Бар “Зелений змій” - ще те місце. Сюди не заходять випадкові люди. Хіба що зовсім уже п’яні, збившись із дороги, кому дуже не пощастило з навігацією. Та й то - надовго вони не затримуються й швидко тікають щойно зрозумівши куди потрапили.
Справжні ж відвідувачі - інші.
Сюди приходять лише ті, хто знає.
І приходять вони не просто випити.
Хтось шукає допомоги. Хтось - відповіді. А дехто - рятунок.
Наша “допомога” виглядає доволі специфічно: подорожі іншими світами у пошуках рідкісних артефактів, амулетів, інгредієнтів для ритуалів, стародавніх реліквій і всякої такої дивини, про яку звичайній людині краще навіть не знати.
Робота ця - не з легких. Майже завжди ризикована, іноді смертельно небезпечна, зате… оплачують її так, що можна потерпіти і ризик, і безсонні ночі, і пару-трійку спроб тебе вбити.
Переступивши поріг бару й спустившись на шість стертих від часу сходинок, я опинилася у довгому вузькому залі з низькою стелею, що наче нависала над головою, створюючи відчуття замкненого простору.
Праворуч, вишикувавшись у рівний ряд, стояли важкі дерев’яні столики - потерті, подряпані, але міцні, як і сам заклад. На деяких ще залишалися сліди від ножів або невдалих магічних експериментів.
Ліворуч тягнулася барна стійка - темне дерево, відполіроване тисячами рук і ще більшою кількістю пролитого алкоголю.
У самому кінці залу була невеличка розвилка життя: сходи вгору - всього три сходинки - вели до більярдної з єдиним столом, за яким рідко грали чесно. За нею ховались двері до кабінету начальства. А сходи вниз - у кухню, яка водночас слугувала лабораторією. І повірте, іноді там варилося дещо значно небезпечніше за борщ.
З освітленням тут було, м’яко кажучи, не дуже. Довгі лампи під стелею працювали через одну, створюючи напівтемряву, що вдало приховувала і павутиння в кутках, і пил на підвіконнях. Але в ідеально вимитих келихах світло відбивалося так, ніби вони були зроблені з кришталю.
- Яра, - пролунав низький чоловічий голос, - чув, ти завдання провалила.
- Ага, - підхопив другий голос, майже ідентичний першому.
Якби ви не знали, що брати Візниченки - близнюки, то навряд чи змогли б їх розрізнити на слух.
Як би точніше їх описати?..
Якщо зануритися в демонологію, то одразу стає зрозуміло: Візниченки - демони. І не абиякі, а інкуби. Інакше як пояснити той факт, що практично кожна жінка, яка зустрічала їх на своєму шляху, втрачала голову?
І я - не виняток.
Хоча… мене рятував один маленький нюанс - амулет-оберіг від подібного роду впливу. Цей артефакт дістався мені від прабабусі. А от вона була справжньою Чорною Відьмою. Не з казок - із плоті й крові. Заговори, прокляття, зілля, ритуали - у свої часи їй не було рівних.
Але повернімося до братів.
Дорослі. Високі. Атлетично складені. Від них завжди тягнувся ледь вловимий запах одеколону, диму й свіжого мила - дивна, але чомусь приваблива суміш. Їхні чорні, бездонні очі, іноді прикриті пасмами занадто довгого волосся, могли затягнути, як вир. Легка щетина, тонкий ніс із ледь помітною горбинкою, і ця їхня усмішка… білосніжна, відкрита, абсолютно обеззброююча.
Можливо, ніякої магії тут і не було. Можливо, справа була лише у звичайних жіночих слабкостях. Але мені більше подобалася інша версія. Бо ставити себе в один ряд із безмозкими фарбованими дурепами не хотілося.
Отже - це чари.
І крапка.
- Не ваша це справа, - гаркнула я, витягуючи сигарету, щоб приховати роздратування.
- Якщо що - клич наступного разу, - кинув один із братів.
І за мить вони обоє зникли за дверима.
Невдовзі почувся звук двигуна, а потім шурхіт шин по асфальту. Поїхали.
Я видихнула.
Тепер можна було трохи розслабитися. Ну… майже. Бо ще залишалася розмова з шефом.
- Якщо ти до Степанича, то його ще немає, - повідомив Константин Борисович Мідний, виходячи з кухні з повним кошиком фруктів. Або, як ми його називали - Мідяк.
Мідяк був людиною, яку поважали без зайвих запитань. І справа була не лише у віці - хоча сто років він відсвяткував буквально минулого тижня. Річ була в досвіді.
Він міг легко “заткнути за пояс” будь-кого з нас. Хоча… за Степанича ручатися не буду.
- Тоді почекаю тут, - сказала я, вже тягнучись за другою сигаретою.
- Каву будеш? - запитав Мідяк, вмощуючись за барною стійкою.
- Так із лікером. І можна без кави.
Він лише всміхнувся. До моїх дивних гастрономічних звичок він давно звик. Тож за хвилину переді мною стояли і кава, і лікер.
- Тут нове завдання з’явилося від “Дайті”. Брати не змогли взяти - завалені роботою. Візьмеш?
Я затягнулася й уважно подивилася на нього.
“Дайті” - контора, що спеціалізується на полюванні та знищенні немерців, нечисті, а іноді й чорних магів. І те, що вони діляться роботою… це щось із розряду фантастики.
- А самі що, не справляються? - скептично підняла брову я.
- Минулого тижня влетіли в засідку баньші. Тепер відлежуються в Стейревській лікарні. Відмовитися не можуть - репутація. Та й передоплату вже взяли. У строки не вкладаються, от і звернулися до нас - по старій пам’яті.
“Стара пам’ять” - це, звісно, ті самі брати Візниченки, які колись працювали з ними.
- І що там? - запитала я.
- Вампір, - спокійно відповів Мідяк, уважно стежачи за моєю реакцією.
Але цього разу самовладання мене не підвело. Я зробила ковток кави і так само спокійно поставила чашку на стійку.
Вампір.
Ну що ж…
Досвід спілкування в мене вже був.
І досвід цей був, м’яко кажучи, гірким.
Саме тому Мідяк, певно, й очікував від мене бурхливої реакції.
А я лише тяжко зітхнула.
Це було давно.
Ніби в іншому житті.
Ще до того, як магія стала моєю роботою… і прокляттям водночас.
Я тоді ще вчилася в школі - щойно закінчила десятий клас. Попереду були довгоочікувані літні канікули, і я, як нормальна людина, мріяла про море, сонце, морозиво й повну відсутність будь-яких зобов’язань.
Але замість цього мене відправили… у гори.
Не на курорт.
Не в туристичний центр.
А до двоюрідної бабусі - у глухе карпатське село, якщо це взагалі можна було назвати селом.
Ганна Федорівна була знахаркою. Жила відлюдькувато, десь кілометрів за десять від найближчого населеного пункту, у невеликій хатині, оточеній лісом і горами.
Здавалося б - самота, тиша, нудьга.
Але ні.
До неї постійно хтось приходив. То за настоянкою від аритмії, то за бальзамом від кашлю, то за маззю від опіків.
І приходили не лише місцеві. Інколи з’являлися люди з далеких сіл, а подекуди й із міст - виснажені, змучені, з надією в очах. Бо там, де є результат - завжди є попит.
Темною магією, як її покійна мати Софія Петрівна, баба Ганна не займалася. І не тому, що не могла. А тому, що боялася.
Боялася закінчити так само, як її матір. Що саме сталося із Софією Петрівною - ніхто з родичів мені не розповідав. Усі або відмахувалися, або переводили тему.
Я дізналася це пізніше.
Зовсім випадково.
І, чесно кажучи, краще б не знала.
Але про це - згодом.
Отже, зла, роздратована й максимально невдоволена, замість того щоб їхати на море, як усі нормальні люди, я вирушила в Карпати.
Спочатку - майже двадцять годин у задушливому поїзді, де повітря, здавалося, можна було різати ножем. Потім - ще три години в старому автобусі, який скрипів і трясся так, ніби ось-ось розвалиться. І на десерт - дванадцять кілометрів пішки під палючим сонцем.
На вдачу, мені таки пощастило - частину дороги мене підвіз один місцевий дядько на старенькому, побитому життям “Запорожці” яскраво-жовтого кольору. Машина гуркотіла, як трактор, але їхала. І головне - врятувала мої ноги від мозолів.
Ганна Федорівна зустріла мене тепло. Навіть занадто. Перші два дні вона відгодовувала мене так, ніби я щойно повернулася з голодомору: вареники, борщ, домашній хліб, молоко, сир, пироги й купа незнайомих мені місцевих страв… Я навіть почала підозрювати, що вона хоче мене не просто відгодувати, а підготувати до якогось ритуалу.
Бар “Зелений змій” - ще те місце. Сюди не заходять випадкові люди. Хіба що зовсім уже п’яні, збившись із дороги, кому дуже не пощастило з навігацією. Та й то - надовго вони не затримуються й швидко тікають щойно зрозумівши куди потрапили.
Справжні ж відвідувачі - інші.
Сюди приходять лише ті, хто знає.
І приходять вони не просто випити.
Хтось шукає допомоги. Хтось - відповіді. А дехто - рятунок.
Наша “допомога” виглядає доволі специфічно: подорожі іншими світами у пошуках рідкісних артефактів, амулетів, інгредієнтів для ритуалів, стародавніх реліквій і всякої такої дивини, про яку звичайній людині краще навіть не знати.
Робота ця - не з легких. Майже завжди ризикована, іноді смертельно небезпечна, зате… оплачують її так, що можна потерпіти і ризик, і безсонні ночі, і пару-трійку спроб тебе вбити.
Переступивши поріг бару й спустившись на шість стертих від часу сходинок, я опинилася у довгому вузькому залі з низькою стелею, що наче нависала над головою, створюючи відчуття замкненого простору.
Праворуч, вишикувавшись у рівний ряд, стояли важкі дерев’яні столики - потерті, подряпані, але міцні, як і сам заклад. На деяких ще залишалися сліди від ножів або невдалих магічних експериментів.
Ліворуч тягнулася барна стійка - темне дерево, відполіроване тисячами рук і ще більшою кількістю пролитого алкоголю.
У самому кінці залу була невеличка розвилка життя: сходи вгору - всього три сходинки - вели до більярдної з єдиним столом, за яким рідко грали чесно. За нею ховались двері до кабінету начальства. А сходи вниз - у кухню, яка водночас слугувала лабораторією. І повірте, іноді там варилося дещо значно небезпечніше за борщ.
З освітленням тут було, м’яко кажучи, не дуже. Довгі лампи під стелею працювали через одну, створюючи напівтемряву, що вдало приховувала і павутиння в кутках, і пил на підвіконнях. Але в ідеально вимитих келихах світло відбивалося так, ніби вони були зроблені з кришталю.
- Яра, - пролунав низький чоловічий голос, - чув, ти завдання провалила.
- Ага, - підхопив другий голос, майже ідентичний першому.
Якби ви не знали, що брати Візниченки - близнюки, то навряд чи змогли б їх розрізнити на слух.
Як би точніше їх описати?..
Якщо зануритися в демонологію, то одразу стає зрозуміло: Візниченки - демони. І не абиякі, а інкуби. Інакше як пояснити той факт, що практично кожна жінка, яка зустрічала їх на своєму шляху, втрачала голову?
І я - не виняток.
Хоча… мене рятував один маленький нюанс - амулет-оберіг від подібного роду впливу. Цей артефакт дістався мені від прабабусі. А от вона була справжньою Чорною Відьмою. Не з казок - із плоті й крові. Заговори, прокляття, зілля, ритуали - у свої часи їй не було рівних.
Але повернімося до братів.
Дорослі. Високі. Атлетично складені. Від них завжди тягнувся ледь вловимий запах одеколону, диму й свіжого мила - дивна, але чомусь приваблива суміш. Їхні чорні, бездонні очі, іноді прикриті пасмами занадто довгого волосся, могли затягнути, як вир. Легка щетина, тонкий ніс із ледь помітною горбинкою, і ця їхня усмішка… білосніжна, відкрита, абсолютно обеззброююча.
Можливо, ніякої магії тут і не було. Можливо, справа була лише у звичайних жіночих слабкостях. Але мені більше подобалася інша версія. Бо ставити себе в один ряд із безмозкими фарбованими дурепами не хотілося.
Отже - це чари.
І крапка.
- Не ваша це справа, - гаркнула я, витягуючи сигарету, щоб приховати роздратування.
- Якщо що - клич наступного разу, - кинув один із братів.
І за мить вони обоє зникли за дверима.
Невдовзі почувся звук двигуна, а потім шурхіт шин по асфальту. Поїхали.
Я видихнула.
Тепер можна було трохи розслабитися. Ну… майже. Бо ще залишалася розмова з шефом.
- Якщо ти до Степанича, то його ще немає, - повідомив Константин Борисович Мідний, виходячи з кухні з повним кошиком фруктів. Або, як ми його називали - Мідяк.
Мідяк був людиною, яку поважали без зайвих запитань. І справа була не лише у віці - хоча сто років він відсвяткував буквально минулого тижня. Річ була в досвіді.
Він міг легко “заткнути за пояс” будь-кого з нас. Хоча… за Степанича ручатися не буду.
- Тоді почекаю тут, - сказала я, вже тягнучись за другою сигаретою.
- Каву будеш? - запитав Мідяк, вмощуючись за барною стійкою.
- Так із лікером. І можна без кави.
Він лише всміхнувся. До моїх дивних гастрономічних звичок він давно звик. Тож за хвилину переді мною стояли і кава, і лікер.
- Тут нове завдання з’явилося від “Дайті”. Брати не змогли взяти - завалені роботою. Візьмеш?
Я затягнулася й уважно подивилася на нього.
“Дайті” - контора, що спеціалізується на полюванні та знищенні немерців, нечисті, а іноді й чорних магів. І те, що вони діляться роботою… це щось із розряду фантастики.
- А самі що, не справляються? - скептично підняла брову я.
- Минулого тижня влетіли в засідку баньші. Тепер відлежуються в Стейревській лікарні. Відмовитися не можуть - репутація. Та й передоплату вже взяли. У строки не вкладаються, от і звернулися до нас - по старій пам’яті.
“Стара пам’ять” - це, звісно, ті самі брати Візниченки, які колись працювали з ними.
- І що там? - запитала я.
- Вампір, - спокійно відповів Мідяк, уважно стежачи за моєю реакцією.
Але цього разу самовладання мене не підвело. Я зробила ковток кави і так само спокійно поставила чашку на стійку.
Вампір.
Ну що ж…
Досвід спілкування в мене вже був.
І досвід цей був, м’яко кажучи, гірким.
Саме тому Мідяк, певно, й очікував від мене бурхливої реакції.
А я лише тяжко зітхнула.
Це було давно.
Ніби в іншому житті.
Ще до того, як магія стала моєю роботою… і прокляттям водночас.
Я тоді ще вчилася в школі - щойно закінчила десятий клас. Попереду були довгоочікувані літні канікули, і я, як нормальна людина, мріяла про море, сонце, морозиво й повну відсутність будь-яких зобов’язань.
Але замість цього мене відправили… у гори.
Не на курорт.
Не в туристичний центр.
А до двоюрідної бабусі - у глухе карпатське село, якщо це взагалі можна було назвати селом.
Ганна Федорівна була знахаркою. Жила відлюдькувато, десь кілометрів за десять від найближчого населеного пункту, у невеликій хатині, оточеній лісом і горами.
Здавалося б - самота, тиша, нудьга.
Але ні.
До неї постійно хтось приходив. То за настоянкою від аритмії, то за бальзамом від кашлю, то за маззю від опіків.
І приходили не лише місцеві. Інколи з’являлися люди з далеких сіл, а подекуди й із міст - виснажені, змучені, з надією в очах. Бо там, де є результат - завжди є попит.
Темною магією, як її покійна мати Софія Петрівна, баба Ганна не займалася. І не тому, що не могла. А тому, що боялася.
Боялася закінчити так само, як її матір. Що саме сталося із Софією Петрівною - ніхто з родичів мені не розповідав. Усі або відмахувалися, або переводили тему.
Я дізналася це пізніше.
Зовсім випадково.
І, чесно кажучи, краще б не знала.
Але про це - згодом.
Отже, зла, роздратована й максимально невдоволена, замість того щоб їхати на море, як усі нормальні люди, я вирушила в Карпати.
Спочатку - майже двадцять годин у задушливому поїзді, де повітря, здавалося, можна було різати ножем. Потім - ще три години в старому автобусі, який скрипів і трясся так, ніби ось-ось розвалиться. І на десерт - дванадцять кілометрів пішки під палючим сонцем.
На вдачу, мені таки пощастило - частину дороги мене підвіз один місцевий дядько на старенькому, побитому життям “Запорожці” яскраво-жовтого кольору. Машина гуркотіла, як трактор, але їхала. І головне - врятувала мої ноги від мозолів.
Ганна Федорівна зустріла мене тепло. Навіть занадто. Перші два дні вона відгодовувала мене так, ніби я щойно повернулася з голодомору: вареники, борщ, домашній хліб, молоко, сир, пироги й купа незнайомих мені місцевих страв… Я навіть почала підозрювати, що вона хоче мене не просто відгодувати, а підготувати до якогось ритуалу.
