Жахіття, що нахлинули на мене у дворі замку Демріана, вдарили по розслаблених нервах новою хвилею. Монстри, що атакують людей та істот… Такі різні. Але однаково страшні. Складно навіть обрати, яка з них найжахливіша.

Смерть. Всюди і скрізь. Куди не кинь погляд. Куди не озирнися.

І запах… Нудотний, солодкувато-гіркий запах тліну.

Кров, що ллється нескінченною, чорною річкою у передсвітанковому мареві. Трава під цим потоком в’яне, наче вигорає. Дерева, які ще мить тому сяяли бірюзою, тьмяніють, немов роз'їдені кислотою.

На межі з лісом застигли кілька постатей у балахонах. Людські? Нелюдські?

І чому я лякаюся їх більше, ніж тварин, що стрибають на мене?

– Зупини це, – пролунало у голові чи то прохання, чи то наказ.

А я все ще стояла розгублена посеред поля битви. Бачила знайомих істот. Бачила знайомих незнайомців, які раптом стали рідними і вмирали прямо на моїх очах. З рук юшила кров, розпливалась темною плямою під ногами. Та я чомусь не відчувала болю. Дивне відчуття нереальності огорнуло мене. Крик зірвався з вуст та розтанув у білому серпанку, що повільно затягнув все довкола.

– Тільки ти зможеш. Тільки твоєї сили вистачить, – шепотів туман, змушуючи мене здивовано замислитись.

Яка сила? Чого вистачить? Про що ви?

– Помилки... Виправ помилки, – лунав інфернальний голос – нереальний, безстатевий, потойбічний... Голос із найстрашнішого фільму жахів.

Хтось наробив дурниць, а виправляти мені?!.

Але, якби я не обурювалася, знала – я не змогла б пройти повз і залишити їх усіх помирати.

– Ти все одно не пройдеш повз. Не зможеш. Занадто співчутлива, – озвучив голос мої думки.

Я лишень зітхнула.

– Добре, але я не хочу так багато чоловіків, – попри все торгувалась я.

– Сама вирішиш. Істинність я приберу для всіх, якщо тобі вона так не подобається. Можеш відмовляти та виганяти, не побоюючись, що хтось помре.

– Цього недостатньо, – пробурмотіла незгодно.

І раптом гучний сміх:

– А він мав рацію. Ти чудова!

Тільки цього не вистачало.

– Хто він?

– Цікава, – шепоче інший голос.

– Я подарую їм усім зустріч із тією, що може стати долею, якщо вони не оберуть тебе.

Мені стає прикро і моторошно. Не так, як від цієї жахливої картини, а чомусь набагато страшніше.

– Ні, дракона й демона облиш, – вирвався з вуст мимовільний протест.

– Ти ж все одно їх віддаси, якщо доведеться вибирати, – я знаю, про що він шепоче. Знаю, який вибір зроблю. Для мене не існує всіх цих «якщо». Я взагалі проти будь-яких умов. Є тільки «буде» та «зроблю». І нічого крім цього.

– Усіх, Аліна. Тільки всіх!

«Дострибалася!» – розлютилась я на себе.

І прокинулась з гірким розчаруванням.

Ігри підсвідомості підступні. А моєї – особливо. Бо ці абсурдні, прокляті сни завжди збувалися. Як і той. З аварією. Коли я благала чоловіка не сідати за кермо. І він тиждень їздив на таксі... але врешті-решт втомився.

– Нічого не станеться, Аля…

Похитала головою, намагаючись відігнати жахіття, від якого ще досі тремтіли пальці. Розправила простирадло, що зісковзнуло з грудей.

– Не годиться спати на камінні, коли є постіль, – вкрадливий шепіт вибив мене з потоку думок.

Я все ще намагалася спіймати сон – він здавався ключем до відповідей. У цьому сні – підказки. Потрібно лише розшифрувати. Що означало коло навколо мене, від якого тварюки відскакували, ніби обпікшись? А ті фігури в балахонах на межі лісу, що миттєво перетворився на мертву пустку? Що взагалі сталося? Прорив? Але такий масштабний?

Ксайрен протягнув руки, обійняв мене зі спини. Ніжно поцілував у вухо, яке опинилося поруч з його губами. Здригнулася, відчувши як тілом розбіглись мурашки:

– Не чіпай мене!

– Чому? Ти тепер моя дружина!

– Яку ти не запитав, чи хоче вона за тебе заміж? – відрізала з посмішкою.

– Всі хочуть, – усміхнувся він. – Адже це вічна молодість та краса.

– Та боронь Боже, – не стрималась я. – Жити вічно з некоханим? Я ж через місяць завию і знайду спосіб втекти!

– Ти моя! – він різко схопив мене за тендітні плечі. Притягнув до себе.

Здивовано подивилась на довгі тонкі пальці. Набагато сильніші за людські. З таких не вирватися, але…

І не помітила, як ми опинились в печері. Наче і не йшли нікуди – мить, а я вже на кам’яному ложі…

– Я – своя власна! – паніка здійнялась хвилею, змітаючи залишки розсудливості.

Його губи обрушились на мої – владно, жорстко, наполегливо.

Вкусила його за язик – не сильно, але достатньо, щоб він здригнувся. Різко смикнула головою, намагаючись вирватися. Ляснула його по щоці.

Він не відступив, лише дивився на мене з ледь помітною посмішкою.

Ніколи не билася з чоловіками. Ні, брешу, звісно. Билася. В той період безтурботного дитинства, коли ми всією юрбою бавились на перервах. Хоча, противники тоді були не чоловіками…

І, чоловіка, що на мою агресію відреагував би не насильством – не ударом у відповідь, а жагою до володіння, зустріла теж вперше. Чомусь згадалось, що секс найперша форма утвердження влади та чоловічої переваги…

Думка про те, що йому все це приносить задоволення, виникла в мозку запізно. Тіло раптом миттєво припинило пручатися, ставши неживим, кам’яним. Звично абстрагувалася від можливого болю.

Він трохи знизив тиск, вибитий з колії цими змінами. Руки, що безсоромно нишпорили тілом й викликали незрозумілі мурашки, з природою яких я так і не розібралася («Мені це може подобатися? Серйозно? Чи це хвиля гидливості?»), застигли на грудях.

– Ну чого зупинився? Продовжуй. Ти ж у нас такий сильний чоловік, що, щоб самоствердитися, потрібно підкорити слабшого, – голос, на мою радість, спокійний та крижаний.

Можливі лише два варіанти розвитку подальших подій. І наступний його крок вирішить все. А поки що я повністю в його владі.

– Ти граєш з вогнем, дівчинко. А я вже занадто старий для таких ігор, – прошепотів він мені в обличчя, але трохи послаблив хватку.

– Відпусти мене, – серце гупнуло від страху.

Його обличчя змінилося – різкі риси, загострений погляд. Наче враз зникла та зовнішня привабливість, якою він так пишався.

– Ні. Ти моя! – відрізав холодно.

– Та пішов ти! – я згорнулась в клубок, готуючись до гіршого.

Сльози підкралися до очей. Але дозволити собі цю слабкість я не могла.

Я визнавала, що спровокувала його. І може поводься я інакшу… Але поводитися інакше це не про мене. Мені завжди потрібно одразу чітко визначити межі, інакше я просто збожеволіла б від невідомості. А, визначивши їх, вже буде не так страшно. Невизначеність – ось головний страх, що я ховала за зовнішньою бравадою. І він більше не повернеться.

Ксайрен на мить завмер, а потім різко відпустив мене. Його руки злетіли до скронь, ніби намагаючись зібрати докупи думки. Потім, без жодного слова, він вийшов з печери.

Я затримала подих, вдивляючись у тьмяне світло, що ледь просочувалось крізь вузький отвір. Холод поступово проникав крізь шкіру, а інстинкт самозбереження прокидався із запізненням.

– Рей... Дем... Де ж ви? – прошепотіла я в порожнечу, хапаючись за ниточки надії. – Мені так хочеться додому...

Але де тепер мій дім? «В обіймах будь-кого з них», – прийшло болюче усвідомлення.

В голові лунав старий чотиривірш, що колись склався ще в дитинстві:

«Як зрадили –на ниточці життя.

Від сліз і болю рветься серце на шмаття.

Стискаю кулаки, шепочу в самоті:

Я маю пробачати бідноті…»

Чому цей віршик спав на думку саме зараз?

Раптом згадую, як Ксайрен відсахнувся від мене. І як поспіхом залишив печеру.

А якби тут були двері, зніс би до біса! І стіну б пробив своїми кулаками!

«І чого ти радієш, Алю? Довела чоловіка!» – докірливо підсумував мозок, а я спокійно видихнула: він точно не монстр. Але з його авторитарним «моя-моє» доведеться боротися.

***

Мій перший чоловік... (я скривилася, навіть у думках ця фраза звучить незграбно, але назвати Ітона «колишнім» не могла – він був справжнім, і мені ніколи не потрібно було інших, поки він був поряд). Ітон завжди стверджував, що я – найвитонченіший майстер гри в олов’яних солдатиків. Так він називав мої спроби вивести його на емоції, розпекти до білого жару й змусити вчинити щось божевільне. А хто ж знає мене краще, ніж чоловік, який зробив мене жінкою? І я зараз не про перший сексуальний досвід, а про роки дорослішання – з наївної максималістки в самодостатню дорослу жінку, здатну встояти і вистояти у будь-яких випробуваннях.

Я посміювалася, відчуваючи, як емоційна заціпенілість, що тримала мене останні п'ять років, розчинилася в цьому новому світі. Мене накрили емоції, не кращі за підліткові. Гормони прокинулися?

Рон якось буркнув: «Твої тридцять – це наші вісімнадцять», – і тоді, мабуть, емоційно-гормональний сплеск цілком обґрунтований. Головне – не заплутатися і вийти з цього без зайвих втрат. І без додаткових чоловіків.

«А ще ти можеш бути вагітною», – майнула шалена думка.

Я не знала як реагувати, якщо це справдиться. Стільки сумнівів, страхів… Надій... Діти – це завжди щастя, хай іноді й несвоєчасне.

Я знов змайструвала з простирадла сукню, цього разу більш надійну: з прорізом для руки, поясом і вузлом на плечі. І відчула себе вільніше.

Ксайрен повернувся з кривою усмішкою на обличчі. Вклав мені в руки згорток. Я мало не заволала з досади: де він був півгодини тому? Не чекаючи, він тінню вислизнув з печери, залишивши мене з одягом наодинці. Я спішно перевдяглася, радіючи зручним штанам, сорочці та черевикам. І навіть те, що вони явно чоловічі й трохи завеликі, мене нітрохи не бентежило.

– Ходімо, – коротко кинув він, простягаючи руку.

– Дякую, – тихо відповіла я, помічаючи, як його брови здивовано злетіли вгору.

Я слідувала за вампіром. В думках майнув сон-спогад. І я замріялась, як ми зараз потрапимо в місто, знайдемо красуню, якій я «подарую» Ксайрена, й вирушу шукати свого дракона. Але замість галасливого міста мене зустрів похмурий готичний замок, увитий колючими напівмертвими чагарниками. Запилені балюстради, дивовижні химери, арки та високі шпилі, що тягнулися в небо. Все тут виглядало нежилим та лячним – ніби зі сторінок середньовічної казки про сплячу красуню. З тієї, де її покохав принц і непритомну зробив вагітною.

Я глянула на вампіра, посміхнулась – мені ще пощастило.

– Кришталевої труни на ціпках бракує… – пролепетала злякано, висмикуючи руку з його хватки.

Хоча, здавалося б, навпаки, нажаханій мені слід було притиснутися до мужнього широкого торсу та линути в пошуку захисту. І якби тут був дракон, демон чи хоча б один з ірлінгів – я б так і зробила. А от з вампіром… Показувати слабкість перед таким суперником – дурість.

– Де ми?

Піднялася сходами та сміливо переступила поріг величезного холу – це зовні він темний і похмурий, а всередині зовсім інше: тихе, чудове приміщення з дивними вітражами, що відбивали химерні кольорові тіні на мармуровій підлозі.

– Тут є бібліотека? – чомусь прошепотіла я, прислухаючись до приглушених звуків, що відлунювали коридорами. – Є, – прошепотів мені у вухо вампір, знову опинившись за спиною.

Ледь стримала бажання відкинути волосся, підставити шию... Чи то для поцілунку, чи то для укусу. І чому він постійно опиняється біля моїх вух? І чому я постійно про це думаю? І збуджуюсь… Маячня якась.

– Покажеш? – все ще шепотіла я, боячись зустрітися з його гіпнотичним поглядом.

– Тобі, дружино, все що завгодно покажу, – вкрадливо промовив він. І зграйка мурах знов розбіглась від шиї до п’ят. Здійняла волоски дибом…

– Пророцтво... чи що там у вас, – невдоволено скривилася на це «дружина» і відверту двозначність.

Він сміється, оголюючи гострі ікла – заточені, як у акули, вони спокійно ховаються за м'якою посмішкою. На мить мене паралізувало – жива уява стрімко намалювала картину: від запаху крові ці ікла збільшуються, впиваючись у шию. Я відігнала цю картинку з голови – майже «Поцілунок вампіра» Валедхіо. Розізлилася на себе за це ототожнення.

Ні, треба якнайшвидше знайти вихід із цієї вампірської пастки. Поки ще не пізно…