Раді Вас бачити!

Карета вже чекала на вулиці. Батько та "наречений" стояли та шепотілися біля неї. Коли мене побачили, одразу замовкли. Герцог відкрив дверцята та рукою показав мені залазити.

– Тільки не утни якусь дурню, інакше пошкодуєш, що взагалі народилася! — сказав тихо мені батько, нахилившись до мого вуха.

Сльози підступили до очей, але я втрималась, щоб не заплакати. Не хочу тішити його своєю слабкістю та вразливістю. Поплакати ще встигну... десь далеко звідси. Мовчки закинула сумку на сидіння та, проігнорувавши руку герцога, залізла в карету. Він гучно закрив двері та заліз на коня. Отже, їхати я буду сама. Це неабияк радувало. Буде час продумати наступні кроки.

– На все добре, пане Санвайтс! Як доберемось, одразу відправлю звістку та другу частину, — почула, як герцог прощався з батьком. Другу частину? Про що це вони? Невже дійсно гроші? Сльози почали текти з очей.

Карета рушила. Батьку я не сказала і слова, навіть прощатися не маю жодного бажання. Я його викреслила зі свого життя остаточно.

Години через три ми зупинилися десь біля лісу на перепочинок. Я вилізла з карети, щоб сходити в кущики. Невідомо, скільки ще їхати. Зробивши всі свої справи, вийшла до галявини, де ми зупинилися. 

Один чоловік годував коней, другий показував герцогу щось на мапі. Добре, що з нами так мало людей, буде простіше втекти. А ось про мапу я зовсім забула. Як же мені тікати, якщо я не знаю, де я і куди їхати? Яка ж я дурепа. Треба спробувати дізнатись, куди саме ми їдемо. Де маєток герцога, мені так і не сказали. 

Вирішила підійти до чоловіка біля коней; він виглядає не таким страшним, як другий, що схожий на якогось демона. А цей низенький на зріст, років десь шістдесят. Волосся вже сиве, але густе. Маленькі вузенькі очі та ніс картоплею. Лоб повністю у зморшках. Тіло виглядає міцним, мабуть, все життя чимось фізично займався.

– Доброго дня! Гарні коні. Бачу, що вони вас люблять, — вирішила трохи підлестити.

– Дякую, пані. Так, я з ними майже весь час проводжу, із самого їхнього народження. Вони мені як сім'я, наче діти. Герцог купив їх у мене сьогодні. Ось допомагаю доправити до їхнього нового дому, — сказав чоловік, аж очі засяяли від гордості, – Вам чимось допомогти? Може, їсти хочете? — запитав він.

– Від їжі не відмовлюсь, дякую. Сьогодні ще нічого не встигла з'їсти, — чесно відповіла йому. Про їжу я теж якось не подумала, ех, втікачка-невдаха.

Він поліз до сумки біля сідла, дістав згорток із пиріжками та віддав мені. Там було їх штук п'ять.

– Тримайте, це все Вам. У мене ще є. Їхати довго, сили Вам знадобляться, — посміхнувся він мені та вклав у руки згорток.

– Ви навіть уявити не можете, наскільки я Вам вдячна! Дякую! — не втрималась та обійняла цього доброго чоловіка, – А куди ми їдемо? Мені наречений говорив, та я його прослухала. Тепер соромно перепитувати, раптом подумає, що я тупенька, — тихенько засміялася я. Вирішила трохи збрехати, щоб витягти хоч якусь інформацію.

– Спочатку до храму Святого Роберта, що в Лербу́йце, а потім у маєток герцога, який знаходиться в столиці, — відповів він.

– Дякую! Тепер я згадала. Не кажіть йому, будь ласка, про що ми говорили, щоб не зіпсувати йому враження про мене, — максимально чарівно усміхнулася йому.

– Годі теревенькати, залазь у карету! — гукнув мені герцог і заліз на коня.

Я поквапилася до карети. Сіла на сидіння, і ми рушили далі через ліс. Дістала сонний браслет та почала крутити його в руках.   

Місто Лербуйц знаходиться за п'ять годин їзди від нашого селища Тере́с. Отже, приблизно через дві години ми будемо на місці. А там уже буде важче втекти. Треба тікати прямо зараз, у лісі сховатись значно простіше. 

Подивилась через вікно, щоб дізнатися, на якій відстані від мене знаходиться герцог Родерік. Він їхав попереду карети, отже не надто далеко. Сподіваюся, дія браслета його зачепить. Шкода тільки мого нового знайомого, він справив враження доброї людини. Хоча ніякої шкоди я не завдаю, вони ж просто заснуть. Тільки на якийсь час залишаться в лісі непритомними. Але іншого виходу немає, моє життя мені важливіше.

Тремтячими пальцями натисла на камінець на браслеті, і одразу спалахнуло блакитне сяйво. Мене трохи осліпило, та це швидко пройшло. 

Почула, як щось гупнуло знадвору, і карета зупинилась. Я визирнула з вікна та побачила герцога, який лежав на землі біля коня. Спрацювало! Треба поспішати, адже я не знаю, скільки часу вони будуть спати, цього мені мама не казала, або я просто не запам'ятала.  

Вилізла з карети, схопила свою сумку та повісила на спину. Оглянула чоловіків, вони міцно спали. Коні ж почали їсти траву поряд, мабуть, радіючи, що не треба тягти карету.  

Підійшла до чоловіка, який мені нагадував демона. Волосся чорне, очі карі, але з якимось червоним блиском. Кремезний, з товстим шрамом на пів обличчя. Було страшно, руки тремтіли, але я почала нишпорити по його одягу, щоб знайти мапу. Я бачила, як він складав її та ховав у кишеню жилета, після розмови з герцогом.  

Трохи порившись у кишенях, я все ж знайшла її. Сховала до сумки та підійшла до “нареченого”. У нього на поясі висів кинджал. Його я теж забрала, бо він міг стати у нагоді. Бандити на дорогах ще могли зустрітись, треба чимось захищатись.

Мені прийшла ідея відпустити двох коней, що тягли карету, а самій їхати на герцогському коні. Вони так точно мене не наздоженуть. Пішки йти до міста майже чотири години, і в мене буде купа часу замести сліди та бути далеко звідси.

Трохи прискорилась та звільнила коней з упряжки. Відвела їх від карети та повернула у зворотний бік, щоб скакали назад додому. Ляснула сильніше їх по крупу, вони гучно заіржали та кинулись бігти на шаленій швидкості, якраз туди, куди їх направила.

– Вибачте, милі конячки! — промовила я, та потяглася до гаманця. Дістала кілька золотих монет, підійшла до карети та поклала їх у кишеню свого нового знайомого. Якщо коні не знайдуть дім та загубляться, то герцог забере в нього гроші за цих коней. Не знаю, скільки вони коштують, але думаю, цих монет йому вистачить купити нових.

Вже пройшло десь хвилин десять, чоловіки досі сплять, треба поспішати.

Підійшла до коня, відвела його трохи подалі від герцога та заскочила в сідло. Кінь одразу ж кинувся вперед, ледь не скинув мене на землю. Я злякалася та все ж втрималася, хапаючись міцніше за віжжі. Трохи заспокоївшись, почала направляти коня в інший бік від міста.

Цю місцевість я знала теоретично. На уроках географії мене вчили та показували на мапі, де і які міста знаходяться поблизу нашого селища. Якщо я правильно запам'ятала, то повинна їхати в сторону сіл, які були західніше від Лербуйца. Доїду до села, а потім погляну на карту, щоб вивчити маршрут, як мені дістатися до будиночка бабусі... до моєї свободи.