Раді Вас бачити!

Ранок був важким.

Поділивши “по-братськи” шоколадний батончик і запивши його водою, ми вирушили далі.

Вовків уже не було.

Ми спробували знайти місце, де нас “викинуло” в цей світ, але швидко зрозуміли - це марно. Занадто багато однакових схилів, каміння і жодних орієнтирів.

Порадившись, вирішили шукати людей.

Йшли довго.

Мені ще заважала сумка, яку я знайшла в тій же хатині. Я запхала наші речі після того як ми перевдягнулися в місцевий одяг. Чомусь на той момент нам здалося це вірним рішенням, якщо ми в іншому світі не варто виставляти своє чужинське походження. На мені красувалася сорочка, спідниця та широкий пояс, а на Андрії трохи короткуваті штани, сорочка та безрукавка.

Крадіжкою це не вважала. Я ж залишила натомість порожню пластикову пляшку з кришкою. Не дуже цінний обмін, якщо подумати. Та й не дуже розумний.

Десь ближче опівдня  ми нарешті вийшли до… цивілізації. Якщо три потемнілі від часу хатини можна було так назвати.

- Зачекай, - Андрій схопив мене за руку і спинив, - давай трохи поспостерігаємо.

Я кивнула, хоча шлунок уже голосно нагадував про себе - здавалось, ще трохи, і його почують навіть у сусідньому світі. Пити хотілося ще більше: горло пересохло, язик буквально прилип.

Ми причаїлися в кущах, обравши собі щось на кшталт імпровізованого укриття, звідки було видно всі подвір’я.

Невдовзі з однієї хатини вийшла дівчина - молода, у простій довгій спідниці й сорочці - і попрямувала до криниці. Заскрипіло колесо, задзвеніло ланцюгом відро, що опускалося вниз.

Я мимоволі всміхнулася.

От вам і “інший світ” - а криниці ті самі. Хоча, якщо чесно, і в нашому двадцятому столітті таке ще можна зустріти в деяких селах.

Просиділи ми в засідці, за Андрієвим годинником, десь із годину. За цей час, окрім тієї дівчини, ми побачили ще двох бабусь, старого діда… і козу.

Усе.

Ні тобі натовпів, ні руху, ні бодай натяку на щось небезпечне.

- Ну що? - прошепотіла я.

- Думаю, можна спробувати, - так само тихо відповів Андрій.

 

- Добрий день! - голосно привітався друг, підійшовши до двох бабусь, що сиділи в тіні дерева на лавці.

- Добрий… - відповіла одна, відкривши від подиву майже беззубий рот.

- Звідки й куди йдете? - одразу ж підхопила друга, уважно нас розглядаючи.

- Ми подорожуємо, - впевнено відповів Андрій. - Ходимо по світу: людей побачити, себе показати.

- Волоцюги, значить, - зробила висновок бабуся. - А сюди чого прийшли? Тут вам подаяння не дадуть - у самих нічого нема. У місто йдіть, там і жебракуйте.

Я ледь стримала образу, але промовчала.

- А до міста далеко? - спитав Андрій.

- Як зараз підете - до вечора дійдете.

- А куди саме? - наважилася втрутитися я.

Обидві бабусі подивилися на мене так, ніби я щойно сказала щось дуже непристойне. Потім переглянулися і синхронно тикнули пальцями в один бік:

- Туди.

- А можна води в дорогу? - попросив Андрій.

- Це можна, - буркнула одна з них і гукнула:- Шуля! Ану води принеси!

Із хати вискочила та сама дівчина з ковшем.

Ми подякували, напилися - холодна вода здалася найкращим напоєм у житті - і рушили в указаному напрямку.

Йшли повільно, не поспішаючи. І тому почули, як за нашими спинами одна з бабусь тихо, але цілком чутно пробурмотіла:

- Сором який! Волосся обстрижене, та ще й не покрите… гуляща, не інакше.

Я аж спіткнулася. І одразу пришвидшила крок, намагаючись якнайшвидше залишити це “гостинне” місце.

От уже звичаї… Волосся, бачте, коротке й не покрите.

Ну і що?

Хустка в мене була - я ж узяла її з тієї ж хатини. Просто не подумала її вдягти. Але, відійшовши подалі, все ж дістала ту злощасну хустку і пов’язала на голову.

Можна було скільки завгодно доводити, що вони не праві, але… як то кажуть, у чужий монастир зі своїм статутом не ходять.

Андрій мовчки кивнув, схвалюючи мій жест, і ми рушили далі - шукати місто.

 

До мети дісталися ще до заходу сонця. І от тоді ми остаточно зрозуміли, що влипли.

По-справжньому.

Місто було оточене стіною - метрів десять заввишки, масивною, кам’яною, з бійницями. На воротах стояла варта.

І жодних сумнівів більше не залишалося: ми потрапили в середньовіччя.

- У тебе є якісь гроші? - тихо спитав Андрій.

Я полізла в кишені шортів, які все ще були під спідницею, і витягла весь свій “скарб”: п’ять гривень паперових, дві металеві гривні, три п’ятдесят копійок і ще п’ять копійок.

Усе.

У Андрія було трохи більше: двадцять гривень паперових, жменя дрібних монет і… один металевий євро.

- Паперові точно не підійдуть, - прошепотів він. - А от монети можна спробувати.

Сховавши дріб’язок у кишеню, він упевнено рушив до воріт, міцно тримаючи мене за руку.

Ми підійшли спокійно, не крутячи головами, щоб не привертати зайвої уваги.

- Вхід - один мідяк з людини, - буденно сказав вартовий.

Андрій мовчки дістав дві монети по двадцять п’ять, намагаючись видати алюмінієву бронзу за мідь.

Вартовий узяв монети, насупився. Потер об чоло. Спробував зігнути. Навіть на зуб перевірив.

Я ледве стрималася, щоб не засміятися.

Переконавшись, що монета не ламається і не гнеться, він підозріло примружився:

- Не місцеві?

Ми мовчки кивнули.

- Ладно. Проходьте, - буркнув він, ховаючи “дивні” монети до кишені. - Тільки нічліг знайдіть. Як нічна варта впіймає - одразу загребуть за волоцюжництво.

Ми подякували і поспішили відійти від воріт якнайдалі.

 

Місто… було саме таким, як і очікувалося. І навіть гіршим.

Каналізації не було взагалі - про що красномовно свідчив стійкий запах, який буквально бив у ніс. Доводилося дивитися під ноги, щоб не наступити на щось… небажане.

Від перехожих пахло не краще. Якщо вони й милися, то, мабуть, раз на рік - на велике свято. А деякі, одягнені трохи пристойніше, намагалися перебити цей аромат духами. І від цього ставало тільки гірше. Суміш поту, бруду й солодких запахів створювала щось настільки огидне, що хотілося затримати дихання.

Довго блукати ми не стали.

Зайшли в перший-ліпший трактир.

На вивісці був намальований кінь і троянда.

Усередині приміщення виявилося не набагато чистішим, ніж на вулиці. До давно немитої підлоги липли шльопанці, кожен крок супроводжувався неприємним чваканням. Стільниці столів були наскрізь просякнуті жиром, алкоголем і… не буду уточнювати, чим іще - думаю, уява у вас працює не гірше за мою.

Повітря стояло важке, густе, змішане із запахами перегару, смаженого м’яса і людського поту.

Андрій, мов криголам, упевнено проклав шлях крізь відвідувачів і підійшов до чоловіка за стійкою. Той мав солідний пивний живіт і блискучу лисину, яка відбивала світло ламп.

- Добрий вечір, - одразу привітався він, навіть не чекаючи, поки ми відкриємо рота. - Чого бажаєте?

- У вас є кімнати? - спитав Андрій.

- Є. Срібняк за добу.

Ми переглянулися.

Срібняк… У нас навіть на мідяки ледве вистачало.

- А працівники вам не потрібні? - не розгубився Андрій.

Господар - а це, без сумніву, був саме він - окинув нас уважним, оцінювальним поглядом з голови до ніг.

- Посуд мити, дрова колоти. Після закриття - зал вимити, - нарешті сказав він. - Погодитесь - кімната ваша. І вечеря.

Вибір був, м’яко кажучи, невеликий. Або нас підбирає варта як волоцюг… Або ми відмиваємо цей розсадник антисанітарії.

Ми погодилися.

 

Робота виявилася ще гіршою, ніж я очікувала.

Не знаю, як там Андрій із дровами, а от я дивилася на гору брудного посуду і не мала жодного уявлення, як це все відмити без мийних засобів. Тарілки були вкриті товстим шаром жиру. Каструлі й пательні - пригорілі до чорна.

У моє розпорядження видали ганчірку… і пісок.

Я хвилин п’ять просто стояла і дивилася на це, намагаючись змиритися з реальністю. Потім пішла до кухарки й попросила гарячої води. Вона кинула на мене такий погляд, ніби я особисто образила її родину до сьомого коліна, але все ж поставила на вогонь кілька казанів.

Останній клієнт пішов далеко за північ.

Андрій, виснажений не менше за мене, натягав води з колодязя, і ми разом узялися мити зал. Підлога, столи, лави - усе липке, брудне, здавалося, що цей бруд уже в’ївся назавжди.

До ліжка ми буквально доповзли. Перед тим ще встигли щось з’їсти - навіть не звернувши уваги, який у тієї їжі смак.

Нам не заважали навіть клопи, якими кишіло ліжко. Ми були настільки виснажені, що просто провалилися в сон.

 

Прокинулася я пізно - сонце вже стояло високо в небі.

Андрія поруч не було. Зате з двору долинали ритмічні удари - хтось рубав дрова.

Я навіть усміхнулася. Добре, що мій друг виріс у селі - він хоча б знає, як тримати сокиру.

Спустившись скрипучими сходами, я вийшла надвір і кілька хвилин просто спостерігала за ним.

Темно-русяве волосся прилипло до спітнілого чола. Окуляри щоразу зісковзували з носа, змушуючи його дратівливо їх поправляти. Сорочка, кинута на землю, виглядала так, ніби давно благала про прання. І не такий він і худий.

І десь глибоко всередині в мене ворухнулася совість.

Бо це я.

Це через мене він зараз не готується до вступних іспитів, а махає сокирою на задньому дворі якогось трактиру… за тарілку каші.

Андрій нарешті помітив мене, встромив сокиру в колоду і підійшов.

- Я домовився з господарем, - сказав він. - Ми поживемо тут тиждень. Попрацюємо.

- Далі не підемо? - спитала я.

- Поки що ні. Треба зрозуміти, хто може нам допомогти. Тут не до кожного підійдеш. Можуть не лише в тюрму кинути… а й на вогнище відправити.

Я мовчки кивнула.

Так почалися наші будні в іншому світі.

Вдень ми були вільні, тож після сніданку вирушали блукати містом.

Базар нас не вразив - запах там був ще гірший, ніж у решті міста. Нам вистачило одного разу, щоб більше туди не повертатися.

Невеликий сквер біля храму облюбували місцеві “охоронниці моралі” - матрони, які дивилися на нас так, ніби ми особисто винні в усіх бідах цього світу.

Але найбільше враження справила Площа Порядку.

Там кружляли ворони… Над шибеницями.

Тіла страчених злочинців висіли вже давно - деякі почали розкладатися. І, судячи з усього, ніхто не поспішав їх знімати.

Після такого видовищ мені вистачило і я перестала виходити в місто.