Раді Вас бачити!

Так сталося, що мені довелося приїхати(чи то пак – переїхати) до цього міста знову. За роки навчання тут, я його зненавиділа всіма фібрами душі настільки, наскільки ж і не могла жити без нього! Стабільно раз чи два на місяць це місто з′являлося мені у снах( і це не були кошмари), де би я не була. Я не вірила в долю, але можливо сам всесвіт хотів мені щось сказати і підштовхнув знову опинитися там. Через стільки років.

Рішення було прийнято спонтанно. На попередній роботі дівчина вийшла з декрету(нікого не хвилює, що без попередження – це її законне місце, тож посуньтеся) і я мусила терміново шукати вільну вакансію, а разом з нею і нову зйомну квартиру, щоб була ближче до тієї ж роботи. Стосовно плану з квартирою я вже готова була відмовитися і добиратися хоч 2 години зранку на роботу аби тільки та робота знайшлася! Але, на жаль, за моїм запитом не потрібні були психологи за ту суму заробітної плати, яка мені була необхідна. Якби я погодилася на мінімальну – не змогла би оплатити навіть найдешевше житло, хіба що гуртожиток і то під питанням.

Я почала моніторити вакансії трохи далі від місця, в якому я перебувала – теж нічого. Потім ще далі – порожньо. Зненацька я домоніторилася до того, що ареал моїх пошуків виріс мінімум на сотню кілометрів і саме тоді пошук видав таку бажану вільну посаду!

Побачивши оголошення вперше я довго кліпала і впала в ступор хвилин на десять. Тоді все ж відмерла і почала думати. А що? Речей у мене небагато(за 5 років життя в цьому місті я не розжилася ними, бо не любила прив′язуватися, щоб потім шкода було викидати і так цей хлам зберігався б роками, як у моєї мами – ні, дякую). До міста я теж не мала особливої любові чи теплих спогадів. Навіть друзів у мене як таких не було, лише знайомі по роботі. Хоча і були якісь корпоративні гулянки, походи в кіно, ініційовані колегами, концерти, але чомусь, окрім постійного шуму транспорту до третьої ранку та безперервного людського лементу я нічого особливо не запам′ятала.

На противагу, Осінник – я запам′ятала, як тихе, спокійне містечко. Здавалося, що чи не на кожному кроці можна знайти затишний куточок і відчувати себе хюгно, по-справжньому живою. Немає шумового забруднення, але і не занадто безлюдно – ідеальний баланс. З ним у мене були лише найкращі спогади за все життя, навіть не зважаючи на певні обставини… Скільки б місць я не відвідала, складалося враження, що душа моя залишилася там, в Осіннику.

Наступним моїм кроком було – пошук доступного житла. Як не дивно, але і тут мене чекала удача – після п′яти дзвінків я знайшла помірно-ідеальний варіант! Все, залишилося лише набрати номер та погодитися на роботу!

Через годину, коли це все було зроблено і мене чекали в Осіннику 1-го жовтня(тобто через 5 днів), я почала міркувати чи все ж правильно я вчинила? А може правда в тому, що я таємно мріяла знову там побувати, щоб воскресити свої давно похоронені спогади? Ну, так, я ж сама собі психолог, тому можу розібрати себе на частинки, а тоді скласти нову версію себе. От тільки я ніколи особливо не практикувала, а лише викладала. Що ж, побачимо, що насправді спонукало мене погодитися на цю вакансію.

Я прибула потягом рівно за 3 дні, щоб встигнути заселитися, більшість речей я відправила поштою, а найважливіші були при мені.

Квартира виявилася на диво великою та затишною: коридор-передпокій, спальню з бонусом у вигляді балкончика, світла кухня з круглим столом і стільцями, плита, умивальник; стандартна ванна. Тепер це мій дім на скількись часу…

Наступного дня я зустрілася з директором – Микитою Афанасійовичем Турчинським, щоб узгодити всі питання. Він передав мені матеріали від попереднього викладача, щоб я увійшла в курс справи, так би мовити.

Коли я вже майже покинула його кабінет, чоловік окликнув мене:

- Ліель Костянтинівно, почекайте, щось я геть забув про гостинність! – його ледь сивіючі брови сумно склалися дашком, - Я вам гіда організую, щоб показати, що і де тут розташовано. Вас чекатимуть на першому поверсі, я зараз дам розпорядження. І до зустрічі на парах 1-го жовтня.

- До зустрічі, - швидко спускаючись сходами я переживала за те, щоб цей чудовий і чарівний всесвіт не був аж занадто лояльним до мене і не зробив мені подарунок, до якого я не готова. Як би мені не свербіло дізнатися хоч щось – та хоча би розклад, я цього не робила! Для себе я вирішила, що займу Status Quo - робитиму лише свою роботу і більше нічого!

На моє щастя «гідом» виявилася рудоволоса приваблива дівчина років 25-30 – можливо ровесниця – в легенькій сукенці та чорних сапогах на підборах, які закривали коліна. Що ж, хто красуня в цьому колективі – сумніву не викликало.

- Я – Елізабет, але клич мене – Ліз, - дівчина повела мене вздовж коридорів, - я викладаю економіку та право, можеш будь-коли звертатися до мене, якщо щось буде потрібно.

- Дякую, Ліз. Як тобі вже мабуть сказали, я – Ліель. І насправді екскурсія мені сильно не потрібна, бо я вже була тут і знаю, що і де розташовано. – Можливо Турчинський подумав, що тут багато чого змінилося з останнього моменту мого перебування в цих стінах, от і вирішив, що мені мають показати всі кабінети.

- О, то це ще простіше, можемо випити бридотної кави у кафетерії та перекинутися кількома словами, - дівчина махнула рукою в бік, звідки долинав аромат кофеїну і випічки. – Дійсно, Ліель, - її погляд був щирий, - якщо щось треба – можеш зателефонувати чи написати – підтримаю в будь-який час! Я сама рік тому була новенькою, тому пам′ятаю ще як це! Мені тоді особливо не було кому поплакатися і я не хочу для тебе такої ж участі, якщо ми вже колеги! Підлітки ще ті… кхм, підлітки…

Після цих слів я кардинально змінила думку про Елізабет. Вона виявилася не стервозною(ненавиджу ці стереотипи в моїй голові!), а цілком доброзичливою!

- Значить, так, - почала рудоволося, коли ми попивали каву у порожньому буфеті, - студентів ти побачиш сама – там різні кадри є від тихеньких беззахисних дівчат до хитродумаючих унікумів, які прийшли за дипломом для батьків - нічого нового - розберешся. Давай я тобі краще розповім про викладачів, - вона весело сплеснула в долоні. – Отже, найцікавіші, на мою скромну думку, - Антон Драган – біологічні науки – кароокий красунчик, на нього навіть не дивися, він – мій. Ну, ще не до кінця мій, але я над цим працюю. Тож, якщо хочеш зберегти своє шовковисте волосся і мене як майбутню подругу – навіть не дивися в його бік, - загрозливо підняла вказівний палець колега.

- Повір, чоловіки мене тут цікавитимуть найменше!

- Хм, як? Ти, що – по дівчатам?

- Ні, - я розсміялася, - хоча можливо з ними було б набагато простіше. Треба над цим подумати, - я награно почала вдавати роздуми.

- Смішки-смішками, а ти май на увазі – тут є така одна – Олена – теж по дівчатам. Не питай як я дізналася, сама розповім – на новорічному корпоративі ця дияволиця полізла до мене з поцілунками. Хоча вона може бути і бі, я не уточнювала – одразу сказала, що граю за іншу команду.

- Ого, я не очікувала, що тут з першого дня буде так цікаво!

- А, то! І це ми ще не дійшли до чуток про секс викладачів зі студентами. – На цих словах Ліз засміялася, а в мене все стислося всередині. – Та в будь-якому разі це не доведено і то – стосувалося нашої богомолихи в колективі, тож навіть, якщо щось було – студенти скоріше мовчатимуть, ніж подаватимуть скаргу. До речі, про богомолиху – Єва Павлівна Оса – викладає інформатику, накачала все, за що тільки спромоглися заплатити її «папіки», за нею впадають майже всі чоловіки, а вона крутить ними, як циган сонцем. Стерво рідкісне. Оця попередня Олена, про яку я згадувала – її подружаня. Хоча я підозрюю, що в неї там платонічна любов. Але це можуть бути лише мої бурхливі фантазії. Інколи буває скучно просто навчати студентів, тому мізки самі починають вигадувати гіпотези. Так, хто там ще? А! Марк Белінський – за ним практична граматика і літературні науки, він ніби підбиває до мене клинці, але я до нього байдужа. Він друг Антона – того, що мені подобається. Так, ну, це найцікавіші персони, з іншими ти вже познайомишся під час роботи або на якомусь із святкових заходів. Зазвичай, в нас дружній колектив.

Ми допили свою каву та попрямували до виходу. Я видихнула. Мабуть мій «слон в кімнаті», якого я так майстерно ігнорувала, більш за все тут уже не працює і все складається чи не найкращим чином!

Попрощавшись, я вже збиралася з легкою душею покинути коледж, коли позаду почула:

- Ледь не забула! – Елізабет швиденько наздогнала мене і озирнувшись навколо і впевнившись у відсутності зайвих вух серйозно мовила. - Тут є ще один викладач, з яким необхідно бути дуже обережною! Інтриг чи пліток за ним майже ніколи не водилося(принаймні за той період поки я тут), він весь час сам по собі. Ніколи з ним не жартуй - він цього не любить і жартів не розуміє. І головне – наскільки б він не був привабливим, а він дуже привабливий, - не вздумай запрошувати його на побачення, - обличчя дівчини вкрилося багряними плямами, - він дасть такого відкоша, що тобі потім буде соромно ще дуже довго. Все, я побігла.

- Стій, - зупинила я Ліз, коли та вже підіймалася сходами, - а як його звати?

- Левій Юрійович Шерер.