Спочатку:
На сторінку книги
Літо. Як і тоді, дев'ять років тому. У південному маєтку Тіссен, щоправда, було набагато тепліше. Але сьогодні видався надзвичайно гарний день.
Після обіду Рассанда наказала запрягти трьох коней з п'яти, що залишилися в стайні. І разом із панами драконами вирушила об'їжджати приналежні їй землі.
Ней обіцяв непомітно простежити, але вдень у відкритій місцевості це не так вже й просто. Кажан може привернути увагу.
Повернулися дракони до вечері, щоправда, у зал виходити не стали – Рассанда відправила слуг із тацями до них у кімнати. Сама теж закрилася у себе.
Чекаючи Нея, я погойдувалася на мотузкових гойдалках, які спорудив мені кілька років тому старий слуга, що заготовляв дрова на зиму. Пожалів самотнє дівчисько.
Старого давно вже немає в живих, а дощечка досі розкочується на мотузці на краю двору, біля стіни, увитої виноградом. У бійницю навіть море унизу можна розглянути.
– Затишне містечко, – пролунав голос, і я сіпнулася.
Фіран-Сане! Так тихо наблизився, я навіть не помітила. І Ней десь зник, знак не подав...
– Одне з улюблених, – погодилася я, насторожено поглядаючи на нього.
Фіран підійшов, взявся за мотузку, ніби збираючись мене покатати.
– Як з'їздили? – поцікавилася я, бажаючи дізнатися хоч у когось.
– Ваша сестра молодець, – серйозно відгукнувся чоловік, все-таки обережно підштовхуючи гойдалку. – Молодій жінці у важкі воєнні роки зберегти такий маєток життєздатним – нелегке завдання. Я бачив багато зруйнованих садиб, якими володіли сильні шенни.
А й справді. Я ніколи не замислювалася, як Рассанді дається господарювання. Вона не підпускала мене до управління, не дозволяла ні в чому брати участь, і змалку я сприйняла це даністю. Просто намагалася щонайменше з нею контактувати.
А відколи за допомогою Нея стала опановувати цілющу магію, і зовсім прагнула не залежати від сестри.
Слуги іноді передавали мені прохання прийти до найближчого містечка Сант, комусь допомогти. Здебільшого біднякам, звісно, бо дипломованим фахівцем я не була.
Більш заможні городяни і шенни навколишніх маєтків воліли лікуватися в досвідчених цілителів. Але з ними під час війни стало туго, майже всіх закликав на службу король, тож якісь гроші я могла заробляти. Добре, що Рассанді не було до мене діла.
– Рада, якщо ви з леєм Ерлінгом залишилися задоволені, – озвалася я. І обережно спитала: – Чи надовго ви тут затримуєтеся?
– Як лей вирішить, – знизав плечима дракон.
– Завдання фронда у всьому погоджуватися? – я дуже намагалася, щоб у голосі не звучало шпильки та ворожості. Втім, цей дивний чоловік дивовижно глушив їх. З ним було просто приємно розмовляти, перебувати поряд.
– Що ви, – засміявся Фіран. – Якраз навпаки. Завдання фронда – аналізувати, заперечувати та критикувати. Пропонувати правителю іншу точку зору.
Критикувати правителя? Спробував би хтось покритикувати нашого короля! Ну, коли він був ще живий, звичайно. Це звучало так дивно, що кілька хвилин я дивилася на дракона, уявляючи, як він критикує грізного Ерлінга. А той його відразу до ката. Голову відсікти.
Фіран не відводив погляду, і я вирішила обережно підвести до теми, яка найбільше мене цікавила.
– Навіщо ви тут? – пробурмотіла.
– Самому цікаво, – посміхнувся він. – Як на мене, ми дізналися достатньо.
Дивне, приємне відчуття, ледь синюваті пасма у волоссі. Очі – ніби сто років знайомі. Я читала про цей ефект дзеркальних драконів, але випробовувати його було дуже дивно! Так і хотілося поринути у відбиток себе, у те, що резонує зі мною, і насолоджуватися.
Скільки магів, кажуть, потрапляли на цю вудку. Із дзеркальних драконів найкращі розвідники.
– Ви – дзеркальний дракон? – запитала я, не стільки бажаючи отримати підтвердження, скільки розбити цю симпатію.
Він здивовано підняв брову, і на мить мені привиділося зовсім інше обличчя. Вольове, з різкими вилицями і сріблястими очима.
Лише на мить.
– Ви надто швидко мене розгадали, – посміхнувся Фіран, і голос знову звучав приємно. – Це дивовижно. Зазвичай маги бачать у мені віддзеркалення себе і або зачаровуються мною безмірно, або навпаки – дратуються неймовірно. Це вже хто чим наповнений.
– Я читала про таких... як ви, – озвалася з посмішкою.
– Мало хто здатний теоретичний досвід відразу застосувати на практиці.
– В мене не було іншого виходу, – зітхнула я.
Так і хотілося розповісти йому все, перекласти на нього частину турбот.
Небезпечна дія його дзеркальної сили. Скільки людей попадаються на цьому!
Щастя, що дзеркальних драконів надто мало.
Вечоріло, на небі почали спалахувати зірки. На подвір’ї – світильники.
– Тобто, лей Ерлінг не поділився з вами метою свого візиту до нас, – усміхнулася я, беручи себе в руки і повертаючись до питання, що мене цікавило.
Не хотів критики, не інакше. Втім, я вирішила цього не озвучувати.
– Нашою метою було з'ясувати, чи справді ви дочка адмірала Тіссена. Щоб прийняти вірне рішення щодо нашого бранця. Гадаю, рішення лей Ерлінг поки що не прийняв.
– Чи можемо ми якось прискорити цей процес?
Дзеркальний несподівано засміявся. Він як і раніше приваблював, я нічого не могла вдіяти з чарівністю, що виходила від нього. Скільки не нагадувала собі, що переді мною ворог. Хитрий, жорстокий, підступний. Але говорити з ним було приємно. Як із давнім, добрим другом.
– Сумніваюсь, – озвався. – Ніхто не може вплинути на лея Шепре. Він завжди чинить, як вважає за потрібне.
– А в нього... яка сила? – ризикнула запитати я, коли вже дзеркальний випромінює чарівність і бажання підтримувати бесіду.
Його обличчя на мить затьмарилося.
– Не впевнений, що можу відповісти на ваше запитання, – промовив Фіран. – Свого часу він побував у Тартрі.
Тартр! Спогади захлеснули. Саме від Тартру я рятувала Рама! А що сталося із Шепре?
– Як таке можливо? – вразилася. – Як він туди потрапив?
– Про це без його дозволу я не розповідатиму. Він – один із небагатьох драконів, кому вдалося звідти повернутись. Після цього його магія дуже змінилася. Але він не зупинився. Вирушив до Ліосу. Домовлятися із друїдами. І звідти також повернувся. На даний момент він – найсильніший з драконів.
Фіран замовк, глянув у небо.
– У вас тут багато кажанів, – посміхнувся, як мені здалося, з часткою сарказму.
Взагалі, лише один... Я злякано прислухалася до себе. Справді, Ней! Ці ящури чують його, не вдасться стежити за ними!
– Кажани нешкідливі, – відповіла я, намагаючись не видати хвилювання.
Фіран замовк, похитуючи мене на гойдалці. Усередині свербіло, крутилося бажання розпитати, чи не знайомий йому дракон на ім'я Рам. Але давній страх видати свою таємницю, звичка мовчати та приховувати, і зараз скували мій язик, утримували від необачного питання.
– Проводити вас до ваших покоїв? Пізно вже, – не знаю, чи присутність Нея зменшила бажання дракона розмовляти зі мною, чи мої запитання.
– Дякую, це зайве, – озвалася я, навмисно не підводячись з гойдалки.
Хоча Мишачий камінь у кишені нагрівся, і у свідомість посилено стукали думки Нея.
«Амбер!» – тривожне.
Дочекавшись, поки Фіран піде, я поспішила до себе в спальню та активувала камінь. Сам фамільяр обережно протиснувся в щілину в дверях і сів на моє плече, не приймаючи людського вигляду.
Перед нами прямо в повітрі з'явилися зіткані з магії образи обох драконів, такі, якими бачив їх зверху Ней.
Вони сиділи в кріслах у напівкруглому еркері вітальні, яка об'єднувала їхні спальні, за невеликим круглим столом. Вечеряли, розмовляючи.
Решту обстановки мені не було видно – крім вікон в еркері, крізь які проглядалося море.
Як це у дусі в Рассанди! Тримати стільки років гостьові кімнати порожніми, але не дозволити мені зайняти їх. Навіть коли я просила поселити мене туди, звідки видно море. Хоч на якийсь час.
–... Це все, що я про неї дізнався, – говорив дзеркальний. – Майже одразу після початку війни дівчисько з матір'ю привезли сюди. Незабаром мати померла.
– Скільки їй було?
– Амберлі – дванадцять. Матері... начебто досить молода. Про її смерть ходять погані чутки.
Я здивовано поморщилася, кинула погляд на Нея. Він переступив із лапки на лапку, залишаючись на моєму плечі.
Це які такі чутки? Мені нічого не казали!
Шепре кивнув, ніби про щось здогадуючись, і знову пильно подивився на Фірана.
– Між сестрами, як ти розумієш, не склалося, – продовжував дзеркальний. – Старша не захотіла вчити молодшу магії. Але та якимось чином змогла навчитися сама.
– Який у неї дар?
– Цілительський. Лікувала прислугу, кажуть, цілком успішно.
– А мати не вилікувала, – багатозначно промовив Ерлінг.
Та що він знає! Наче я не хотіла, наче не намагалася! Не вміла просто. Бракувало сили! Наче я сама потім не плакала через це ночами!
Дракони знову переглянулись. Після Ерлінг раптом задер голову вгору і подивився прямо на мене... точніше, звісно, на Нея. На стелю, де той ховався.
– Дивно, – сказав, звузивши чорні як ніч очі. – Я знову чую присутність Ліоса.
Нічого собі!
– А я чую кажана, – озвався Фіран, і по його губах ковзнула ледве глузлива усмішка. – Щось вони тут розліталися.
– Хочеш вловити? – зігнув брову Шепре. – Тоді...
Він раптом перервав свою думку, відклав столові прилади. Очі розширились.
– Кажан... Амберлі Тіссен... цілительський... – пробурмотів, ніби щось згадав чи усвідомив. Схопився рукою за груди, намацуючи щось невидиме під одягом.
Чорні очі блиснули, зіниці витяглися, пульсуючи. Здавалося, з їхньої глибини виходить дивне, зеленувате світіння.
Ерлінг озирнувся, ледве нахмурившись і в той же час якось очманіло. Я вчепилася в підлокітники крісла, нічого не розуміючи.
Що сталося? Що з ним? Таке відчуття, ніби доторкнись до нього – і почуєш гуркіт серця! Чомусь згадалися слова Сельви. Хоч би він тут не став нічого громити!
Ерлінг більше не виглядав спокійним, трохи відстороненим, як весь цей час. Здавалося, він готовий зірватись і мчати кудись.
І зіниці. Зіниці продовжували пульсувати, в зелених відблисках зі дна його очей це було дуже добре видно. Заворожливо. Моторошно.
Навіть його фронд здався мені спантеличеним такою реакцією свого співрозмовника.
Ерлінг кинув на нього вимогливий погляд.
– Мені потрібний її портрет тих років.
