Раді Вас бачити!

На третій день мені стало нудно.

Не просто нудно - нестерпно нудно.

І я вирішила поїхати в село - знайомитися з місцевою молоддю.

Взявши знайдений у сараї старенький велосипед, який, здається, пам’ятав ще молодість бабусі, я, піднімаючи за собою хмару пилу, вирушила на пошуки пригод. А точніше - компанії.

Не скажу, що я була надто товариською чи легко заводила знайомства. Навпаки. Але перспектива провести все літо в компанії кози, кота й собаки - бабуся не рахується - лякала мене значно більше, ніж необхідність підійти першою і заговорити.

Спочатку я вирішила провести розвідку.

Тому й стояла посеред невеличкого сільського магазину, з максимально розумним виглядом обираючи морозиво. Обирала довго. Підозріло довго, бо обирати було майже ні с чого.

Бо я була не сама.

Окрім продавчині, у магазині стояла компанія хлопців мого віку, які жваво сперечалися, який напій краще взяти. Підійти до них? Ні. Їх забагато. Я не настільки відчайдушна.

І тут до магазину зайшов ще один… абориген.

Високий, худорлявий хлопець у окулярах, із розпатланим волоссям, ніби він щойно прокинувся й навіть не спробував привести себе до ладу. Він привітався з тією компанією, не звернувши на мене жодної уваги, купив буханець хліба і попрямував до виходу.

І от тоді я вирішила: оце - моя ціль.

Схопивши першу-ліпшу пачку морозива, я швидко розплатилася і кинулася за ним. Але, вискочивши на вулицю, зрозуміла - запізно.

Хлопець зник.

Ні сліду, ні натяку, куди він подівся.

Засмучена, я розпакувала морозиво - точніше, заморожений сік - і, жуючи його від безвиході, попленталася додому. Втішаючи себе думкою, що завтра обов’язково все вийде.

Але “завтра”, тобто наступного дня, нічого вигадувати не довелося.

Бо моя “жертва” сама прийшла до нас у гості - забрати трав’яні збори.

Так ми і познайомилися.

Його звали Андрій. Цього року він закінчив школу і готувався до вступу до університету.

Ми швидко здружилися. Виявилося, що він, як і я, любить читати - а це вже половина успіху.

Тем для розмов вистачало: від книжок і фільмів до дурних теорій про паралельні світи.

Коли Андрія не було - йому ж іноді треба було готуватися до іспитів - я від нічого робити почала читати бабусині самописні довідники. Трави, настоянки, рецепти, замовляння… Спочатку - просто з цікавості. Потім - із захопленням.

А ще я знайшла на горищі скриню.

Стару, дерев’яну, із важким замком, який піддавався не одразу. Довелося добряче повозитися, перш ніж він клацнув. Коли я підняла кришку - на мене вирвалося ціла хмара пилу.

Під ним ховався справжній скарб Софії Петрівни.

Не підписані баночки з незрозумілим вмістом. Каміння - звичайне й не дуже. Засохлі трави, від яких залишилися лише ламкі стебла. Кістки дрібних тварин. Мішечки з піском… або не зовсім піском.

І щоденник.

Його я читала з таким захопленням, якого не викликала жодна пригодницька книга. Це був ніби фентезі-роман. Тільки кращий.

Бо там описувалися реальні події з життя моєї прабабусі.

Темні ритуали.

Зустрічі з істотами, які не мали б існувати. Угоди, за які платять занадто високу ціну.

Ганні Федорівні я, звісно, нічого не сказала. Навіщо зайвий раз хвилювати стару жінку? Зате поділилася знахідкою з Андрієм. Він поставився до всього цього скептично. Але… підтримав мою ідею. Піти в молодий місяць в гори і провести один із описаних у щоденнику обрядів.

Просто подивитися, що з цього вийде.

І, як виявилося згодом… це було найгірше рішення в моєму житті. Найдурніше. Найбезглуздіше.

З мого експерименту вийшло все, що й мало вийти - і навіть більше.

Повітря навколо нас раптом стало густим, важким, ніби його можна було зачерпнути долонею. Воно тиснуло на груди, заважало дихати, кожен вдих давався зусиллям. Небо, ще мить тому чисте й спокійне, розрізали сліпучі спалахи блискавок - без грому, без хмар, просто світлові розриви в темряві, ніби хтось рвав саму тканину світу.

Земля під ногами здригнулася.

І ми… опинилися в іншому місці.

Те, що це вже не Карпати, ми зрозуміли одразу.

Як? Та дуже просто.

Над нами в нічному небі висіли два місяці.

Два!!!

Один - великий, холодно-блідий. Другий менше розміром, з ледь помітним червонуватим відтінком.

І обидві дивилися на нас, мов чужі, байдужі очі.

Гори навколо теж були не ті. Вони здавалися гострішими, темнішими, ніби вирізаними з каменю якоюсь надто жорстокою рукою. Жодного знайомого обрису.

Поки я стояла з розкритим ротом і крутила головою, намагаючись усвідомити, що сталося, Андрій лежав на землі, важко дихаючи, наче після довгого бігу.

- Що це було?.. - нарешті видихнув він, ледве відновивши дихання.

- Не знаю… - чесно відповіла я. - А ми де?

Моє питання змусило його піднятися. Спочатку на лікті, потім сісти, озираючись навколо з таким самим шоком, як і я.

- Не знаю, - повторив він мої слова. - То виходить… магія існує? Справжня?

- Ага.

- Тоді читай ще раз. Нам додому треба.

- Зачекай, - я неохоче відвела погляд від неба. - Давай спочатку оглянемося.

- Іншого разу, - різкіше, ніж зазвичай, відповів Андрій. - Повернемося сюди з їжею, з речами… нормально підготуємося.

- Добре… - погодилася я, хоч і з жалем.

Я дістала листок із записаним заклинанням і почала читати.

Раз.

Другий.

Третій.

Наспівом.

Швидко.

Повільно.

Навіть задом наперед.

Я вже знала його напам’ять, але… нічого не відбувалося.

Жодного ефекту.

Жодного натяку.

Ми не зрушили ні на сантиметр.

Навіть Андрій кілька разів спробував прочитати - з тим самим результатом.

Нуль.

І тут мене накрило усвідомлення.

Треба було брати із собою весь щоденник. А не виписувати заклинаня на окремий шмат паперу, як повна ідіотка.

Наші безуспішні спроби перервав звук.

Вовчий виття.

Довге. Протяжне. Тужливе.

Спочатку воно навіть здавалося красивим… поки в ньому не з’явилися хижі, загрозливі нотки, від яких по спині побіг холод.

Ми переглянулися.

І дуже швидко почали думати, чим можна захищатися.

Розкладний ніж - не варіант. Лезо сантиметрів десять, та й тупе. Два важкі ліхтарі - хіба що кинути. Пляшка з водою - смішно.

Ще були шльопанці.

Ну, ними можна було хіба що жбурляти, як гранатами. Це був сарказм, якщо що.

Отже - захищатися нічим.

Висновок очевидний - тікати.

Ми кинулися в протилежний від виття бік.

Жодної стежки не було, тож ішли навмання, підсвічуючи собі ліхтарями, аби не переламати ноги серед каміння й коріння. Про те, щоб запам’ятати дорогу, не йшлося взагалі - виття ставало все ближчим. І ближчим.

Ми перейшли з швидкого кроку на біг. Дихання збивалося, серце калатало в горлі, ноги ковзали, але ми не зупинялися. І наздогнали нас… якраз вчасно. Перед нами раптом виросла хатина. Стара, похилена, з дверима, підпертими поліном, і вікнами, зачиненими ставнями. Ми не витрачали час на роздуми, влетіли всередину і встигли зачинити двері буквально перед мордою вовка.

З того боку почулося гарчання й удари.

Ми завмерли.

Тиша.

Тільки наше важке дихання.

Всередині шар пилу одразу видав: тут давно ніхто не жив.

Лави, стіл, скриня, шафа - усе дерев’яне, старе, але ще міцне. У печі знайшли чавунець, накритий кришкою - порожній, якщо не рахувати павутиння.

У другій кімнаті стояло ліжко, застелене колись яскравим, квітчастим покривалом, і ціла гора подушок.

- Переночуємо тут, - вирішив Андрій, сідаючи на лаву й піднімаючи хмару пилу.

Я мовчки кивнула і полізла в скриню, підсвічуючи собі ліхтарем.

Там знайшовся одяг. Сорочки з грубого полотна, спідниці, штани, жилети, пояси, хустки. Старі, але чисті. Взуття не було. Зате на полиці біля печі я знайшла окраєць чорного хліба - зачерствілий настільки, що ним можна було цвяхи забивати.

А ще - посуд. І от він мене вразив найбільше. На тарілках і кухлях були розписані квіти й птахи так майстерно, що здавалося - ще мить, і вони злетять або розквітнуть просто на очах.

Цікавість цікавістю… Але втома взяла своє.

Я навіть не задумалася, наскільки це пристойно - просто завалилася на ліжко.

І лише майнула думка про казку: “Хто їв із моєї тарілки? Хто спав на моїй подушці?..” Після чого я провалилася в сон. Глибокий. Без сновидінь.