Раді Вас бачити!

Доки я був сліпий, натхнення до написання раптом набрало нового дихання. Раніше я писав вірші, невеликі оповідання й дорослі казки. Писав нечасто й небагато. Річ навіть не у бажанні. Тоді в мене був інший темп життя — активний, швидкий. А коли живеш у темряві, поступово входиш у смак так, як ніколи. Спершу мама записувала все, що я диктував. А потім, коли зір почав потроху вертатись, я навчився користуватись тим, що є. І вже сам набирати текст у нотатках на телефоні. Кількість росла. А думка проростала разом із кожним новим рядком. А що, якщо… Поки я був сліпий, я пропустив осінь і зиму. Але як же це прекрасно — побачити весну. Коли все росте, цвіте і має той свіжий, майже сором’язливий вигляд. Це виглядало дуже символічно. Наче спеціально для цих рядків. Я, так само, як і природа, прокинувся навесні — після довгої темряви. Тепер я маю змогу розповідати про світи, що снились мені. Про світи, натхненні розповідями інших авторів. І, звісно, передати частинку себе, своїх близьких, і тих, хто вже більше не скаже нічого особисто. Весна завжди була для мене просто сезоном. Часом, коли сніг тане, а люди чомусь радіють, ніби їх це всіх разом змиває і робить кращими. Але тепер це було інакше. Я бачив її після темряви. І запах відкритого вікна в лікарняній палаті здавався чимось таким справжнім, що навіть трохи різав очі. Хоча, мабуть, це просто був запах ранньої трави й ліків упереміш. І я подумав, що, може, саме зараз треба почати. Я не знав, чи це взагалі комусь треба. Іноді мені здавалося, що ці історії я вигадую, аби не розпастись остаточно. Щоб було за що триматись, поки тіло ще думає, чи варто знову довіряти мені. Були сни, які стали першими сюжетами. Наприклад, сон про кімнату, до якої ти заходиш і бачиш сотні книжок без назв. Ти береш будь-яку — а всередині тільки порожні сторінки. Але коли ти починаєш думати про когось, сторінки заповнюються словами. Був іще інший. Про місто, у якому всі пишуть листи тим, хто давно пішов. А потім приносять ці листи на центральну площу й складають у величезні білі коробки. Ніхто їх не читає. Просто так треба. І цього чомусь досить, щоб жити далі. Найдивніше було спостерігати, як усі, хто мене знав, реагували на цей мій несподівано бадьорий старт. Минуло пів року від темряви. З не дуже впевненого хобі все поступово переросло в щось більше. На сьомий місяць у мене вже було одинадцять готових рукописів. От-от мав з’явитись дебют — аудіокнига. Ще трохи — і почнеться робота над коміксами за моїми історіями. І три заявки на гранти, про які я раніше навіть не думав. А найголовніше — багато голосів підтримки. Від тих, хто пам’ятав мене іншим. Від тих, хто не знав, яким я був. Від тих, хто просто вірив, що новий початок — це не примха, а частина життя. І я подумав, що, мабуть, у цьому і є сенс: мати поруч людей, які допомагають тобі не тільки вставати з ліжка, а й вставати у своїх власних історіях.