Раді Вас бачити!

Дуже дивне відчуття, скажу чесно. От я ще є. А от мене вже немає. Де ж я? Голоси плавають навколо, як риби. Частина наших слів. Частина — чужа. І саме ця частина чіпляється за голову. Темрява скрізь. Наче тебе загорнули у ковдру, яку хтось забув зняти. Відчуттів майже немає. О, спина відгукується. Хребет цілий. Значить, я не фрукт. Уже приємно. Ще одне око трохи ворушиться. Повільно, як ледачий кіт. А якщо воно ще є — значить, і я є. Зір повернеться. Питання часу. І товщини цієї дивної темряви. Стоп. Пальці. Тиша. Ну… Що є, те є. Чого немає — того немає. Десь поруч співає соловей. Наші слова. Мабуть, таки забрали свої. Це добре. Дивно, але добре. А ось і голос, ніби крізь шар вати: — Привіт, Мішаня. Я відповідаю, не впевнений, що мене чують: — Ну, привіт. Як сам? Голос хрипкий, поламаний: — Все буде добре. Послухай… є таке діло… Він не договорив. Я і так зрозумів. Кажу першим: — У мене частини рук не вистачає? Він швидко хапається за легкий жарт, наче за рятівну жилку: — Та то нічого. Зір повернемо. Решту — теж. А руки… Поставимо такі, що ти ними не тільки жопу підтирати зможеш. Може, ще й щось мудре напишеш. А мені чомусь зовсім інше лізе в голову. Те, що важливіше за руки й очі. — Як там стажист? — питаю. — У порядку він. Скоро побачитесь, Мішаня. Я намагаюсь посміхнутись, хоч не впевнений, що обличчя слухається: — Ну, про «побачитесь» ти загнув. Ми ще трохи поговорили. Розмова йшла несподівано бадьоро. Хоча два писки в голові весь час намагались заглушити голоси. Наче я слухав їх крізь товщу води. Або крізь сон, що довший за ніч. Так і минали дні. У цих днях було багато співчуття, багато гордості й болю в голосі. Якось мене спитали побратими: — Може, тобі щось треба? Я так втомився від цих «може, щось треба», що, зрештою, таки придумав, що треба. Я попросив символ наших військ. Побратими у мене творчі. Тому потім я це отримав. Футболка. Спереду — гордий спис, вбитий у слово «unstoppable». А от на спині — головна причина, чому я її замовив. Лице того самого Солдатика із серіалу «Хлопаки» і його фраза, яку не сплутаєш ні з чим: «You know what I do when I’m scared? Nothing, buddy. Cause I’m not a scared little wimp.» Якщо вже так багато говорять про мою відсутність страху — ця футболка цілком доречна. На мені. Тут. Тепер. Не знаю, скільки часу минуло, але ось вона — моя улюблена перепалка. В дусі Дедпула. З моїм родичем. — Ти знаєш, — сказав він обережно, — ти тепер трохи… ну… — Кращий, — підказав я. — Просто не всі ще звикли до мого нового глем-стилю. — Чесно кажучи, ти схожий на… — він зам’явся. — На що? Кажи вже. На фалафель, який підпалили й викинули у смітник? — Ну… більше на Зуко, який виліз з екрана, щоб покурити біля Чорнобиля. — О, дякую. Приємно знати, що в мені є нотки анімешного шарму. — І цей твій шов уздовж щоки… — Знаю. Виглядає так, ніби мені обличчя зшивали п’яні таксидермісти. — Та ні… Ніби ти програв битву авокадо, але виграв стиль. — І при цьому втратив половину рожевого кольору обличчя. Так. Ми замовкли на кілька секунд. — Слухай, — кажу я, — якщо хтось і має право порівнювати мою пику з географічною картою пекла, то це ти. — Та я ж з любов’ю. — А я — із самоіронією. Я хоч і не бачив його обличчя, але прекрасно уявляв цю його задоволену посмішку. Ту саму, від якої половина дівчат колись втрачала здоровий глузд. Інші родичі й гості, що стояли біля дверей, явно не знали, що думати про нашу милу бесіду замість звичних «привіт, як ти?», чи «виглядаєш утомленим». Я б і хотів сказати, що відчував свою шкіру, але це було б перебільшенням. У моєму випадку — вічна темрява. Звуки ніби приходили з іншого берега. Наче ти лежиш на дні блакитного озера, а все життя зверху — хвилями. Сон, розмови, спрага. Ще сон. І знову — спрага. Час від часу хтось давав мені щось рідке, що називали їжею. Я швидко зрозумів, що до чого. Але зміни всередині… Я їх не помічав. Чесно кажучи, часу на це не було. Так минали дні, що непомітно склалися у тиждень. Я почув усіх, кого тільки міг згадати. Їхні голоси були теплі й важливі. Навіть ті, що завжди звучали трохи відсторонено — тепер були ближче. Не уявляю, як це — для мами, яка постійно десь поруч. Це той біль, про який не питають. А потім настав день їхати в інше місто. Велике, шумне, метушливе. Для мене — просто тряска, ковток води через трубочку і перший банан, який я насилу прожував. Мене супроводжували кілька медбратів і медсестра. Вони про щось говорили — про рідні міста, про станцію, куди ми їдемо. Кумедно, але я завжди опинявся в цьому місті, коли в житті траплялось щось серйозне. Збіг, про який варто подумати.