Раді Вас бачити!

Наступний день минув приблизно в такому ж форматі, тільки без Ліз - в неї вихідний. Але ми продовжували спілкуватися в телеграмі, присилаючи одна одній смішні меми, цікаві відео і я, час від часу, підкидала дівчині цікаві статті із галузі психології.

Єдине, що не зовсім вписувалося в рамки повторення вчорашнього дня - філософ. Сьогодні він не був настільки холодним, як вчора. Привітався і з посмішкою побажав мені хорошого і вдалого дня! Я мабуть ще кілька хвилин в ступорі стояла після того як за ним зачинилися двері викладацької кімнати. Але мій мозок не втомлювався фіксувати, наскільки привабливим він був і вчора, і сьогодні! Класичний костюм кольору морської хвилі - найкраще, що я бачила за сьогодні. За сьогодні? Та це краще, що я бачила за останній рік! Я щиро позаздрила його студентам, які в цей момент мали можливість дивитися на нього цілих півтори години! Але чому він мені посміхнувся і був доброзичливим до мене? Що це за перепади настрою? За весь цей час чоловік жодного разу не виявив дружелюбності ні до кого, а тут – ціла усмішка! Це збивало з пантелику. Сильно. Він своїм одним вчинком зробив так, що я тепер лише про нього і думаю! Так, Ліель, ніби раніше ти про нього геть зовсім не думала!

Після закінчення пар нашвидкоруч дописавши документацію, я занесла її в деканат та з легкою душею бажала швидше покинути цей заклад, щоб не натрапити знову на Левія. Хоча глибо всередині я розуміла, що навпаки – дуже хотіла його побачити. Але я боролося з цим бажанням. Поки все вдавалося - я не зустрічала чоловіка від ранку.

Та не надовго, оскільки перше, що я побачила, залишивши стіни будівлі – був саме Левій. І не один. Очевидно біля його машини стояла не хто інша, як ненависна мені Єва та неприкрито фліртувала з чоловіком, сміючись, відкидаючи волосся та навмисно ненавмисно тягнулася торкнутись його рук! Все всередині мене почало закипати від цієї сцени. Поки я не поглянула на обличчя викладача. Всі його рухи вказували на те, що він хоче її позбутися, але та присмокталася до нього, наче п′явка і не збиралася відпускати! Сама не відаю як я опинилася біля авто Левія і що керувало моїми діями. Та наступної миті я вже перейшла в імпровізаційний наступ.

- Дякую, Левіє Юрійовичу, що почекали на мене тут, - на мій голос ці двоє перервали діалог і повернулися до мене. Левій злегка шоковано, а ця стерва – пафосно-наїжачено, наче вона збиралася зараз сказати мені щось, від чого я втечу в сльозах. – Привіт, Єво, - солодкаво-ванільно посміхнулася їй я. - Сподіваюся ви вже закінчили розмову, бо я дуже поспішаю, а Левій так люб′язно погодився підвезти мене, - граючи цей фарс я молилася лише про одне – щоб сам Левій не відмовився.

Вся награна самовпевненість Єви почала потихеньку спадати і її очі нервово забігали від мене до чоловіка, наче все ще сподіваючись, що він спростує мою заяву. Подумки я благала про зворотнє. В іншому випадку я сильно зганьблюся.

- Тааак, Ліель, звісно, я саме на вас чекав, сідайте, хутчіш! – я видихнула полегшено. Сівши в крісло я в ту ж мить почала себе сварити. Навіщо я це провернула, а якби він відмовився?! Боже, про що я взагалі думала? Я ж скромна і тиха дівчина, я ніколи не грала в ці ігри!

Залишаючи позаду все ще здивовану Єву я не стримала переможної посмішки. Але погляд Левія змусив мене затнутися і сховати радість за маскою серйозності.

- Ви поясните, що це було? – нарешті подав голос філософ, коли ми виїхали на міст.

- Кхм, а ви не бачите? Я вас врятувала, - знову звідкісь взялася хоробрість, наче я випила зілля удачі і тепер мені все було ні по чому!

Чоловік знову здивовано на мене глипнув, щось обдумав і мовив.

- Так, ви праві, я маю вам подякувати! Бо я би там ще довго простояв. Жінка абсолютно не розуміє натяків!

- А прямо ви не пробували казати? Дуже дієвий метод.

Чоловік кинув на мене неоднозначний погляд, ніби наважуючись щось сказати. Але момент було втрачено, нас перервало зелене світло світлофора, дозволяючи рушити з місця.

- Скажіть адресу.

- Що? А, ні, можете мене десь недалеко висадити, я виконала свою місію з порятунку хороших людей на сьогодні, - супер, тепер я повернулася до скромної версії себе.

- Ну, ні, я на це не згоден, я довезу вас додому, - наполягав чоловік вмикаючи радіо.

- Добре, хай буде по-вашому.

- І давайте вже на "ти" перейдемо, ми ж колеги як-не-як, - запропонував він.

- Добре...Левію, давай на "ти", - я відвернулася до вікна, щоб не показувати, наскільки мені зараз радісно від цього. Я звертатимуся по імені до чоловіка, який був весь час моїм викладачем, а зараз став колегою, ми стали рівні одне одному. Це було неординарно і злегка ніяково. До цього буде не просто звикнути. По правді, мені вже не просто – ось так легко і майже невимушено перебувати поруч – геть поруч – з чоловіком, який пробуджував і досі пробуджує в мені незбагненні почуття: водночас хочеться і втекти від нього і кинутися в обійми, знюхуючи аромат того бісового шафрану з його теплої і м′якої шиї. Чи навіть вивалятися в його ароматі, наче кошеня у валеріані! А за поведінкою Левія не зрозуміти абсолютно нічого – як завжди тримає всі емоції в собі. Але милуватися ним я собі не забороняла: все те ж густе чорнюче волосся, плавні рухи тіла, пухкі губи, які хотілося чи то поцілувати, чи то прикусити, чи все по черзі… Лише поруч з цим чоловіком я дурію, як березнева кицька! Ні з ким більше такого не відчувала!

Відволікшись від думок я почула по радіо повтор передачі із психотерапевтом – Олегом Чабаном. Щось про те як бути щасливим. Але я його не слухала, я зачепилася за прикметник «щасливий». Я приїхала в це місто, щоб знову відчути це, бо вже була тут колись щасливою. І чоловік, який сидить зовсім поруч був колись однією з причин мого щастя. Я почувалася зараз так, ніби всі роки була в депресії і лише зараз почала з неї поступово виходити.

Я знову сіла прямо і дивилася на дорогу: дерева повільно змінювались одне за одним. Я хоч і не розумілася на авто, але, що точно розуміла – у Шерера була досить престижна марка для того, щоб їхати мінімум удвічі швидше. А ми пленталися зі швидкістю равлика. Якби я його не знала, то вирішила б, що він спеціально так веде, щоб довше побути зі мною, але це занадто божевільна ідея і ми не в ідіотській мелодрамі, якими я колись засмічувала свою свідомість, змушуючи вірити в щасливі кінцівки і в те, що все вирішує або доля, або бог.

- Як твої перші дні, справляєшся, Ліель? Чув про ситуацію з Євою, ти молодець!- майже ніжно запитав чоловік, від чого я різко повернулася до нього.

- Дякую, та не варто мене хвалити, так мала вчинити будь-яка адекватна людина. В мене закрадаються сумніви стосовно профпридатності Єви Павлівни, та то таке… Начебто справляюся, поки не було надзвичайних випадків, ну, окрім Єви, звісно. А в іншому - з'ясувалося, що ми маємо спільні невирішені питання і дехто зі студентів запропонував нам з тобою об'єднатися для вирішення цих питань.

Настала черга Левія дивуватися. Він недовірливо поглянув на мене і в той момент я зрозуміла, що було це сказано з певним прихованим сенсом, тому поспішила виправитися.

- Наші дисципліни мають багато спільних невирішених питань! І студенти запропонували...

- ....об'єднатися для їх вирішення, - закінчив він за мене. - Тепер все зрозуміло. Мені сьогодні теж про це згадував староста Михайло.

Невдовзі ми були біля моєї зйомної квартири.

Я вийшла з машини і нахилилася до опущеного вікна, все ще вважаючи маревом ось цю нашу спільну поїздку та такого відкритого, усміхненого і, як мені видалося, затишного Левія.

- Дякую, Левію, - його очі світилися чистою блакиттю під промінням призахідного сонця.

- Немає за що, Ліель. Я радий, що ти повернулася.

Тільки вдома я зрозуміла і водночас не зрозуміла значення його слів. Левій сказав, що радий, моєму поверненню. Якщо так, то чи значить це, що він пам'ятає мене зі студентських років? Певно, що так, бо іншого сенсу його фрази я не знаходила. Сподіваюся, що це не моя фантазія. І все одно було багато відкритих питань і жодної адекватної логічної відповіді.