Раді Вас бачити!

У мене немає плану. У мене є мета - і поки я її не досягну, я не помру.

Отак я ще не встрявала. Ні, були ситуації й гірші, але з них завжди існував запасний вихід, хоч якась лазівка, хоч кривенький, але план “Б”. Та саме сьогодні - як на біду - жоден із них не підходив. Узагалі.

І от результат: я висю прив’язана до стовпа, а мої ступні ніжно “пестить” полум’я. Ах так, щодо полум’я - мені ж, за всіма законами жанру, слід зараз кричати від болю, благати про пощаду і виглядати максимально нещасною жертвою.

- А-а-а-а-а! Болить! Зніміть мене! Я не винна! - заволала я з усієї сили легенів.

Головне — не забувати при цьому корчити відповідні гримаси. Театр, як-не-як.

Картина, треба сказати, мальовнича: селяни стоять колом і дивляться, як я маю згоріти живцем. Чекають, коли на шкірі з’являться пухирі, коли запахне паленим м’ясом…

Чекають.

І чекають.

І ще трохи чекають.

А я - не горю. І не згорю. Ніколи. Принаймні не у звичайному вогні.

Може, дощ викликати? Ну, знаєте, як у дешевих легендах: мовляв, знак згори – “ця дівчина чиста і невинна, з демонами не водиться”.

Але щось мені підказує, що на місцевого старосту це не подіє. Я бачила, як у нього очі блищать - навіть попри здоровенний синець. Такий після невдалої страти ще й утопити здогадається. Про всяк випадок.

Камінь, що несподівано влучив мені в руку, повернув мене до реальності. Селяни, здається, втомилися чекати дива і вирішили трохи “прискорити” мій перехід у кращий світ.

Чудовий стимул ухвалювати рішення, нічого не скажеш.

Ех… гори воно синім полум’ям, це завдання.

- Додому! - вигукнула я серед розсипу іскор.

І зникла.

Залишивши позаду остовпілих селян і порожній стовп, до якого щойно була прив’язана мотузками, вимоченими у святій воді.

За провалену місію мені, звісно, влетить від керівництва.

І от скажіть мені: чому люди бувають настільки… темними?

Напевно, ви вже думаєте: “А хто ж ти така?”

Зачекайте. Зараз я переступлю поріг дому, вип’ю кави - і розповім усе по порядку.

Головне - дістатися квартири.

А поверх, між іншим, тринадцятий.

І ліфт, звісно ж, не працює. Як завжди.

…А ось і вона - омріяні двері. Моє маленьке укриття від усіх світів одразу.

Перше, що я зробила після цього марафону сходами - вирішила втамувати спрагу. І замість кави в моєму шлунку опинилося пів літра холодного пива.

А вода в зеленому пластиковому чайнику нехай собі гріється.

Кави ще захочеться. Потім. Можливо.

Ну що ви стоїте? Проходьте, не соромтеся.

Сідайте. Та не зламається той стілець - скотч його тримає на совість.

Цигарку будете? Ні? Ну, як хочете, я тоді сама.

Отже, питання. Так-так, слухаю і відповідаю.

Мене звати Ярина. Саме з “Я”. І саме через “и”.

Ярина Станіславівна Олійник.

Живу в славному місті Дніпро.

Чим заробляю на життя?

Офіційно - офіціантка в одному барі. Неофіційно - мандрівниця між світами і мисливиця за артефактами та всяким дивним мотлохом, за який чомусь готові платити шалені гроші.

Навіщо?

Не ставте зайвих питань. Девіз нашої контори – “Без зайвих запитань”.

Саме тому до нас і звертаються найпідозріліші особистості.

І платять, до речі, значно більше, ніж у чесніших і допитливіших організаціях.

Що? Вже п’ята цигарка?

І чайник давно вистиг?

Так, панове, на сьогодні досить.

Мені ще в душ і спати. Зранку треба бути як огірочок — витримати словесну битву з начальством через провалену місію.

…І, до речі, навіщо ви зламали стілець?