Раді Вас бачити!

От і привіт. Хтось заплакав, коли мене побачив. Хтось одразу зрозумів, що попереду багато роботи. А я зрозумів, що запахи потроху повертаються. Бесіди про життя. Нові знайомства. Обіцянки, що обов’язково ще зустрінемось. І найприємніше — операції. Мені пощастило з людьми довкола. Є такий особливий гумор, який розуміють ті, хто вже бачив смерть близько. Не обов’язково вмирати, щоб із нею зустрітись. Наприклад, хто може перехопити десантника на півдорозі до землі? Правильно — сапер. Коли мене привозили в операційну, завжди було багато жартів. Про те, як я радий їх бачити. Про поранення. Про мою професію. Якось під час однієї операції я лежав і розповідав якусь історію. Так непомітно дійшли до теми толерантності. А потім — про расизм. Я до того моменту ніколи не думав, що життя може виглядати настільки кіношно. Сказав, що мені байдуже, якої люди нації чи кольору шкіри. Бо мудаки й добрі самаряни є всюди. Хоча, якщо бути зовсім чесним, я згадав, що з ромами мені якось не пощастило по життю. Ну не довелося мені зустріти порядного рома. У цей момент операційна вибухнула сміхом. Я, вже під наркозом, намагався пояснити, перепросити. Але на останніх силах видав фразу: — Тут що… є ром? І заснув. Довго потім думав, чи був він там насправді. Я дізнався, що під час евакуації був при тямі. І жартував, що не знаю, що тепер робити рукою без пальців. Бо так незручно мобілку тримати. Добре, що я ніколи себе не змінюю. Хоча іноді це недолік. Так я трохи ускладнив установку штучного кришталика. Ситуацію не пам’ятаю, але офтальмологиня потім сміялась, хоч тоді й була не в захваті. Коли людині самотньо, залишається тільки веселитись. От я й проводив опитування серед медсестер, які квіти їм подобаються. Ну а хто, якщо не я, перевірить статистику? Ще я дізнався цікавий факт: у деяких людей у нашій країні алергія на йод. Здавалося б, що тут дивного? Але в моєму регіоні йоду завжди не вистачає. Навіть у тих, хто живе біля моря. Я взагалі веселий тип, навіть коли тверезий. Хоча через добрий струс мозку після вибуху довелось сходити до двох психіатрів. Обидва були приємно здивовані моїм настроєм. А я помітив, що повернулись сльози. Я давно не плакав. А тут раптом став дуже чутливим. На три місяці. Ще я повернувся до старого хобі — писати вірші. Точніше, я придумував і диктував. А мама записувала. Так і минали дні. Зір потроху повертався. Спочатку — з темряви в хаос великих плям. Потім — у плями кольорові. А далі ці плями по міліметру почали ставати схожими на об’єкти. І навіть на людей. Два місяці пітьми. А тоді — якісь кольорові тіні. І ці тіні раптом починають нагадувати форми, які я колись знав. А жарти нікуди не ділись. Одного разу всі були серйозні в операційній. Ну, настільки серйозні, що ніхто навіть не говорив. Я лежав собі, думав про різне, і відчув, що починається — наркоз підкрадається, накриває повільно. А я вже звик до свого ритуалу: спочатку маска, потім розслаблення, і далі писк, який тане у голові. І от я кажу: — Народ, без паніки, у нас проблема. Усі насторожились. Що сталося? А я спокійно продовжую: — Наркоз пропускає. Я маску не вдягнув, а вже накрило. Як потім з’ясувалось, маску не обов’язково вдягати перед уведенням. Можна і після. Та й загалом, я тоді був сліпий. Повернення зору було не як у кіно. Ніхто не махав руками перед очима, не питав: «Скільки пальців?». Це був довгий процес. Спершу — більше світла. Потім — тіні, що ворушаться. А тоді — кольорові плями, що поступово вчилися бути чимось знайомим. Одного дня я нарешті побачив щось більше, ніж розмиті контури. Мені здається, то була лікарка. На нігтях — кольоровий лак. Я пам’ятаю, як довго вдивлявся в ці нігті. Бежевий або рожевий, такий, дуже ніжний. Я тоді вже навчився не поспішати з висновками. І спитав: — Скажіть, а хіба такий лак… ну… не зовсім бажаний у медичній установі? Мені відповіли щось веселе і професійне. Я тоді посміхнувся. Так широко, що, здається, світ навколо став яскравішим. І не тільки для мене. Офтальмологи — це взагалі моя ахіллесова п’ята. — Не боляче, — казали вони. Так, не боляче. Але якщо ви коли-н***дь були на гастроскопії, чи, як ще лю***ь казати, ФГДС, то маєте той чудовий досвід, що не зовсім про біль. Там про інше. І тут — щось подібне. Лежиш собі спокійно. Звучить приємна музика. Хтось говорить про щось буденне. Тебе вітають, з тобою розмовляють. А потім починають промивати око і пальцями там щось робити. І ось тебе від повернення у темніший світ відділяє тільки нашатир. Було багато смішного, дивного, болючого. І ще більше самотності. Сам на сам із собою. У кімнаті. На вулиці під час коротких прогулянок. І завжди — в думках. Я не можу сказати, що помічав якісь зміни всередині. Але це не означає, що їх не було.