Раді Вас бачити!

Я йшов повільно. Тропою, яку вже майже поглинули коріння й мох. Вона петляла між деревами, й нікуди не вела — просто давала змогу рухатись далі. Ніч залишила по мені сивий осад: холод у плечах, туман у голові, важкість у ногах. Але я був живий. Це вже було більше, ніж мали ті, що залишились там. Кожен крок я ставив обережно, наче ліс міг розсердитись. Знав, як легко сполохати змію, наступити на стару пастку чи впасти в яму, що її лишили мисливці. На другій годині ходу я зустрів вовка. Він стояв на відкритій ділянці між двома соснами, як сторож. Не тікав і не гарчав. Просто дивився. У його очах не було злості — тільки тиша. Така, яку не зустрінеш серед людей. Я завмер. Потім повільно обійшов його півколом, не дивлячись прямо. Він зробив кілька кроків убік і зник між дерев. Ми розминулися, як люди на ринку, які шукають щось своє. Згодом я помітив сліди. Глибокі, круглі, з характерною вм’ятиною від підбору — то були люди у важкій броні. Лицарі, судячи з розкиду. Вони не йшли, а просувались поспіхом. Може, в погоню. Може, навпаки — тікали. Я сховався в заростях, перечекав кілька хвилин. Потім пішов у протилежному напрямку. Голод ішов поряд, але я знайшов чим поживитися. Біля поваленого дуба — корінці, гіркуваті, але їстівні. Далі — лисички, кілька ягід ожини, ще зеленуватих, але соковитих. Я не ковтав одразу, а тільки жував повільно, щоб тіло мало хоч трохи сил. Вже на схилі, де починався ярок, я почув хрипке повискування. Зупинився. Прислухався. Це були кабанці — малі, пискляві. Вони десь поряд, у глибокій заглибині, а значить, там і мати. Я обережно відійшов ліворуч, не ламаючи гілок, ступаючи боком. Випадкова зустріч з дикою свинею — смерть, швидка і неминуча. Такі не зупиняються, коли біжать. Коли вийшов на нову стежку, трохи з полегшенням видихнув. Ліс мовчав. Але вже не здавався ворожим. Просто жив за своїми правилами. Я знайшов дерево із розлогою розвилкою, трохи далі від стежки. Стовбур був старий, із мохом і тріщинами, але гілля трималося міцно. Забрався туди не одразу — спершу довго крутився поруч, дослухався, перевіряв, чи немає вовчого сліду, чи не зірветься вітер. Потім коли все ж таки забрався, обв’язав себе навхрест ременем, що лишився від похідної торби. Надійно, хоч і тиснуло в боці. Унизу ніч дихала сирістю. Вище, на гілці, було трохи легше. Я притулився до стовбура, втягнув голову в плечі. Очі самі заплющились. Думки були прості. Дяка, що тепло. Що не січень, не лютий. Я відчував кожен клаптик тіла, але біль вже не свербів — лиш пульсував десь далеко та звично. Мені снилися діти. Молодший тягнув мене за руку, щось показував на подвір’ї — якусь важливу для нього дрібницю. Старший сміявся. Дружина стояла біля дверей, тримаючи глиняну миску з тістом. Вітер колихав її волосся, а на порозі сиділа кішка і пила свіже молоко. Я боявся прокинутись та хотів ще побути з ними. Але сон пішов сам — від того, що стало якось незвично тихо, навіть для лісу, мов усе місцеве птаство пропало, до такої тиші я не звик, тіло само побудило мене. Ранок був сірий, світло пробивалось між листям дрібними плямами. Я поворушив плечима, розв’язав ремінь, обережно сповз униз. Нога відгукнулась болем, але вже не різким, а знайомим. Я присів, приклав вухо до землі. Нічого не гупало, не хрустіло, не човгало. Значить, ніхто поруч не ходить. Після ковтка води з листя я рушив далі. Тому, що мав до кого. Я вийшов на відкриту ділянку — вузька галявина, розтята стежкою. І саме тоді, коли повів очима вперед, помітив їх. Троє. У темному. Броня в них була вицвіла, подряпана, але ще трималася купи. Один ніс короткий спис, другий — меч у піхвах, третій — арбалет, уже наполовину натягнутий. Я зупинився на мить. Вони — ні. Один показав у мій бік, щось гукнув. І тоді я розвернувся та кинувся назад у глуб лісу. Гілки різали обличчя, але я не зупинявся. Біг, поки серце не забилося в горлі. Вони йшли швидше, ніж я сподівався. І хоч броня мала не аби яку вагу, вона не зупиняла їх. Я шукав очима що завгодно — яр, печеру, хоч би купу бурелому. Але натомість вийшов до багна. Болото починалось повільно: спершу — мокрі кущі, потім — земля, що хлюпала під ногами. Я зупинився. Оглянувся. Вони були вже близько. Йшли важко, але впевнено. Один ішов трохи попереду — той, що з арбалетом. Я зробив перший крок. Потім другий. Болото приймало. Не одразу. Але брало. Під шаром мулу було дно — нерівне, слизьке. Я знімав вагу з кожного кроку, обмацував ногою під собою, наче сліпий. Дихав через ніс. Повільно. Рівно. Щоб не панікувати. Почув, як один із них крикнув щось. Мовляв, «та він у багно лізе!». Вони зупинились. Я не обертався, але відчував їхні погляди. Ще кілька кроків. Уже по пояс у воді. Тріскає коріння. Муха сідає на щоку. Нарешті, краєм ока — погляд назад. Вони стояли на краю. Ніхто не зрушив. Навіть не сперечалися. І правильно. Хто піде в болото в броні? І хто кине меч, шолом і все, що важить, заради побитого втікача з перев’язаною ногою? Ніхто. Я ще раз вдихнув. І пішов далі. Не знаючи, чи дійду. Але принаймні — не в їхні руки.