Раді Вас бачити!

Сонце палило нестерпно. Була десь друга година дня, спека нереальна. Я вже скакала десь годину. Тіло ломить, вуха від страху та напруження заклало, але зупинятись ще зарано. Мене можуть наздогнати. 

Вже хвилин через двадцять бачу сільські домівки та поля. Зупинила коня на краю лісу, злізла з нього та зробила так, як із тими двома. Направила його у протилежний бік від села та сильно вдарила по стегну. Кінь одразу дременув вперед, аж курява стовпом здійнялася. 

Спробую купити нового коня у селі, цей надто помітний. Одразу видно, що дорого коштує. За ним можуть вийти на мій слід. Трохи привела себе до ладу, розім'яла м'язи, дістала магічний плащ та вдягнула. Крильця справді сховалися, тепер можу зійти за звичайну людину. Чудово! 

Волосся розпустила, щоб сховати довгі вуха. Дістала карту та почала шукати, де саме знаходиться село Озе́рне. На цій мапі було зображено все наше королівство Аменда́ль. Воно досить велике, займає майже третину континенту. Назва пішла від прізвища першого короля – мага Вогню, який створив це саме королівство. Правила лише ця сім'я вже більше двох тисяч років. Правлять досить непогано, війн та бунтів у нас давно не було.  

З сусідами маємо ділові та добрі стосунки. Їх у нас троє: Зорда́р – королівство, де більшість звичайні люди, Файрин – королівство, де більшість феї, та Анеглис – королівство, де більшість маги. 

Наше королівство знаходиться всередині між іншими королівствами, тому на ньому живуть феї, маги та люди без магічних здібностей, майже в рівних частинах. Іноді, дуже рідко, можна зустріти перевертнів; вони майже всі живуть на іншому континенті, а тут можуть бути у ділових справах. 

Колись мама показувала, де знаходиться село бабусі, але я була ще зовсім мала, тому погано запам'ятала, де саме. Точно пам'ятаю, що воно на сході королівства. Почала пальцем водити по пергаменту та читати назви. Добре, що хоч міста та села позначили різними кольорами, так буде простіше знайти. Міста позначили синім кольором, а села — зеленим. 

Пошук зайняв у мене десь хвилин п'ять. Воно таке маленьке, що ледве побачила надпис. Знаходиться майже на кордоні з Зорда́ром. Це мені підходить, так далеко шукати мене не стануть, мабуть. Залишилось тільки якось туди дістатися.

Трохи відпочила, склала мапу назад до сумки та пішла в сторону села. Треба запитати, як воно називається, щоб точніше прокласти маршрут. 

Сонце ще палило, але плащ чудово справлявся, даруючи мені прохолоду. Йшла по стежці, навколо — поля з пшеницею та кукурудзою. Людей не видно, але чути десь далеко мукання корів та сміх дітей. 

Йшла дуже швидко, треба встигнути виїхати звідси до темряви та знайти собі прихисток на ніч десь в іншому селі чи місті. Поки дійшла до першого будинку, сміх та гомін людей став гучнішим.

Перед в'їздом у село була величезна галявина, на якій було багато народу. Одні сиділи на лавках, інші щось кидали по центру галявини. Мабуть, якісь змагання. Чоловіки кидали великі металеві кулі на відстань. Хто далі кине, той і переміг. Дуже цікаво, вперше таке бачу. Натовп гудів після кожного кидка, діти стрибали від захоплення. 

Ця весела атмосфера передалася і мені. Стало трохи легше на душі, напруження зменшилося, серце перестало вистрибувати від страху, я навіть почала плескати в долоні черговому учаснику змагань.

Спершу ніхто не помічав дивної незнайомки у плащі, доки один хлопчик не почав показувати пальцем у мій бік та щось шепотіти іншим дітям. Це помітили дві жінки, які сиділи поряд. Щось одна одній сказали, потім разом встали і пішли до мене.

Веселість як рукою зняло, серце знову прискорилось, бо я не придумала, що казати про себе. Раптом мене схоплять як підозрілу особу? Що ж робити? Що казати, хто я та що тут роблю?

– Доброго дня, пані! Чи можемо ми чимось Вам допомогти? — запитала одна із жінок.  

Вони були схожі між собою, можливо, родички. Обидві невеликого зросту, світле довге волосся, заплетене в коси. Милі обличчя з гарними блакитними очима. На вигляд їм було десь до тридцяти.

– Доброго дня! Вибачте, що втрутилася у ваше свято та потурбувала вас. Та мені дійсно потрібна допомога. Чи можна десь купити коня? Мій кінь втік від мене, а добиратись мені треба ще далеко, — відповіла я, намагаючись виглядати впевнено.

– Так, звісно! У нас якраз є один на продаж. Ми хотіли днями везти його в сусіднє місто на ярмарок. Яка вдача! Не треба тепер туди пхатись, — сказала інша, підстрибуючи та плескаючи у долоні, – Мене Ірма звати, а це моя сестра Офелія.

– Дуже приємно познайомитись. Мене звати Мірра, — збрехала я. Надто небезпечно називати своє справжнє ім'я, – Я залюбки куплю вашого коня. Скажіть, скільки він коштує?

– Три золоті монети, — відповідає Офелія. 

– Дякую вам, пані! Ви мені дуже допомогли! Чи можете ще підказати, як називається ваше село? Та чи можу купити продуктів та води в дорогу? Кінь втік разом з іншою сумкою, де була мапа та трохи їжі, — сумно зітхнувши, запитала я. 

Було соромно брехати цим милим дівчатам. Дорога буде складною не тільки фізично, а й морально. Скільком людям доведеться брехати, поки дістануся до нового дому?

– Це село Сомарі. Воно поряд із містом Роджен, туди ми і збиралися на ярмарок, воно найближче до нас, — усміхнувшись, відповіла Ірма.

– Їжу та воду ми тобі й так дамо, не треба грошей. Ходімо до нас, — сказала Офелія та показала рукою у бік будинків.

Люди поглядали на мене з цікавістю, без ворожості, змагання не зупиняли. Мені тут дуже сподобалось. Дуже гарні будиночки, майже всі однакові, дорога на вулицях була з бруківки, чиста та доглянута. 

Ми дійсно пройшли всього два будинки та зайшли у двір, де мешкають дівчата. Тут теж було гарно, багато різних квітів висаджено, кущі з ягодами. Я все розглядала з якимось дитячим захватом, бо не бачила ще нічого гарнішого. У своєму будиночку обов'язково зроблю щось подібне.

Дівчата завели мене до конюшні, де стояло декілька коней різних кольорів. Вони підійшли до білосніжного великого коня та почали погладжувати його.

– Це наш Сніговик, — засміялись дівчата, сказавши це в один голос, – Його назвала моя п'ятирічна донька, — додала Офелія.

– Він дуже швидкий та не норовливий. Йому три роки, молодий ще. Чоловіків не дуже любить, зате із задоволенням підпускає до себе гарненьких дівчат, — дівчата знову засміялись.

– Він дуже гарний! — сказала я, ближче підійшовши до нього. Провела рукою по голові, і він почав її нахиляти, щоб я ще почухала біля вуха, наче песик. Такий смішний, мені він справді сподобався. Я полізла до кишені та дістала три золоті монети.

–Ось, тримайте монети, будь ласка, — Ірма, подякувавши, їх взяла та поклала до кишені спідниці, – Він разом із сідлом продається чи треба докупити? — запитала в них.

– Ні, разом із сідлом забирай. Зараз ще дамо тобі продуктів. Ходімо до хати, трохи відпочинеш, поки ми зберемо їх, — сказала Ірма та, взявши мене за руку, повела в бік хати. А Офелія повела на двір Сніговика.

Як тільки ми зайшли у дім, Ірма потягла мене до столу та посадила на стілець. Поки вона щось активно робила біля пічки, я почала роздивлятись навколо. В будинку було чисто, затишно. Вітальня, з'єднана разом із кухнею, доволі велика. Навколо стола стояло десять стільців; мабуть, велика родина тут живе. 

Стало одразу сумно, бо я завжди мріяла про велику дружню родину, де всі один одного люблять та допомагають. Можливо, мені колись вдасться її створити?

Із сумних думок мене витяг голос Ірми. Я прослухала, що вона запитала, тому, вибачившись, попросила повторити запитання.

– Я кажу, куди тримаєш дорогу, ще й сама? — запитала вона.

А я трохи розгубилася, що відповісти. Треба знову брехати, як би не хотілось цього робити.

– Моя люба бабуся захворіла та надіслала листа, щоб ми приїхали до неї, бо боїться, що недовго їй залишилось. Мої батьки поїхали, а мене залишили слідкувати за домом. Я їх дуже довго вмовляла, та вони все одно мене не взяли. А я дуже люблю свою бабусю, я з нею провела майже все дитинство. Тому дуже хотіла поїхати, хоч побути з нею ще трохи. Мені пощастило, що повернувся додому з навчання мій брат. Тому дім я залишила на нього та бігом на коня, наздоганяти батьків. Але ось, потрапила в халепу, загубивши коня. Добре, що хоч не забула трохи грошей взяти, а то не знаю, як би добиралась, — опустила від сорому очі, але зі сторони виглядало, мов хочу плакати. 

Ірма підійшла до мене та обійняла так міцно, наче рідну людину, що сльози дійсно виступили з очей. Мене так давно ніхто не обіймав, забувши, яке це приємне відчуття.

До хати зайшла Офелія та здивовано запитала:

– Щось трапилось, поки мене не було?

Ірма відпустила мене та трохи відійшла. Я витерла очі від сліз та вдячно усміхнулась їм.

– Ні, все добре, не хвилюйся. Просто я дуже вдячна вам за допомогу. Не очікувала зустріти таких чуйних та добрих людей, — відповіла я їй.

Ірма тим часом підбігла до пічки, взяла чайник з чашкою та налила мені дуже запашний чай. Поряд на стіл поставила тарілку з пиріжками.

 – Годі сумувати, все буде добре. Сідай поїж, тобі сили потрібні в дорогу, і щоб до останньої крихти, — сказала мені Ірма тоном, мов матуся до маленької дитини. Я мало не засміялась. Які ж вони чудові. Я б хотіла собі таких подруг. Шкода, що бачу цих дівчат вперше та востаннє.

Я сіла та почала їсти пиріжки, запиваючи дуже смачним чаєм. А дівчата складали повну сумку харчів. Я спробувала їх зупинити, та вони відмахнулись, щось весело наспівуючи.

Офелія віднесла сумку на двір, а коли я доїла, то вийшла з Ірмою за нею.

На вулиці досі було чутно веселий гомін зі сторони, де були змагання. Спека трохи спала, отже скоро вечір, і мені треба поквапитися від'їхати подалі.

Сумка з харчами вже висіла на коні, я поряд повісила ще й свою. Підійшла до дівчат та сама обійняла їх.

– Ще раз дякую. Я вас ніколи не забуду, — сказала я, намагаючись не заплакати.

– Будь обережна! Може, ще колись зустрінемось, хто зна. На зворотній дорозі можеш заскочити, — сказала мені Ірма.

– Щасливої дороги! Не загуби коня, — підморгнула мені Офелія та усміхнулась.

Ми вийшли за двір та пройшли до дороги, що веде до виїзду із села. Я заскочила у сідло та, помахавши на прощання дівчатам, рушила далі.