Раді Вас бачити!

Займалася прибиранням нашої кімнати, прала речі, намагалася хоч якось привести до ладу наше тимчасове житло.

А ввечері до миття посуду додалося ще й розносити їжу відвідувачам.

Ця каторга тривала недовго.

На четвертий день у трактир “Кінь і Троянда” зайшов дивний чоловік.

Ми помітили його одразу, щойно він переступив поріг.

По-перше, на ньому був дорожній плащ до самих п’ят. По-друге, він спирався на посох дивної форми. По-третє… Щойно господар - Тита - його побачив, як одразу зблід. І, штовхнувши мене ліктем у бік, прошепотів:

- Іди. Дізнайся, чого бажає пан маг.

Маг?

Я не ослухалася?

Оце так вдача…

Я миттю кинулася до незнайомця.

- М’яса мені, - навіть не глянувши на мене, сказав він. - І добре прожар. І пива темного. Та дивись - щоб не розбавлене.

- Зараз буде, - відповіла я і кулею вилетіла назад.

Передавши замовлення кухарці, я одразу побігла на задній двір.

Андрій саме розвантажував віз із бочками пива.

- Ти з нього очей не зводь, - швидко сказав Андрій, витираючи рукавом піт із чола. - Я тут уже закінчую й сам із ним поговорю.

Я кивнула і повернулася на кухню, де мене вже чекала таця - м’ясо, каша, усе ще парувало, щойно з печі. Запах був такий, що шлунок знову нагадав про себе, але цього разу я стрималася - не до того.

Я винесла замовлення.

Маг їв повільно. Не жадібно, не поспіхом, як більшість відвідувачів, а з тією дивною стриманістю, яка одразу видає людину, що звикла контролювати себе і свій час. М’ясо він різав акуратно, не поспішаючи, запивав темним пивом - але не напивався, лише змочував горло.

 

Коли з їжею було покінчено маг підвівся й попрямував до виходу, а я зрозуміла - час.

- Пане магу, - звернувся Андрій, наздоганяючи його біля дверей, - можна вас на хвилиночку?

- Хвилиночку? - перепитав той.

- Так, - швидко відповів хлопець.

Маг завмер. Повернувся до нас.

Його погляд став ще уважнішим, майже колючим. Він повільно, без поспіху, окинув нас із голови до ніг, ніби оцінюючи, чи варто взагалі витрачати на нас час. Потім, очевидно, вирішив, що ми не становимо небезпеки, і відійшов трохи вбік, подалі від сторонніх вух.

- Чого хочете?

- Додому повернутися, - не витримала я й випалила.

- Тут я вам не помічник, - спокійно відповів він. - Примкніть до каравану - і в дорогу.

- Ви не зрозуміли, - втрутився Андрій. - Туди, звідки ми, каравани не ходять. Туди взагалі нічого не ходить. Ми… з іншого світу.

Маг примружився.

Повільно перекинув посох з однієї руки в іншу. Щось тихо пробурмотів собі під ніс, ніби пробуючи слова на смак. Його брови зійшлися на переніссі.

Мені стало не по собі.

- Не брешете, - нарешті сказав він. - Справді не звідси. Як сюди потрапили?

- Випадково, - швидко відповіла я, не даючи Андрію й слова вставити. - Були там… і бац - уже тут.

Я спеціально сказала це так, аби не дати йому згадати про прабабусю і її щоденник.

- “Бац”? - маг підняв брову. - Це одиниця часу?

- Щось на кшталт, - відповіла я. - То ви нам допоможете?

- Грошей у вас, звісно, немає, - сказав він. І це було не запитання.

Ми все одно кивнули.

- Я вам допоможу, - продовжив він. - Але спершу ви допоможете мені.

Наша радість була настільки великою, що ми навіть не спитали - як саме. Просто погодилися. Маг лише кивнув.

- Завтра. Опівдні. Будьте готові.

І, не прощаючись, зник за рогом.

 

Прощання з Титою зайняло небагато часу.

Ми не встигли прив’язатися до господаря цього… свинарника, який гордо називався трактиром.

Маг, якого звали Морвейн, виділив нам коня.

І якщо в Андрія при вигляді цієї тварини загорілися очі - майже дитячою радістю - то в мене від страху підкосилися ноги.

Мій досвід верхової їзди обмежувався… каруселлю в парку.

І то - років у десять.

Окрім нас із магом у дорогу вирушили ще троє чоловіків. Озброєні. Мовчазні. І вигляд у них був такий, що ставити зайві запитання не хотілося.

 

Наш шлях тривав п’ять днів.

П’ять довгих, виснажливих днів.

За цей час я встигла: відбити собі все, що тільки можна було відбити, натерти руки від постійного тримання за сідло, обгоріти на сонці і примудритися підхопити нежить.

Кожен день здавався вічністю.

Сідло здавалося катівським пристроєм. Спина боліла. М’язи нили так, ніби мене били.

І все ж…

Ми дісталися.

Я залишилася жива. І навіть могла рухатися.

Ну… майже могла. З урахуванням того, що кожен рух віддавався болем, але це вже деталі.

Ми зупинилися на березі гірського озера - темного, нерухомого, мов дзеркало, що відбивало останні промені сонця, що ховалося за обрієм. Вода здавалася надто спокійною, неприродно тихою, наче й вона знала, що тут не місце для зайвих рухів. По той бік озера, просто зі скелі, ніби виріс, здіймався замок. Не збудований - саме виріс. Його стіни зливалися з каменем, башти врізалися в небо, а вузькі вікна чорніли, мов порожні очниці. Від нього тягнуло холодом навіть на відстані.

- Нам потрібно проникнути всередину і забрати річ, яку викрав власник замку, - почав пояснювати маг, дивлячись не на нас, а на саму споруду, ніби розмовляв із нею.

- Яку саме річ? - уточнив Андрій.

- Жезл, - коротко відповів той. - У замок зайдемо на світанку.

- А чому не вночі? - здивувалася я.

Маг перевів на мене погляд - короткий, холодний.

- Бо господар замку вночі не спить. Страждає на безсоння. Засинає лише під ранок.

Мене це зовсім не заспокоїло.

 

- Мені це все не подобається, - тихо сказав Андрій, коли маг відійшов до найманців перевіряти зброю.

Я теж дивилася на замок, і десь глибоко всередині щось тривожно стискалося.

- Красти - це не добре? - спробувала пожартувати я.

- І це також, - похмуро відповів він. - Та я про інше. Нас, схоже, використовують. І, можливо, підставляють.

Я зітхнула.

- Але вибору в нас немає.

Андрій усміхнувся - трохи сумно, трохи вперто.

- Вибір є завжди. Ми можемо просто відмовитися. Залишитися тут. Не лізти в цю авантюру.

Я завмерла, дивлячись на нього. Як же мені подобалася його усмішка…

Сонце заходило, і його світло відбивалося в Андрієвих очах, роблячи їх теплішими, глибшими. Вітер грався в його волоссі - скуйовдженому, давно не митому, але чомусь саме це робило його ще справжнішим. У такі моменти він нагадував мені принца з казки.

Неідеального.

Живого.

Навіть окуляри і пропалена дірка на сорочці цього не псували.

Я могла б сидіти так вічно… якби нас не покликали вечеряти.