Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Аліна Маінкур Блейк
Вже звично для мого нового життя я прокидалась незрозуміло де. Цього разу тішило бодай одне — поряд, здається, нікого не було. А... ні, помилилась. Судячи з кашлю — хтось таки є. Але принаймні в ліжку нікого — і це вже тішить. Хоча… назвати ліжком це кам’яне ложе язик не повертається. Стоп… Це що, вівтар? Я — жертва?
Розплющила очі ширше — і втупилась у обтягнутий шкірою скелет. Закричала щосили, здіймаючи кажанів до стелі. Ще й темної печери з факелами мені бракувало!
— Ти чого так волаєш? — поцікавилась істота.
— А ти чого такий страшний? — видала я тремтячим, але дзвінким голосом, ховаючись у простирадло з кам’яного ложа.
— Я не страшний. Просто охляв з голоду, — пробурмотів він ображено.
— Ну, то піймай мишку. Он скільки літає, — порадила я, ігноруючи його голодний погляд.
— Не допомагає. Лише трохи втамовує голод. А так… бродитимемо вічно такими, поки Богиня нас не пробачить.
— Ти тому мене викрав? Теж у жертву принести хочеш? — запитала, відчуваючи, як страх відступає. Виглядав він, звісно, як зомбіверсія Дракули, але поки не намагався мене з’їсти — значить, можна й поговорити. А далі або домовимось, або я втечу.
— Це не я. Це Ксайрен.
— І де цей геніальний викрадач? — сіла назад на ложе. Бігати босоніж по кам’яній підлозі — не краща ідея. А тапочок мені не видали ще й сукні позбавили. Нелюди.
— Чому “геніальний”?
— Бо мало йому не буде. Якщо ті два бовдури, побившись, поранились в мою відсутність — краще йому на очі мені не потрапляти. Ти, часом, не бачив моєї сукні?
— Ксай її викинув. Сказав, принесе нову.
— А взуття теж принесе? — зітхнула я, змиряючись із долею сидіти тут, дупою прикутою до хутряної підстилки, і чекати на свого викрадача.
— І взуття принесе. І їжу. До речі, мене звати Логрен. Я вампір.
— Дуже приємно. Аліна, — відповіла я машинально, спостерігаючи, як він якоюсь подобою мітли жене бруд по печері. А потім до мене дійшло.
— Вибач, як ти сказав? Вампір? Вони ж усі вимерли. Разом із перевертнями.
— Ні. Ахлес просто приспала всіх вампірів. Допоки єдиний, що залишився живим, не зніме прокляття.
Від тих проклять і гніву Ахлес голова вже давно обертом йшла. І кожне нове мені добра не приносило. Минулого разу хотіли принести в жертву, спустити кров. А цього? Теж кров? Хоча б кров. Більше в мене нічого немає.
— І як він має це зробити? — не стримала цікавості.
— Ніхто не знає. Є якась легенда-загадка, але досі ніхто не зміг її розгадати, — гірко зітхнув Логрен.
Збудження та страх минули, і мені стало відверто нудно. А коли мені нудно — я стаю філософом. Як і кожен справжній зануда.
— А хтось взагалі ті загадки відгадував? Може, вам просто потрібен свіжий погляд? У нас для такого проводять «мозковий штурм» — усі висловлюють свої ідеї, сперечаються, і раптом — бац, знайшлося рішення.
— Ні, так не можна. Богиня сказала, що вампір має сам усе зрозуміти. Бо у кожного — своя відповідь, — метушливо відповів Логрен.
— Тобто це щось із серії: «Що у світі найцінніше?» — озвучила я припущення з ноткою втоми.
— Звідки ти знаєш?
Я знизала плечима:
— У нас у казках таких підступних загадок повно. А тут — відповідь залежить від того, що для кого важливо. Хто ніколи не мав досхочу їжі, скаже — найцінніше ситість, гроші чи забезпеченість. Для того, хто мріє про малюка — це дитина. Той, хто пережив втрату, скаже, що цінність у житті. Бо поки живий — усе ще можна змінити. . Лише смерть незворотна. А для того, хто любить — це, звісно, кохання. Такі загадки багатоваріантні, і в кожного — своя правда.
— Але ж… як тоді бути? — розгублено запитав вампір.
— Не знаю. Втім, думаю, справа не у відповіді, а в тому, щоб дійти до неї самотужки. Зрозуміти суть уроку. І лише тоді прокляття спаде.
— Тоді все марно, — приречено зітхнув Логрен.
— Ага. Краще одразу піти і всіх тих сплячих вампірів підпалити. Чого вони там століттями чекають? Все одно ж не вгадаєш, — цинічно кинула я, погоджуючись з його песимізмом.
— Та як ти… Як у тебе язик повернувся таке сказати?! — обурився вампір.
— Ну, якщо відповіді нема, то навіщо мучити людей... тьху, вампірів?
У печері запала тиша. Лише бурчання Логрена порушувало її. Я тим часом загорнулася вляглася на хутряну підстилку й почала рахувати кажанів на стелі, розглядаючи спартанське оздоблення: стіл, два стільці, кам’яне ложе — от і всі зручності.
— А вбиральня де? — раптом зірвалося з язика.
— Та на вулиці, — пролунав очікуваний голос.
Я зітхнула. Потім ще раз — дивлячись на босі ноги та брудну підлогу.
— Слухай, Логрене, позич мітлу.
Він повів вухами і моє проігнорував прохання. Гаразд, ми не горді. Навшпиньки пройшлася по камінню до виходу з печери. Пораділа теплому погожому дню, наявності густої м'якої трави і величезних кущів, і шуму води. Не поспішаючи, рушила на звук і — подих перехопило. Водоспад, вкритий яскравими квітами, схожими на земні орхідеї, сяяв тисячею веселок у променях сонця… Краса!
Я відкинула простирадло й пірнула у воду. Тепла. Свіжа. Казкова.
— І що ти тут робиш? — зненацька пролунав чоловічий голос.
Я обернулася. Високий, худий настільки, що на обличчі виділялися лише червонувато-оранжеві очі й гострий ніс. Попелясте волосся… Чи не родич він Очільника драконів, у того теж такі ж лохми? І та сама безцеремонність.
Я трохи відпливла від берега, спостерігаючи, за тим як він підняв з трави моє простирадло...
Озирнулась. Нічого. До іншого берега допливу без проблем, а там...
— Залиш моє простирадло в спокої і йди, куди йшов, — запропонувала я свій, цілком мирний, варіант розвитку подій.
— Гм, зранку це було моє простирадло, — посміхнувся чоловік, ніби йшлося про якийсь чайник, а не про мою єдину одежину.
— Ага! Тобто ти мій горе-викрадач. Ксайрен, так? — я вийшла з води, виспросталась у весь зріст і ткнула пальцем йому в худі груди. Дочекалася невпевненого кивка — і почала допит:
— То навіщо ти мене викрав?
— Я тебе рятував!
— Рятував? — тепер уже мені випало здивуватись. — Від кого, цікаво?
— Від демонів. Вони збирались принести тебе в жертву!
— А це… — з полегшенням відмахнулась я. — Непорозуміння. Ніхто нікуди мене б не приносив. Тож будь ласка, поверни мене додому.
— Не можу. Ти моя іширі — світло душі.
— Що?! Ні! — вигукнула я.
Мозок явно перевантажився. Інакше як пояснити той факт, що він вирішив здати позиції саме в цей момент — залишаючи мене абсолютно голу, з незнайомим чоловіком, у чужому світі, без сукні, тапок і здорового глузду?