Раді Вас бачити!

Доки минали розмірені дні, хвилини розтягувались у години, а ті — у цілі доби. Два, інколи три рази на тиждень — операції. Після них перебіг часу ставав швидшим. Хоча б ненадовго. Навушники, що транслювали цілі канали. Голоси, які ставали фоном. Уже не такі часті візити. І сни. Вони повернулись пізно. Але дякую їм — хоч на кілька годин вони виносили мене геть. Це прекрасний період. У ньому відчутно те, що робить твою прозу особливою: сни, які спокійніші за реальність, і світ, який не квапиться пояснювати, що він таке. Найдивніше в тих снах було інше: щоранку, прокидаючись, я відчував, ніби вони стають на паузу. І варто мені знову заснути — все зрушувало з місця. Наче натискати кнопку «продовжити». З найяскравіших і найчастіших я пам’ятаю ось цей. Ніби я там живу вже багато днів. Хоча не міг пригадати, скільки саме. Тут, на арені, ми ловимо кіз — звичайних, з шерстю кольору старої соломи й байдужими очима, ніби вони бачили це все вже сотні разів. Здавалося, що це і є наша головна справа: заходити у круглий загін із високими стінами й без поспіху хапати їх руками. Коли все закінчується, нас випускають. Ми виходимо на луг. Трава тут така м’яка, що під ногами здається майже теплою. Попереду — край. Далі починається океан. Я ніколи його не бачив насправді, але чомусь абсолютно впевнений, що він саме такий: густо-синій, майже важкий на погляд, і пахне солоною глиною та чимось давнім, що ніколи не змінюється. Іноді мені здається, що якщо затриматись біля краю трохи довше, він заговорить. Але поки що він мовчить. Ми просто стоїмо, вдихаємо його запах і чекаємо, коли нас знову покличуть назад до арени. Звісно, були й інші сни. Часто я кудись подорожував. Ще частіше — просто проводив тихий, майже домашній день із тими, хто мені дорогий. Були й жахи, куди ж без них. Але я і раніше їх не боявся. А зараз… Було відчуття, що я завжди знаю, що робити. Я не прокидався, коли падав із висоти. Спокійно йшов у найтемніші куточки жаху, на який здатна моя фантазія. І завжди, коли приходив час, прокидався — лежачи в палаті. І чекав наступного повернення. Чимало води й снів утекло. Чимало з них було прожито з іронією, а деякі — навіть із теплом. Так тривало, поки одного дня я не зміг самостійно — хай трохи — взяти до рук телефон. І побачити щось, що віддалено нагадувало букви й цифри. Але тільки на темному фоні, і не надто яскраво. Моє око не любило світло. Його різкі промені здавалися чимось чужим, надто голосним. А от праве око завжди показувало океан. Звісно, це могли бути нерви, що ще не заспокоїлися. Або щось інше, більш наукове. Але виглядало це так, ніби ти висиш уночі над водою. І нічого, окрім спокійних хвиль, не бачиш. Хвилі билися одна об одну й народжували нові. У цьому було щось безумне. Але фантазія додавала картині особливого шарму. Не як у фільмах. А так, ніби ти сам — частина цієї хвилі. Є в цьому щось заспокійливе. Так само, як і з пальцями, яких більше немає. Унікальний досвід. Відчуття, яке складно описати словами. От ти дивишся на руку, і бачиш: далі зап’ястка нічого немає. Але ворушити — можеш. Ніби ця частина тебе просто в іншому світі. Це не фантомний біль. Хоча й він буває. Це… щось інакше. Щось, що наука давно пояснила магнітними полями тіла, пам’яттю нервів, ще чимось. Тільки от воно ніби є. Ніби ти спустив руку з ліжка, і пальці просто зависли у повітрі. Можна навіть спробувати торкнутись себе. І тоді буде дивне відчуття, що ти приклав до грудей тильний бік долоні. А решта так і лишилась десь у повітрі. Дивне це відчуття. Коли вперше стаєш на ногу, що не відчувала ваги тіла п’ять місяців. Ти ніби дуже втомився, випив, а потім ще довго лежав у гарячій воді. А найцікавіше — коли повертаєшся у сни. І пам’ятаєш, як це — торкатися рукою. І справді щось відчувати. Хай навіть тільки у снах. Хоча іноді я думаю, що, може, саме ці сни й тримають мене тут.