Раді Вас бачити!

Шеорлеон Уірон Кехдайн, Марієрон Ерера Карего

– Варфу чи щось міцніше? – Запропонував аншер, тільки-но Леон переступив поріг його кабінету.

– Варфу, – обернувся білий ірлінг до Емоджіона.

Секретар кивнув, залишаючи їх на самоті.

Шеорлеон уїдливо посміхнувся, влаштовуючись у крісло:

– Ти кликав мене, о великий аншере?

Леон відчував, щось змінилося в ньому після розмови з Роном. Відразу згадалися всі ті витівки та дурниці, що вони творили в перші дні знайомства в академії. На душі стало неймовірно легко, наче розтиснулось те, що міцно тримали серце.

– Я хотів поговорити з тобою про Афріель, – спантеличено склавши пальці трикутником, обережно мовив Марієрон.

Серце відразу і вже звично закололо дурним передчуттям. Вмить ставши серйозним, Шеорлеон відкинувся на кріслі, розслабляючись.

– І що не так з Афріель? Мені, здавалося, ми все обговорили, – спокійно і навмисне беземоційно запитав ірлінг, і тільки легка напруга видавала готового вчепитися в горло ворога хижака.

– Я не все сказав... Афріель… На неї сперечалися. Шестеро з потоку. Я пізно дізнався, – Рон сам скривився від цього зізнання, ганебний спогад пробуджував бажання змити з себе це минуле, відмовитися від нього ніби ніколи і не було.

Але минуле – це те, що робить нас сьогоднішніх. І якби не той випадок невідомо, яким би він став. Може, його дні, як і дні його царського кузена, були б наповнені порожніми розвагами та марним пропалюванням життя.

– Хто ще, Роне? – обрізав потік його роздумів Леон.

Аншер назвав п'ять імен, але лише одне стривожило білого ірлінга:

– Зігвард? – здивувався він. – Але ж він був не в нашому потоці.

– Так. Він був в одному потоці з Еб'єндоном.

– Твій кузен теж приймав участь?

– У самій суперечці, наскільки я пам'ятаю, ні. Але тоді вони з Зігом були не розлий вода.

– І з тобою.

– І зі мною, – покірно погодився Марієрон.

Повисла напружена тиша, і лише прихід секретаря вивів їх із глибокої задуми:

– Ваша варфа, аншер.

Шеорлеон підхопився та попрямував до дверей.

– Ти куди? – спробував затримати його Рон. – Нам треба ще щось обговорити.

– Пізніше, аншер. А відповідь на твоє запитання – Брідіцея, – кинув Леон, вже зачиняючи двері.

Хай сам розбирається зі своїми проблемами. А він і так сказав більше, ніж збирався. Набагато більше.

Забравшись у міринг, рушив, не обираючи шлях. А коли приїхав, здригнувся від усвідомлення. Та ж скеля. Той же встановлений ним на згадку про Афріель символ.

Подивився вниз і, заплющивши очі, кинувся з головою. Скільки разів він так робив? Безліч. Але ніколи його ще не підводили крила. І це збивало з пантелику, породжувало невиразне передчуття, що дівчина не стрибнула сама, але жодного іншого підтвердження здогаду не було. Нещасливе кохання до чорного ірлінгу та стрибок зі скелі, хоч якось, але піддавалися поясненню. А ось решта – ні. Пошукова магія не знайшла ні слідів магічного зв'язування, ні слідів будь-якого зілля, здатного затуманити розум та змусити дівчину скинутися зі скелі.

Левіс уже давно перевалив за горизонт, схиляючись до заходу сонця, коли душу пронизало новою стрілою болю. Білий ірлінг розправив крила, і злетів у небо, але зв'язок, що ще мить назад відчувався міцним й нерозривним, вже зник. Не замислюючись, Леон злетів вище і полетів у захід сонця – туди, де загубилося останнє відлуння поклику.

***

Декілька хвилин Марієрон гіпнотизував двері, що зачинилися за Леоном. І з жалем думав про те, що минуле не можна переписати як чернетку звіту. Видихнув, дивлячись на останні повідомлення про розслідування. Все ж таки – Брідіцея. А він так сподівався знайти інший слід замахів. Сумно було думати, що за безневинним личком й блакитними очима стоїть безжальна підступність. Дівчина, яка ні перед чим не зупиниться.

Похитав головою і так і, не допивши варфу, залишив кабінет. Слід було розібратися з цією пропозицією та рішенням імператора.

Білий величний особняк сімейства Хотрані зустрів його привітними слугами і, судячи з того, що його одразу ж, як довгоочікуваного гостя, проводили до вітальні – чутки про заручини не були секретом для слуг.

Взявши з підноса міцну варфу, підійшов до вікна, вдивився в привітне небо.

– Роне, – захоплений голос Брідіцеї змусив його невдоволено скривитися.

Повільно обернувся, повертаючи кам'яний вираз на своє обличчя. Пройшов до столика біля крісла, відставив порожню чашку.

– Навіщо, Бріді? – спитав, спостерігаючи, як на її обличчі змінюються емоції: страх, розгубленість, усвідомлення та рішучість.

– Що навіщо, Роне?

Дівчина зробила крок уперед, скорочуючи відстань між ними до максимально можливої. Вигнула спину, через що її повні груди у відвертому викоті фривольно злетіли вище. Кокетливо змахнула віями.

– Навіщо ця гра? – Зневажливо підняв брови аншер, абсолютно не зворушений її принадами.

І вона скипіла, не витримала.

– Чому, Роне? Чому ти ніколи не звертав на мене уваги? Щоб я не зробила! Щоб не сказала! Все, чого я гідна, це поблажлива посмішка на твоїх вустах! – скрикнула, обурюючись, наближаючись ще ближче.

Серце стиснуло розчаруванням.

– Чого ти хочеш, Бріді?

– Хіба ще не ясно, Роне? Тебе! Я хочу тебе! З першого погляду. Я все для цього зроблю!

– Навіть вб'єш мою наречену та переспиш з кузеном? – презирливо викрививши губи, припустив аншер.

– Навіть це! – зізналася дівчина, погордо задираючи підборіддя, наче її вчинок не вишукана гидота та підлість, а щось, що вимагало заохочення. – І тепер ти мій! Сам імператор зацікавлений у цьому! – засміялася переможно вона.

– А Шеорлеон?

– Дурень, схиблений на своїй Афріель, – повела плечами дівчина, ніби скидаючи з них якийсь нікому невидимий тягар. – Вирішив, що може використати мене у своїй помсті тобі. А я... Я підкралася до нього так близько, що тепер можу зруйнувати його плани. Або, навпаки, здійснити їх, перетворивши твоє життя на пекло.

Дивлячись у ці очі, що передчували перемогу, аншер усміхнувся власним думкам. Добре, що Бріді не знає, що Леон вже йому не ворог і весь план помсти давно вже втратив актуальність. Одним козирем у дівчини менше.

– Ти думаєш, що, нав'язавши мені чужого спадкоємця, зробиш мене щасливим?

– Хто сказав, що цей спадкоємець народиться? Ти станеш моїм, Роне, а наш син стане наступним імператором. Вся влада буде в наших руках. Батько вже все підготував для цього. Ти чудовий аншер. Але будеш ще кращим регентом при нашому синові. А про те, що він тільки наш ніхто й не дізнається, – малюючи дивні візерунки пальцями на його грудях, примовляла Брідіцея.

А він насилу утримував огиду й пригнічував бажання схопити її та відкинути подалі від себе.

– Ти вагітна, Бріді? – запитав байдуже. Йому не було справи ані до її вагітності, ані до її планів.

– До нашого весілля мені доведеться зберегти цю вагітність, – смиренно зізналася вона, – а потім я вип'ю спеціальні трави, і ми отримаємо благословення.

– Думаєш, богиня змилується над тобою? – все ж таки трохи відсторонився від дівчини аншер.

– Богиня? – шалено розсміялася вона. – Я не розраховую на допомогу богині, Роне. Ні, ми проведемо той самий ритуал, і ніхто не дізнається, що спадкоємець не син Еб'єна. Погоджуйся, коханий. Хіба я зробила замало для тебе? Поклавши Кирулею до твоїх ніг? Тільки скажи «так», – спокусливо прошепотіла вона в саме вухо чорного ірлінгу.

Аліна Маінкур Блейк

Пророцтво виявилося дуже прозаїчним і дуже кострубатим. Ну, хто так пише:

Без болю, без крові, без запаху,

Безцільно скитаючись світом.

І серце схололо в грудях,

Доки не пройдеш безкрай.

Вернувши усім те, що втрачено,

Торкнешся долонями труни.

І все, що було захвачено,

Повернеш…

У мить.

І де відповіді? Тільки ще більше запитань. Гаразд, перші пару рядків зрозумілі, а далі повна беліберда.

– Що за безкрай таке? – Задала я вголос перше з очевидних питань. – І що було втрачено? Якщо людська раса, то як її повернути в цей світ? Чи мова про перевертнів? Так вони взагалі зникли без вороття. А може, це про якийсь артефакт? Нічого не губили? – завалила питаннями вампіра, нетерпляча я.

Я ж сподівалася: прочитаю, розшифрую, видам інструкцію та поминай як звали. А тут загадка на загадці та загадкою підганяє.

Розчаровано подивилася на Ксайрена:

– Зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Нагадує казки зі своїм: «піди туди - не знаю куди, принеси те - не знаю що». І судячи з контексту, підходить…

Вампір оскалився в кривій усмішці:

– Це не все. Є ще раніше. Ось.

Простягнув мені зім'ятий вицвілий пергамент з обвугленими краями, у в'язі символів якого я спочатку не розгледіла літер, а потім щось змінилося, і я прочитала:

– Коли пронесеться вихор,

І грань спалахне прогалинами.

Стануть противниками, закутані у плащі,

І перших не можна буде відрізнити від інших.

***

Драконяча кров уб'є монархів.

Смерч пронесеться над землею.

Підніме голову до Неба та, порушивши угоду,

Вмиється закривавленим ротом.

***

Четверте світило зійде на небосхилі

І в землі Аластрі прийде небесний грім,

Від огидного звіра народяться чудовиська

І окропитись кров'ю випалена земля.

На останньому чотиривірші мене трохи пересмикнуло, тому що на відміну від першого передбачення в цьому я впізнавала окремі рядки. Грань спалахне дірами – це, швидше за все, про прориви. Але далі потрібно дешифрування. Хто ці «закутані у плащі»? Може, ті з мого сну, що стоять у балахонах і спостерігають за загибеллю всього живого? І «перші, яких не відрізнити від інших»… Що мається на увазі під цими рядками?

«Драконяча кров уб'є монархів» – доки не вбила, хоча два фонтани я вже знайшла, і одному вбивству завадила. Хто «порушивши угоду, вмився закривавленим ротом»?

А ось останнє взагалі відображало мій недавній сон. Четверте світило, небесний грім, випалена земля...

Тіло мимоволі здригнулося. Сердце захололо. І на душі стало так гірко, що сил читати решту трьох чотиривіршів не було зовсім.

Зібравшись з думками все ж таки дочитала чотиривірші, ловлячи себе на тому, що вони чимось дуже схожі на Центурії Нострадамуса:

Затемнена Сереа зануриться в темряву повну,

Сестра її, іржавого кольору залишить новий знак,

Небезпечний, що довгий час ховався в тіні,

Гріє залізо в кривавому дощі.

***

За те, що не захотіла погодитись на вбивство.

Негідна буде вигнана з Аластрі.

Несамовиті крики долинуть тоді

І в горі вони стануть єдиними.

***

Північний вітер попіл несе.

Дощ влаштує пастку для них.

Остання допомога чекатиме їх у краю:

П'ятеро охочих закриють прохід,

І їх, об’єднавши, смерть вона відведе.

Дочитала і повторно пробігла очима по чотиривіршах, найбільше радіючи останньому. Оптимістично. Не знаю як, але саме це має здійснитися. Смерть слід відвести.

– Що скажеш? – переривав моє затягнене мовчання Ксайрен.

Повела плечами, приборкуючи бажання охопити їх руками і погладити, женучи озноб і страх. Думок було багато. Дуже багато. І всі похмурі. Вишиковуватися в якийсь зв'язаний логічний ланцюжок вони зовсім не хотіли.

– Не знаю. Надто заплутано.

– Ти прочитала? – чомусь здивувався вампір.

Знизала плечима замість відповіді і ще раз прочитала всі шість чотиривіршів, відчуваючи їхній нерозривний зв'язок з моїми видіннями.

– Прочитай вголос, – попросив Ксайрен і я, скинувши брову, виконала його прохання.

– Звідки ти знаєш дрейвелі? – спантеличив мене питанням вампір, варто було дочитати останні рядки.

– Дрейвелі?

– Мову первородних. Її вже багато поколінь ніхто не чув. Тому ці пророкування так і залишилися непрочитаними.

– Хто ж їх зробив?

– Останній бачачий, що народився ще до війни Забуття. Але навіть тоді дрейвелі знали одиниці.

– Але навіщо робити пророцтво мовою, яку ніхто не може прочитати? – здивувалася я нелогічності такого вчинку. Мало того, що написано нерозбірливо, так ще й забутою мовою.

– Ти їх розумієш? – із прихованою надією запитав вампір, а я тільки зараз зрозуміла, що читала їх на тому ж дрейві.

Намагаючись перекласти якнайточніше, прочитала їх знову. Ще кілька разів і я зі своєю натренованою пам'яттю просто завчу їх напам'ять.

– Все на сьогодні вистачить. Я втомилася. Їсти хочу. Спати хочу, – зізналася і відсунула від себе старий пергамент.

Знала, хай би як я намагалася не думати, підсвідомість все одно розшифровуватиме ці дивні рядки, відшукуючи зачіпки та рішення. Ех, з книгою таємниць хоч усе простіше було, а тут…

– Тоді повертаємось до печери. Логрен, напевно, вже приготував щось смачне для тебе.

Охоче зіп’ялася з крісла, і ледве пер***раючи ногами, абияк поплелася за Ксайреном. Щось я сьогодні дуже швидко втомилася. І денний сон не допоміг. Таке відчуття, що крові я віддала не дві склянки, а пару літрів…

Чи мною хтось пообідав, поки я спала? Від цієї думки стало водночас і смішно, і страшно. Зіщулилася. І як дівчата в романах закохуються у вампірів? Це ж жах...