Раді Вас бачити!

Ранок наступного дня почався вже майже звично: прокинулася на світанку, викупалася в холодному озері та дочекалася явища вампіра народові, тобто мені. А далі образилась на категоричну відмову повернути мене дракону чи бодай демону та пішла в замок. Де і просиділа за книгами, жадібно вбираючи потрібні мені знання.

Читання відволікало. Від дешифрування незрозумілих видінь та загадкових пророцтв. Від паніки та занепокоєння за чоловіків, зв'язку з якими я майже не відчувала. Хоча і мала інтуїтивне переконання, що з моїм драконом, ірлінгами та демоном все гаразд. І якщо з драконом мені все було зрозуміло, то яким чином залишився мій зв’язок та потяг до демона, було для мене цілковитою загадкою. Це не було звичкою, усвідомленим рішенням чи ще чимось. Щось більше, адже цього чоловіка я зовсім не знала. І якщо Рейдеран причарував мене ніжністю, добротою, шляхетністю та мужністю, то чим завоював мою прихильність Демріан, визначити не вдавалось. «Veni, vidi, vici – Прийшов, побачив, переміг», – саме ці слова спливали в пам’яті варто було згадати демона.

Про ірлінгів намагалася взагалі не думати, вирішивши розірвати з ними зв’язок за першої ж нагоди. Ні, в мене не було чим дорікнути їм. Проте в глибині душі все ще не пробачила за те, що висмикнули мене зі звичного світу для якихось своїх цілей. Хоч і находила цьому виправдання та пояснення.

А от Ксайрен ... Чим більше я залишалася з ним, тим байдужіша ставала. Зникли суперечки та розмови за їжею, і вже третій день ми обмінювалися лише однією фразою:

– Ти повернеш мене до Демріана завтра?

І жорстке, різке: "Ні!" у відповідь. Перші кілька разів він намагався мені пояснити, що у демонів небезпечно. Тоді я нагадувала про дракона чи ірлінгів. І "Ні!" лунало знов, без вмовлянь, пояснень та виправдань.

На третій день Ксайрен висунув мені умову:

– Відвезу. Після того як ти станеш моєю.

Кілька довгих секунд я гіпнотизувала тарілку, а потім мовчки продовжила їсти. Більше до цього питання не поверталася. Проте тепер до мого відпочинку додалися довгі самотні прогулянки в горах. З однієї з таких прогулянок мене чекав Ксайрен.

– Чому ти уникаєш мене? – зустрів він мене питанням.

Знизала плечима: раз сам не зрозумів, пояснювати не буду. Хай здогадується, немаленький. І пройшла повз нього, ховаючись у печері.

– Що мені потрібно зробити, щоб ти глянула на мене? – кинув він мені в спину, змушуючи обернутися.

– Відпустити, – відповіла я й завмерла в очікуванні, не відриваючи погляду від його очей.

– Не можу… – зізнався він, куйовдячи сріблясті пасма.

Знизала плечима і зробила крок вглиб печери. За спиною гримнуло. Навіщо питати, якщо не готовий чути відповідь?

Вночі мене розбуркали чужі руки на тілі. Озноб пробіг тілом, струшуючи еротичний сон, в якому я була з Демріаном. Якимось шостим чуттям я завжди відділяла дійсність від нави. Щось у доторках, запахах відразу підказало мені, що це не демон. Усвідомлення обпалило холодом, розігнало соннє збудження. І я, судомно глитнувши, завмерла, перетворюючись на крижану статую.

"Це тому, що він не демон", – нагадав з усмішкою підступний розум.

– Мені широко розставляти ноги чи і так зійде? – поцікавилась, відчуваючи довгі пальці на стегнах.

Мутний погляд кривавих очей.

– Чому ти не приймаєш мене?

– А маю? – я аж підстрибнула від такого нахабства.

Руки відступили, повернувши сорочку на місце. Для більшої надійності прикрили простирадлом.

– Але ж ти... Ти світло моєї душі. Моя обрана.

– І що? Ти вибрав мене. А я тебе не вибирала. І не зобов'язана вибирати, а насильно... зробити своєю ти можеш. На день, два, рік… Можливо, навіть колись моє тіло втомиться чекати коханого, і здасться, відгукнеться на твою ласку, зрадивши мене. Але...

– Що «але»?

– А тобі треба пояснювати? Ти коїв вчинки, за які потім при здоровому глузді було соромно? Які не хотів би повторити? Вважав помилкою? Ламав якусь річ? Завдавав комусь болю? А може вбив когось, бо не зміг стримати інстинкти й вчасно зупиниться? І як почувся після цього? Шкодував? Тебе роз'їдала зсередини провина? Дорікав твій же розум за слабкість духу?

– Ніяк. Вампірам не знайомі такі почуття. Вони взагалі не мають почуттів, – вдарив він кулаком по стіні, здіймаючи купку нетопирів, що причаїлися в кутку.

– По тобі не скажеш, – криво усміхнулася, відчуваючи, як на мою постіль сиплеться кам'яна крихта.

– Тільки у присутності світла душі вампірам повертаються почуття. Саме так ми розуміємо, що дівчина наша обраниця. Саме вона здатна вигнати темряву із серця та повернути життя в душу.

– І як ви живете без цього?

– Звично. Спимо, їмо, працюємо, черпаємо задоволення, – посміхнувся він і в сутінках, що розганялися невеликим сяючим камінцем, яскраво блиснули його ікла.

Жалісливій мені хотілося пожаліти вампіра. І моя рука мимоволі потяглася до нього, щоб накрити його тонкі пальці й поділитися частинкою свого тепла та своїх почуттів. Втім розум спантеличено отямився, і замаскував імпульс, струхнувши невидиму крихтку.

– Ти навіть боїшся до мене ще раз доторкнутися, – гірко констатував він побачене. – Раніше не боялася.

Прикрила очі, погоджуючись із усім сказаним. Я й справді раніше не боялася торкатися його. Тепер же не хотілося дарувати зайві надії. Видихнула й раптом зрозуміла, що він мене теж не любить. Необхідність, можливість відчувати, пристрасть, але за всім цим немає кохання, лише туга за втраченим та недосяжним.

– Поверни мене чоловікам. Будь-кому, – зробила нову спробу достукатися я.

Ксайрен похитав головою і, засміявшись, підвівся з мого імпровізованого ліжка:

– Не можу. Рано чи пізно ти будеш моєю, ти сама це визнала, – кинув він з якоюсь прихованою надією і пішов.

А я сиділа стривожена і думала, що треба забиратися, бо рано чи пізно я або здамся на його милість, або вб'ю вампіра. А доводити до крайності й проходити точку неповернення, за якою залишиться тільки випалена душа, мені дуже не хотілося б.

– Завтра шукатиму вихід звідси, – прошепотіла я сама собі й вклалася, змушуючи себе виспатися – сили мені точно знадобляться.

***

Вранці я відправилась в гори. Мене ніколи не обмежували у пересуваннях. За мною не стежили.

Лонгрен у печері з'являвся рідко, переважно забігав занести смачненького для мене – м'ясо чи рибу. Більше нічого їстівного тут не було, і я почала підозрювати, що місцина довкола безлюдна.

Я кілька разів заводила обережну розмову про це з Лонгреном, намагаючись манівцями підтвердити або спростувати власні припущення. Проте чіткої відповіді мені не отримала.

Ну і добре. Я не горда дізнаюся дослідним шляхом.

Саме тому, зібравши скромні пожитки, я вирушила підкорювати найвищу з вершин, що є поблизу.

Півдня, де тупала, де повзла, радіючи несподіваній свободі. Особливо я не спокушалася. Здогадувалась, що вампір запросто знайде мене. Знайшов же якось у демона.

Втім, хто не ризикує, той нічого і не отримує. А я за драконом скучила. І за демоном. Навіть за ірлінгами примудрилася затужити.

Надвечір вилізла на вершину і розчаровано видихнула: нічого нового я не побачила. Суцільний ліс та море, високі шпилі замку на березі.

Ех. І куди податися бідній потраплянці? Засмутилася, захотілося суперздатність – представив чоловіка і вже поруч з ним. Я прислухалась до ниточок зв’язку і несподівано відчула слабкий зв'язок з одним з ірлінгів. Радісно потяглася до живої істоти та полегшено видихнула, отримавши відгук.

Наступні дві години я нетерпляче намотувала кола, час від часу перевіряючи зв'язок. Інколи отримавши відгук, я вірила, що він наближається до мене, а іноді мало не впадала в паніку, не відчуваючи цієї самої ниточки.

– Леоне, – повисла я на шиї ірлінга, варто йому було приземлитися поруч зі мною й скласти величезні білі крила.

За кілька хвилин відскочила, спіймавши себе на тому, що радість від зустрічі вийшла за рамки дружньої. Поцілунки в губи точно під цю категорію не потрапляють. Тим більше такі – ті, що геть зносять останні мізки і плавлять тіло, як пластилін в руках. Перевела подих, повертаючи собі забуте у вампіра самовладання.

– Забирай мене звідси, – попросила, заглядаючи в сірі, як грозове небо очі.

Вчепилася, обхопивши руками шию, притягла якомога ближче, не даючи передумати. Леон усміхнувся, показуючи, що це не я його тримаю, а він дозволяє мені думати, що я можу його утримати. Ну і нехай. Мені якось фіолетово. Головне, що він не заперечує. Хоча краще нехай навіть не намагається заперечувати.

Ірлінг підхопив мене на руки, міцніше притиснув до себе і злетів високо в небо, а я... вперше за довгий час розслабилася.

Ні, я і від вампіра не відчувала загрози, але з Леоном не було тієї напруженості, що іскрила між мною та вампіром. Та Демріаном. Втім, з демоном напруженість мала сексуальний підтекст, а з вампіром... Описати, що я відчувала поряд з вампіром, я б не змогла. Може, колись мої відчуття і отримали б інше наповнення, але поки що я бачила в ньому лише загрозу. Недостатню, щоб боятися, але достатню, щоб не довіряти і дивитися на все насторожено та прискіпливо.

Від польоту захоплювало дух, витрушувало залишки здорових думок. Третій політ у цьому світі на чужих руках – дракона та демона, як їздових уже випробувала, тепер ось і білокрилого ірлінга осідлала.

«А якщо тут такі шлюбні ігри?» – думка, що зазирнула в розслаблені мізки, зробила мої щоки червоними.

– Про що думаєш, душе моя?

Краще тобі про це не знати!

– Ми ж начебто домовилися? – насупилась, почувши звернення.

– Ти прохала, я згодився. Думаю дарма.

– Передумав одружуватися? – посміхнулась, згадуючи, що саме викликало в мене таке роздратування.

– Навіть не збирався.

– А як же п'ятдесятиріччя? І наречена?

– Маленька, це того не варте.

– Чого? – не зрозуміла я.

– Одруження. Не одружуся з тобою, вирушу на боротьбу з тварями Сутінкового світу.

– Щоб мене совість замучила? Така-сяка не взяла мене чоловіком і тому я загинув хороброю смертю?

Він розреготався:

– Так тільки ти можеш усе так перекрутити. Майже як у першу нашу зустріч. Душа моя, я навіть про тебе не подумав.

– Ну і даремно, – образилася я і надула губи.

Він знову засміявся. Під моєю щокою затремтіло сильне тіло, і це було несподівано приємно. Кільце сильних рук, потужна грудна клітка під головою, чарівний мускусний аромат, діяли на мене розслабляюче-збуджуюче, і я не могла зрозуміти, чого в моєму стані більше – бажання пригрітися і заснути, відчуваючи себе в безпеці, або ковзнути долонями по оголеному тілу, увібрати тепло й віддатися, забуваючи про все… Була б не закохана, закохалася б. Ой. Ну і думки іноді заглядають на вогник моєї уяви.

– Куди летимо? – вирішила подумати про щось буденне.

– Волів би сказати додому, але це не так. Мені не вистачить сил подолати цей шлях з тобою. Тому поки що ми летимо до берега. Переночуємо там, а вранці подумаємо, що робити далі.

– Гаразд, – слухняно погодилася я, не знайшовши значних вад у запропонованому плані.

Спускалися ми, коли я вже засинала, кружляючи на межі сну та дрімоти.

– У мене є ковдра, – прошепотіла, на мить виринаючи з дрімоти. – Тільки, не йди…

Я так давно не засинала у теплих обіймах.