця поряд.

    

До цього демона наблизився інший вершник, не такий страшний, але такий же небезпечний, однозначно.

– Як успіхи? – запитав “демон” у нього.

    

– Зайшов у всі таверни та місцевий готель, ніхто не бачив навіть схожу на неї. Вона наче крізь землю провалилась! Може її десь того…? – провів він ребром долоні по шиї.

    

– Сумніваюся. Треба відправити кілька людей до кордону з сусідніми королівствами. Вона може спробувати втекти туди, бо тут їй ховатися ніде. Родичів нема, була тільки бабця, але вона здохла кілька років тому. Дівка не могла надто далеко втекти, треба ретельніше шукати! Герцог нам голови відріже, якщо не повернемо її! – гарчав “демон”.

    

– Нащо вона йому? Хоча… я б таку теж не відпустив. Гарна сучка! – мрійливо закотив очі другий шукач.

    

– Слину підбери! Якщо герцог дізнається, що ти поклав око на його наречену, то скормить тобі твої ж яйця! – голосно засміявся демон. Оце так, він сміятися вміє! Хоча цей сміх такий же страшний, як і його господар.

    

– Та йди ти! Краще поїхала далі шукати цю кляту дівку! Хай би її болотяні монстри з’їли! Зараз був би вдома, розважався б з двома, ні, з трьома лялечками… – продовження розмови я вже не чула, вони поїхали геть.

    

Полегшено зітхнула, ніби весь цей час затримувала подих. На цей раз мені пощастило та чи буде мені щастити надалі? 

    

Нажаль, відтепер ночівлі в тавернах мені недоступні остаточно, ці покидьки будуть заглядати в кожну, шукаючи мене, і я впевнена, що мене хтось в одній із них може здати, щоб отримати винагороду.

    

Трохи почекала, щоб вони встигли від’їхати якнайдалі, тоді вирушила в дорогу. Здригалась від кожного звуку, мов з куща, повз якого я проїжджала, міг вистрибнути один із переслідувачів та спіймати мене. 

    

Моє бідне серце вистрибувало з грудей кожну хвилину. Хоч би витримало до кінця цієї “подорожі”, було б прикро вмерти десь в лісі від серцевого нападу, так і не побачивши дім, де народились мої мати та бабуся.

    

Чим ближче наближалась до кордону з Зордаром, поблизу якого потрібне мені село, тим більше відрізнялася місцевість. Ліси та поля почали змінюватись на гори та пагорби, їхати стало важче. Кінь постійно оступався через каменюки, якими була вкрита вся дорога, хоча важко її назвати саме так. 

    

Було зрозуміло, що тут рідко хто буває, слідів від копит та колес зовсім немає, іноді можна зустріти закриті дошками глибокі ями, це єдиний доказ, що цією дорогою інколи їздять.

    

Коли стемніло, зупинила Сніговика та почала шукати місце для ночівлі. Кінь одразу жадібно припав до трави поблизу. Мені дуже шкода тварину, в іншій ситуації я б не навантажувала його так, та чим скоріше ми доберемось, тим більше шанс залишитися в живих.

    

Трохи поблукавши біля невеликої гори поряд, знайшла щось схоже на печеру, вона була не надто глибока, але ми зі Сніговиком заховатися зможемо. 

    

Назбирала сухих гілок та листя з травою, щоб було м'якше та тепліше спати на кам'яній підлозі. Дістала спальний мішок та свою скромну вечерю. Залізла всередину й почала гризти яблуко з сухарями, замислившись про своє життя та про світ загалом.

    

Наш магічний світ, який зветься Арканум, такий величезний, з двома континентами, які розділяє океан, населен такою кількістю істот, що не злічити, і я в ньому зовсім одна. Чому так? Невже я зовсім не заслуговую на нормальну родину? Чи могла я чимось розгнівати Богів, тому вони мене так покарали? Чи може хтось із них навіює мені той сон з чоловіком, натякаючи, що моя доля чекає мене трохи згодом? 

   

Із сумних думок мене вивів Сніговик, який зайшов до сховку та завалився поряд.

    

– Мій хороший, дякую, що хоч ти поряд і не втік від такої господарки, – почухала йому шию та поклала голову на його бік, стало набагато зручніше та спокійніше, тож я майже одразу заснула. 

    

Прокинулась серед ночі через занепокоєння Сніговика, він почав підводитись та відступати до стіни позаду, ніби чогось злякався. 

    

– Ти чого, хлопчику? – почала вилазити з мішку, щоб підійти заспокоїти коня, аж раптом почула тихе загрозливе гарчання ззовні. Я заціпеніла. Почулися завивання. Вовки! Ні, тільки цього мені не вистачало!

    

Повільно розвернулась й побачила чотирьох вовків в кількох метрах від входу до печери, вони хижо скалили ікла, наближаючись до нас. Очі горіли в темряві, наче магічні вогники. 

    

Від них помирати я теж не згодна, тому, перемагаючи страх, застосовую заклинання вогню. Полум’ям кидатись я звісно не вмію, але підпалити старе сухе листя під їх лапами – запросто. 

    

Промовила заклинання та махнула рукою, направляючи магію в потрібну сторону, і в ту ж мить листя почало горіти, а вовки жалібно скулити, коли вогонь піджарив їм лапи, після чого вони почали відбігати подалі від нашої печери. Сніговик  занервував ще більше через вогонь, що охопив майже увесь вихід із печери, я підійшла й почала заспокоювати, погладжуючи його по голові. Так ми простояли допоки зійшло сонце. Вогонь я не стала тушити, навіть коли вовки втекли геть, мабуть зрозуміли, що повечеряти нами не вийде. Сил і так було небагато, та завдяки безсонній ночі та витраченій магії, їх зовсім не залишилось. Я хоч на коня залізти зможу? 

    

Погасила вогонь, дочекавшись, коли сонце зійде ще вище. Сніговик вийшов знайти травичку для сніданку, певно вже не відчуваючи поблизу хижаків. Мені ж довелося дістати єдину булочку, яку я заховала на важкий час, мабуть це він і є. З’їла її швидко, запиваючи водою, що ще залишилась в пляшці. Хоч наїстися не вдалося, проте цього повинно вистачити, поки не доберусь до наступного населеного пункту.