Раді Вас бачити!

Як я дісталася квартири – не пам′ятаю. Все таки рефлекси – корисна штука, що на парах, що в житті. Навіть після 5 років відсутності. Що ж заволоділо моїм розумом настільки, що все пішло шкереберть? Це мій персональний слон у посудній лавці. Саме його я намагалася замикати у темній коморі розуму і сподіватися, що навіть, якщо й почую щось сьогодні про нього, то не подам виду і не зірвуся. Я таки не зірвалася, але мій розум затуманився достатньо, щоб перестати ясно мислити. Парадокс, правда? Але родзинка в тому, що саме в той момент як тільки за мною зачинилися двері коледжу, я зрозуміла, що все-таки доведеться зіштовхуватися зі своїм слоном віч-на-віч. І вже зовсім скоро! І мені потрібно підготуватися до цієї зустрічі. Я наївно сподівалася, що він тут більше не працює? Сподівалася! І навіть ні на мить не замислилася, що робитиму, якщо він все ще тут! Нам же ж доведеться працювати разом!

Так, стоп, потрібно опанувати себе! Згадуючи Дейла Карнегі – необхідно програти в голові всі найгірші варіанти і бути готовою до найпоганішого. В моєму випадку немає нічого страшного. Можливо я сильно перенервую, а перенервую я в будь-якому випадку, оскільки це буде мій перший робочий день… І більше нічого, правильно? Навіть, якщо він мене впізнає, то … то, що? Між нами ж нічого не було, при чому настільки, що він навіть не знав, що я була в нього закохана всі ці роки! Значить, мені немає за що переживати. Все.

Змирившись зі своєю участю і вже не вважаючи свій переїзд легковажними дурощами, я все ж вирішила дослідити місто. Це ж бо – моя перша любов. Звісно, спочатку розпакувавши ту невелику кількість речей, які були привезені.

В місті змінилося небагато: нові крамнички, кращі дороги, більше парків, більше зелені, я навіть погойдалася на гойдалках у якихось двориках. Побувала мало не у всіх крамницях, які привертали мою увагу, купивши шампунь з ароматом білого мускусу та нову зубну щітку.

Весь час – то тут, то там – вигулькували спогади. Он там, біля тих залізних, пофарбованих в оранжевий колір, лавочок ми з дівчатами сиділи ввечері та слухали нові пісні й веселилися. Тільки тоді лавочки були іншого кольору і дерев′яні. А там далі – я ходила цим шляхом до бібліотеки, слухаючи на кнопковому жовтому телефоні Українське радіо. А он – клуб, де ми святкували одного разу день студента. Святкували цей день щороку, але особисто я там була лише раз на другому році навчання. Зі студентами були в клубі і викладачі. І був він… Пригадую, що в той день я здається вперше скуштувала щось слабоалкогольне і в мені десь взялася сміливість зізнатися моєму викладачеві в почуттях. І я вже готова була піти шукати його столик, але звідкись вибігла на той час ще моя подруга – Аріна і радісно та захмеліло повідомила, що її поцілував за клубом той самий викладач, якого всі обожнювали і до якого в мене були почуття. Я тоді так сильно засмутилася, що пішла в гуртожиток сама, зіславшись на головний біль. І згодом я вже зрозуміла, що тоді Аріна мені відверто брехала, але на той момент моя юна і поранена душа нічого не хотіла бачити. Їй хотілося страждати і щоб, як у фільмах її(точніше мене) врятував і захистив мужній та харизматичний той самий ліричний герой. Невдовзі я від подруги віддалилася, хоч розумію, що тоді вона збрехала задля крутості і що вона навіть не здогадувалася про мою нерозділену закоханість. Правда тоді в Левія Юрійовича не закохані були хіба що хлопці. Та й то - особисто я знаю одного, який ним точно захоплювався і боготворив.

Ще я пригадую турнір з літератури – там збиралися всі студенти, щоб підтримувати і вболівати і викладачі відповідно теж були, щоб наглядати.

Це був мій найщасливіший і найсолодший спогад в житті(напрошується думка – що ж це за життя в мене було?) Місця в залі були розподілені аби-як і що студенти, що викладачі могли сідати, де їм заманеться. Це був останній мій курс, через місяць я мала отримати диплом та піти в доросле життя, на вільні хліби. Так от, тоді якимось чудом вийшло так, що Шерер сів у крісло біля мене. Здається, що я в той момент навіть дихати почала через раз. А коли дихала, то неодмінно вдихала цей бісів аромат мускуса і шафрана, який розкриваючись на його шкірі зводив мене з розуму! І все би нічого, якось пережилося б, якби не наш фізрук, який сидів позаду і якому закортіло щось передати філософу під час турніру. Що саме то було ніхто вже й не згадає. Але стався казус. Коли Левій Юрійович потягнувся за предметом, то зачепився годинником і браслетом за моє розпущене волосся, а коли потягнув руку назад, то мимоволі притягнув і мене до себе, а його рука вимушено лягла мені на плече. До того моменту я ще не бачила його очі настільки близько і вони видалися мені найріднішими у світі – синій спокій. Перш, ніж він почав вивільнятися з пастки мого волосся я встигла викарбувати в пам′яті кожну його зморшку і кожну лінію: брів, очей, носа, вуст, його вуст… Мої фантазії обірвав все той же фізрук, який сказав Шереру щось про те, що після таких «обіймів» він має взяти мене за дружину(можна нове щось вигадати, а не повторювати цей заїжджений жартівливий стереотип). Я би заприсяглася чим завгодно, що тоді я вперше та востаннє в житті бачила усмішку філософа!

Пригадуючи це все я незчулася, як обходила мало не все місто, але мені так добре стало на душі. Ніби після терапії. Як інші ходять до сповіді, так це місто – стало моєю особистою сповідальницею. Я тут відчула себе нарешті живою, я відчула тут себе на своєму місці! І вперше за довгий час я могла щиро сказати, що я хоч трохи щаслива.