Раді Вас бачити!

Наступний день знову порадував сонячною погодою. Я увімкнула місцеву радіохвилю і серед новин дізналася, що сьогодні в місті відбувається ярмарок! Люблю, коли ранкові новини такі позитивні. В мене цей день вільний, тож на ярмарок піду із задоволенням. Тільки ще напишу Елізабет, вона просила дати знати, коли я захочу компанії.

Як з′ясувалося через кілька годин, коли я встигла прийняти душ, заварити собі кавусі, почитати книгу, одягнутися і тільки потім згадавши про телефон – прочитати повідомлення від Ліз – вони сьогодні на цьому ярмарку вже «розважаються» на повну, заробляючи кошти для благодійних потреб. За Ліз закріплена певна група і вона допомагає та слідкує за ними. Інші викладачі мають схожі зобов′язання. На цьому моменті я завершила розмову лаконічним: «Скоро буду» і вибігла на зустріч осіннім пригодам в Осіннику.

Літо в цьому році все-таки затрималося, саме тому в останній день вересня все навколо ще буяло зеленню, а легенький вітерець огортав теплом, змушуючи роздягатися вдень, а його побратим – одягатися ввечері. За таких умов я сильно не розодягалася: темно-фіолетова сукня до коліна з мереживом, синя улюблена шкірянка, червоні кеди і такого ж кольору рюкзак. Мінімальний макіяж: нафарбувала вії і губи бордовою помадою – мені личило, тому що я мала аристократичний колір обличчя і досить темне, але не чорне густе волосся до поясу. Можливо це не найліпший одяг для сякої-такої зустрічі зі студентами, але тут я згадала вчорашнє вбрання Ліз і заспокоїлася – норми етикету я точно не порушу. Довершили ансамбль темні круглі окуляри від сонця, яке, наче набридливий залицяльник – з усіх боків не давало спокою.

Розмах ярмарку приємно здивував – удвічі більший, ніж я пригадувала! Тут вам і найрізноманітніші продукти від меду і фруктів до, здавалося, всіх сортів сиру; була тут і смачна випічка, і різні вина, і якісь плетені кошики, і в′язані іграшки, і ароматичні свічки – від усього розбігалися очі!

Трохи подалі хтось продавав вишиванки і я підзатрималася вже готова щось придбати, але з гіпнотичного трансу мене вивело повідомлення від колеги. Вчасно, бо я би вмирала голодною смертю, якби витратила місячну зарплату за он ту синю вишиту сукню! Керуючись вказівками із повідомлення я швидко знайшла Ліз. Вона стояла за деревом і кивала мені рукою. Її студенти були поруч за довгим столом і теж продавали всяку всячину.

Швиденько порівнявшись з нею, я запитую, що за конспірація?

- Та нічого, я просто вже втомилася, як пес, бо ми тут від ранку! Цілих 5 годин!

- Ліз, ви ж задля благородної справи!

- Так, і це єдине, що мене ще тримає тут. Це і ще ось ця фляга, - дівчина вийняла із сумочки сталеву ємність і відпила ковток. Потім простягнула мені.

- Ні, дякую, я не люблю алкоголь.

- А, хто його любить, Ліель? Ніхто, але всі вживають, - і сховала пляшечку назад.

- То це твоя група? – Я оглянула студентів, які чомусь виглядали старшими і більш зібранішими, ніж за моїх часів.

- Так, вони милі та досить самостійні, але все ж я маю бути поруч, оскільки за планом в них мої пари, - приречено зітхнула подруга.

- На жаль, такі правила, - я роззирнулася довкола: люди ходили - хто групками, хто парами, але відвідувачів на цю пору було вже вдосталь.

- Дивись, - дівчина кивнула ліворуч, - он та зміюка Єва зі своїми студентами, брр, терпіти її не можу. В неї все напоказ і це я не про вироби. – І справді – я побачила, що її одяг м′яко кажучи не відповідав події: чорна напіввечірня міні-сукня з глибоким декольте, яскравий макіяж та шпильки. Чому їй дозволили такий одяг?!

- А он там, - вона вказала праворуч, - наш директор з біологом, - високий чоловік у світлому костюмі.

- Симпатичний, - прокоментувала я.

- Так, а для мене – найкращий. Ще би він сам зрозумів, - сумно зітхнула руда.

Я глянула на неї збоку: чепурна зачіска, яка дуже гарно вписувалася в рамки цього заходу, зелений костюм, що складався зі штанів та блузи і дуже їй личив та червона помала на пухких губах. На ногах – зелені човники. Сама елегантність!

- Слухай, Ліз, а ти йому прямо казала, що він тобі подобається?

- Ні. Але я натякала.

- Ліз, чоловіки можуть бути… можуть злегка підгальмовувати в натяках.

- Та знаю, але я не можу сказати прямо.

- Чому?

- Ну… - дівчина ніяковіла, - пригадуєш я вчора тобі розповідала про нашого викладача філософії? Я його запросила на каву, а він мені відмовив. Але не просто відмовив, а відшив. Дуже паскудно і суворо відшив.

- Серйозно, Ліз? Він настільки виродок? Що саме він тобі сказав? – Я відчувала як в мені закипає ненависть.

- Він сказав, що не зацікавлений у жодних відносинах ні зараз, ні в майбутньому і щоб я більше до нього ніколи не підходила з цим питанням. Тут, наче нічого такого, але якби ти його знала і чула цей тон, яким він мені відмовив…Це було якось аж страшно, якщо чесно. І тепер я боюся запрошувати когось не лише на побачення, а й просто на каву. Позитивне в тій ситуації було те, що він мені в той же момент перестав подобатися, а негативний бік – я почала його боятися!

- Навіть незнаю, чим тобі допомогти, Ліз. Можу лише сказати, що цей твій Антон точно не такий… бездушний, як Шерер. Он, дивися – він посміхається і здається дивиться у твій бік, - я спеціально відвернулася спиною, щоб бачити обличчя подруги. Вона теж усміхалася.

- І справді, так і є, Ліель! От, чому ти раніше не приїхала, щоб вказувати мені на очевидні речі? – засміялася іронічно дівчина.

Раптом її запал зник і на обличчі з′явилася гримаса відрази. Я рефлекторно повернулася, щоб побачити, що було причиною і одразу ж мене облили холодними хвилями океану – навпроти стояв ніхто інший, як той самий Шерер Левій Юрійович.

- Міс Мудрик, уже 15:00, ви можете бути вільні, я вас змінюю, - його очі досі дивилися на мене, хоч і розмовляв він з колегою. А я навіть слова не могла промовити і не могла ворухнутися. Сказати, що я не так уявляла нашу зустріч - це промовчати, бо я її взагалі не уявляла. Я лише сподівалася, що зможу уникати свого майбутнього колегу максимально довго як тільки можна. А потім щось би вигадалося. А тут - ось!

- А ми домовлялися, містере Шерер? - таким же серйозним голосом перепитала Ліз. Від її веселого характеру не лишилося і сліду. Мабуть він для неї був, наче той дементор - забирає все хороше.

- Взагалі, ні, Елізабет, але по справедливості, зараз мали бути мої пари у цієї групи, тому я пропоную заміну, - його погляд нарешті випустив мене з полону і з холодною байдужістю перейшов на свою колегу.

- Добре, містере Шерер, я тоді передаю вам групу і ми вільні. Зараз дам вам журнал.

Поки дівчина збирала свої речі і шукала журнал, я тишком почала розглядати викладача філософії. Так, я не стрималася. Він був все такий же мужній, доглянутий, стрункий, привабливий… Навіть став ще привабливішим, біс би його вхопив! І чомусь суворішим… Не пам’ятаю його таким. Те, що він ніколи не усміхався - факт, але за часів мого навчання його обличчя було м’якішим, а голос якимось добрішим…

- Ліель, пішли, бувайте, Левію Юрійовичу, - на цих словах Ліз підхопила мене під лікоть та потягнула в бік столів з вином і аромасвічками.

Можливо лише на секунду, але здалося, що коли прозвучало моє ім’я на обличчі філософа щось смикнулося. Але мені могло і привидітися, бо дивилася я периферійним зором.

- Тепер ти розумієш, про що я казала? - Запитала Ліз, коли ми відійшли на достатню відстань, щоб чоловік нас не почув. Мені шалено, наче наркоману під час ломки, хотілося обернутися і поглянути на нього ще раз, але здоровий глузд охолодив мене думкою про те, що єдине, що я можу побачити позаду - це його спину.

- Так, Ліз, цілком розумію.

Розчинившись у натовпі ми зупинилися біля столика з домашніми винами, які моя колега вирішила скуштувати.

Поки та не затопила себе і свою хандру червоним напівсолодким я ризикнула перемістити фокус уваги та зробити добру справу.

- Слухай, Елізабет, а давай візьмемо каву і підемо й пригостимо твого Антона? Бо якщо цього не зробиш ти, то може зробити ота Єва зі своєю, так би мовити, харизмою.

- Пфф, ні, стосовно цього я спокійна, їй Антоніо не цікавий, вона вже давно хоче осідлати містера Айсберга, але він ще той “відморозок”, - засміялася дівчина. - Зрозуміла? Ти зрозуміла каламбур?

- Так, я зрозуміла, - в мене перекосило обличчя від почутого.

- А стосовно кави - це крута ідея, пішли.

Після півгодинного стояння у величезній черзі, ми мали 2 гарбузових лате і 2 американо(1 американо нам дістався в подарунок за довге очікування). Я, як любителька кориці у всьому - додала її в кожен стаканчик - так однозначно смачніше! І ось ми вже підходимо, а Ліз ніяк не може налаштуватися.

- Давай, це не так уже й страшно! Страшніше - це невідомість та очікування, - підбадьорювала я подругу.

- Ага, одразу видно психологиню за роботою, - нервове пирхання таки вирвалося з її вуст.

- В будь-якому разі - ніхто і ніколи не відмовляється від безкоштовної кави, тим паче, що ви колеги! Навіть, якщо він не зацікавлений - нічого страшного, гірше, ніж із Шерером не буде.

- Аргумент. Я пішла. Якщо все буде добре, я тобі помахаю і ти підійдеш.

- Давай краще ти мені покажеш великі пальці, якщо все буде за планом, а я після цього знаку піду далі гуляти ярмарком, бо якщо чесно, то сьогодні я ще хочу відпочити, насолодитися свободою, а не думати про роботу і ставати частиною робочого процесу уже зараз. Хочу просто бути гуляючою містянкою.

- Без проблем, я тебе почула, - Ліз мені підморгнула та пішла в бік, де вели розмову її Антон та директор.

Я сховалася віддалік, щоб він часом мене не побачив і не змусив приймати участь в цьому дійстві.

Як тільки я залишилася наодинці зі своїми думками, вони очікувано змістилися в інший діапазон. Я навіть почала відчувати фантомний погляд на спині. І щойно я побачила такі омріяні два великих пальці від уже точно подруги, то чимшвидше покинула цю територію.

Йдучи вглиб ярмарку я зрозуміла, що все ще тримаю 2 горнятка з американо. Що ж, доведеться комусь віддати, адже подвійна доза кофеїну чинить на мене згубний вплив.

Потрошку попиваючи свою каву я натрапила очима на просто фантастичну ятку зі, здавалося, тисячами різнобарвних і різнозапахових свічок! Можливо в цю мить в мене навіть очі загорілися! Я стала захоплено роздивлятися і обнюхувати кожен виріб. Аж раптом почула поруч себе голос та різко смикнулася. Мої дії призвели до того, що певна кількість кофеїну з корицею вилилася комусь на взуття. І навіть від одного лише погляду на це взуття я здогадалася, хто був його власником.

- Що ж, от і перевірю, наскільки це взуття стійке до бруду, - холодно подав голос мій майбутній колега.

Я поставила каву і швидко знайшла в рюкзаку серветки, які простягнула філософу зі словами вибачення. В мене тряслися руки, але вийшло вміло це приховати.

Поки чоловік витирав мою ганьбу, я активно намагалася знайти хоч якийсь привід почати(чи продовжити) розмову. Але в голові чомусь утворився вакуум. Коли чоловік нарешті покінчив зі взуттям мене осяяла дурна думка.

- Любите свічки? – дурна думка від ще дурнішої голови.

- Що? – це питання прозвучало не то, як звинувачення, не то як насмішка в купі з колючим холодом його очей. Діалог не складеться. – Ви загубили, довелося вас наздоганяти, - в його простягнутій руці були мої ключі від квартири, які я зазвичай, як і взагалі будь-які ключі, кладу в бокову кишеню рюкзака.

- Чорт, - лайка вилетіла перш, ніж я подумала, - вибачте, я мабуть не глибоко їх сховала до кишені, щиро вам дякую! Ви мене врятували, а то довелося б ночувати на лавці.

- Ну, чому ж на лавці? Є багато інших хороших місць, - це він зі мною фліртував чи я вже втрачаю розум? Очевидно щось подібне можна було прочитати в мене на обличчі, бо в наступну мить чоловік доповнив, - це я про готель, міс Андервуд.

Очі в очі. Я знову піддавалася його гіпнотичному трансу. Навколишній шум, ніби слугував атрибутом: гомін людей, щебетання пташок у кронах дерев, приглушене гудіння моторів машин, глухі кроки покупців…

- Не губіть більше, - секундний дотик його холодних пальців, дзенькіт ключів в моїй долоні і далі я спостерігаю як синій піджак зникає з поля зору.

В той день ярмарок для мене швидко закінчився. Повернувшись додому з трьома новими аромасвічками(лаванда, сандал, агарове дерево) і пригостивши продавчиню кавою, за що отримала знижку, я вирішила, що досить з мене вражень і вечір найкраще мине за кухликом чаю та книгою.