Раді Вас бачити!

Шеорлеон Уірон Кехдайн

Дещо раніше.

Що тягнуло Шеорлеона на інший материк, він і сам не міг пояснити. Просто варто було йому почути про легенду, що невчасно ожила – вампіра, як можливого викрадача Аліни, і він одразу відчув: шукати треба на Східному материку. Добре, що Західний материк майже сполучався зі Східним на південному заході. А після Війни Забуття всі просто забули про низку островів і про те, що з їхньою допомогою до материка можна дістатися за добу.

Він би теж не знав, якби в юності не мріяв відвідати Західний материк та повернути велич свого роду. По крихтах збирав інформацію. І навіть літав на цей материк після смерті Афріель. Тільки нічого, крім порожніх покинутих будівель, не знайшов. А на місці людських розплідників взагалі зяяли величезні розщілини – німе підтвердження того, що розлючена Ахеліса жбурляла з небосхилу великі вогняні кулі, випалюючи землю, стираючи будь-який спогад про вчинені вампірами безчинства.

Втомившись, Леон зупинився на одному з островів для перепочинку. Все ж таки тоді цей шлях йому здавався легшим та ближчим. А може він, затуманений втратою, просто не усвідомлював і тому летів, не шкодуючи себе.

Зараз він хотів встигнути й забрати Аліну, поки з нею нічого поганого не трапилося. І без того згаяли багато часу через пошуки в Кірулеї та Курукірі. Демон навіть Егаріб з ніг не голову поставив, а дракон – Едуус. Зараз, мабуть, перевертають Мікет та Арію. А він летить невідомо куди і невідомо навіщо. Лишень тому, що чорні очі стоять перед очима.

Цікаво, вона хоч зрадіє, коли Леон її знайде або, як і при призову, лаятиметься й сердито шипітиме? Чомусь думка про першу зустріч з Алею додала більше сил, ніж найдовший відпочинок – нестерпне бажання опинитися поруч миттєво наповнило крила бадьорістю.

Злетів, залишаючи за спиною маленький клаптик землі. Це якщо вампір викрав потраплянку, він точно знав, що відбувається і якийсь час стежив за нею? А його поява випадково не пов'язана з низкою зникнень дівчат різних рас, яке розслідує таємна канцелярія? Скільки дівчат пропало? Леон чув лише про шість за останні п'ять років. Аліна сьома. І жодна з них не повернулася.

Страх за дівчину змусив ірлінга прискоритися. Варто було тільки виснаженому Шеорлеону, опуститися на узбережжі, як він відчув слабкий відгук. І звідки знову взялися сили? Як долетів, як підхопив на руки цю ношу, він і сам не помітив. Отямився лишень, коли зрозумів, що ще трохи й впаде, разом із своїм дорогоцінною ношею.

Щоб відволіктися, заговорив з дівчиною. Втім Аліна відразу примусила його згадати, що язик в неї гостренький. Більше у розмови вирішив її не вплутувати – сил сперечатися не було. Так і опустився на берег з красунею на руках, трохи роздратований через те, що зовсім не потурбувався про її комфорт. А коли вона пробурмотіла про плед і попросила не йти, щось остаточно обірвалося в душі й впокорене було полум'я вирвалося з-під контролю – любов, бажання, ніжність затопили його з головою, змушуючи ще міцніше стискати в обіймах свій скарб.

Вампір прийшов на світанку, кілька довгих миттєвостей спостерігав за дівчиною, що довірливо вчепилася в шию Леона. Ірлінг же лежав, притискаючи до себе ніжне тіло, спокійно стежачи з напів опущених повік за вампіром. Чекав. Перший жест. Перший рух.

Вампір не напав.

– Зі мною вона так не спала, – тихо й задумливо пробуркотів Ксайрен. І стільки гіркого жалю було в його словах, що ірлінг здригнувся.

– Зі мною досі теж, – несподівано для себе зізнався Шеорлеон.

– Що в ній є такого, що хочеться постійно бути поруч? – продовжив розмірковувати вампір.

Але Леон не мав відповіді на це запитання. Він і сам не знав, що зводить його з розуму, змушує шукати своє марення серед тисячі інших облич, запахів, голосів.

– Віднеси її дракону, вона дуже просила.

– Чому ти сам цього не зробив?

Тіло в його обіймах ледве відчутно напружилося в очікуванні відповіді, й ірлінг зрозумів, що дівчина вже не спить, прислухається напружено, вдумливо, намагаючись нічим не видати свого пробудження.

– Я не зміг би її відпустити. Навіть думка про те, що вона буде в обіймах іншого, лякає.

– Але вона зараз у моїх обіймах.

– Знаю. І насилу стримуюсь від того, щоб не вихопити її і не роздерти тебе. Але якщо я не стримаюсь і допущу це, вона жодного разу не подивиться на мене так, як дивиться на інших – ненависть оселиться в її очах, витіснивши всі інші почуття. І я більше ніколи не побачу у них симпатії, замилування, радості. Навіть її емоції солодкі спочатку, тепер нестерпно гірчать, – вампір замовк, а потім відсунувся до краю лісу і вже звідти додав: – Передай дракону і демону, дізнаюся, що образили, – вб'ю. Тебе це теж стосується.

І зник, ніби його не було, а Шеорлеон розмовляв з тихим вітром.

– Пішов? – пошепки запитала Аліна.

– Так, – так само пошепки відповів ірлінг.

– Сподіваюся, він зможе стати щасливим.

– Ти справді бажаєш йому щастя? Вампіру?

– А чому ні? Всі заслуговують на щастя і отримати другий шанс.

– І я?

Серце завмерло в очікуванні її відповіді, і забилося з подвоєною силою, почувши коротке "І ти".

Миттю і вона спала, довірливо кутаючись у його тепло, а Леон лежав й безглуздо посміхався, дивлячись у світле небо та тьмяні зірки.

Аліна Маінкур Блейк

Пробудження було незручним. По-перше, в обіймах ірлінгу, притиснутою до його оголених кам'яних грудей, мені було жарко. По-друге, деякі особливо тверді частини його тіла впиралися в мій дуже м'який живіт. По-третє, моє тіло відреагувало на це ганебним чином – низ живота звело судомою, хвилі збудження розбіглися по шкірі. Щоки миттєво стали збентежено-червоними, а коли я спробувала звільнитися, мене тільки міцніше притиснули до себе, затискаючи в капкані тестостерону.

– Пусти.

– Поцілуєш, відпущу, – сказав ірлінг.

І мені одразу захотілося його обігріти чимось важким.

Я навіть вже почала примірюватись подумки, коли руки розтиснулися, і я вислизнула з міцних обіймів. Втекла в кущики. Потрібно заспокоїтися й привести розхитані емоції до ладу.

Дорахувавши до десяти і зумівши нарешті струсити з себе марення, вийшла з чагарників.

– Іди, обполоснися – вода тепла, – запропонував Леон, і я тільки зараз звернула увагу на його потемніле від вологи волосся.

І коли тільки встиг, мене ж пару хвилин всього не було?

Підхопивши свою сукню-простирадло, вирушила вздовж берега шукати затишне містечко.

– Далеко не йди, тут може бути небезпечно, – гукнув мене ірлінг, коли я вже відійшла подалі, а жодних затишних бухт так і не знайшла.

– Боїшся, що мене знайде вампір? – обернувшись, запитала я.

Чоловік глянув на мене пильно, вичікуючи, ніби хотів щось запитати чи сказати, але не став.

– Ні, тут бувають небезпечні риби.

– Акули? – здивувалася я і пересмикнула плечима, згадавши криваві "Щелепи". З побоюванням подивилася на воду, шукаючи очима трикутні плавники.

– Герзи, дуже хижі й гострозубі, можуть запросто відкусити твою тоненьку ніжку, – подразнив мене ірлінг, геть відбивши бажання поплавати.

– Відвернися, – попросила я і, помітивши, як він слухняно повернувся і пішов у протилежний бік, швидко пірнула у воду.

Така послужливість з боку Леона, здавалася дивною. А ще мене переслідувало відчуття якоїсь недомовленості, чогось втраченого та дуже важливого. І це щось гризло мене зсередини, але згадуватись ніяк не хотіло. Так буває зі снами, ти пам'ятаєш, що він важливий, але згадати суть або деталі не можеш.

Кілька разів швидко пірнула, змиваючи з себе бруд та піт. Поспіхом вибралася, накинувши на себе сукню-простирадло. Викрутила волосся, звернувши їх у товстий джгут і на трохи підсохле тіло натягла одяг.

Повернувшись до місця нашої стоянки, побачила, що на розведеному багатті запікається якась дичина. Або Леон супершвидкий, або я щось упускаю. Ну, не плавала я так довго, щоб встигнути зібрати гілки, розвести багаття й пополювати.

Накинувши на плечі плед, сіла ближче до багаття.

– Так що ми будемо робити?

– Снідаємо та полетимо. Думаю, сил до острова долетіти в мене вистачить.

– А якщо ні? Може, зробимо пліт і попливемо? – запропонувала я, розглядаючи рівні дерева.

«Тільки робити пліт нічим, інструментів у нас немає», – відкинула я ідею, що майнула, як нездійснену.

Леон тільки посміхнувся, але промовчав, не ставши докоряти мені за дурниці.

Поснідавши, причому мені підсовували найкращі шматочки, на що я тільки пирхала і чемно дякувала, вирушили в дорогу.

Летіли весь довгий день, а коли дісталися маленького клаптика землі, ірлінг майже впав обличчям у воду, не втримавшись на крилах, що ослабли. Довелося допомагати йому вибратися з води, фактично тягнучи на собі. На його заперечення пробурмотіла про взаємообмін, взаємовигідне співробітництво і те, що тепер моя черга подбати про нього немічного. У мене стрільнули сріблястими блискавками очей, пронизуючи наскрізь й примушуючи згадати про піджилки, які можуть десь там трястись. Дотягнувши до сухого місця, скинула з плечей тушу. Стягнула з нього мокру сорочку. Штани вирішила залишити – собі я вже не довіряла.

Усміхнувшись, пішла на видобуток їжі. Ну що я можу сказати? Я точно не Леон. За годину мені вдалося тільки скласти більш-менш стерпне багаття, і роздобути одну рибку, та й та випадково стрибнула мені в сукню, з якої я зробила щось на зразок неводу або садка. Рибку я запікала, обмазавши глиною. Розбудивши чоловіка, чесно згодувала йому більшу частину – сили йому потрібніші. І закутавшись у плед, вмостилася під теплий бік.

Вранці все повторилося з точністю до дрібниць. Навіть мої червоні щоки та стратегічний відступ у найближчі кущики. Ще кілька днів такої подорожі і я сама накинуся на ірлінга.

Але, слава всім богам, вже надвечір другого дня ми опинилися на материку. Переночували на березі й вирушили до найближчого населеного пункту – Егаріба.

Рейдеран Еліус Маінкур, Демріан Едріян Блейк

Кілька днів тому

Битва затихла, тільки-но на замковій площі з'явилася Аліна. Занадто тендітна їх істинна, щоб навіть будучи звіром, забути про неї. А коли за Аліною закрився портал, звірі й зовсім причаїлися, скиглячи від провини і жалю. Ще мить тому непримиренні суперники, важко зітхаючи, дивилися один на одного.

Чому спалахнула битва? Рейдеран сам не знав. Сардж, божеволіючи від занепокоєння, всю ніч насилу, але утримувався від польоту, а потім... Щось сталося, і звір узяв верх, повністю вирвавшись з-під контролю людини, зламав якимсь дивом щити на кордоні Курукіра і в миттєвість подолав неймовірну відстань.

– Чому ти напав? – озвучив питання, що крутилося в голові Рейдерана, Демріан.

– А ти? – запитанням на запитання відповів арейн.

Декілька довгих хвилин вони пронизували один одного гострими поглядами, різали на частини, а потім раптом видихнули. Хоч би як хотілося кожному з них позбутися суперника, але доведеться миритися чи піти. І якщо йти, то йому Демріану, а він... Він не хотів. І не тому, що помре без істинної. Дем був упевнений, що обов'язково знайде ритуал безболісного розриву зв'язку, а якщо не знайде, то вигадає. От тільки не вигадувати, не знаходити, ні тим більше обнадіювати Аліну цим знанням, не стане. А дракона... Дракона вона не залишить, якщо він хоч трохи розібрався у дівчині...

– Хто це був? – спитав арейн, уважно розглядаючи те місце, де ще хвильку тому сріблився білястий туман.

Демон знизав плечима, він і сам хотів би це знати. Тільки відповіді на запитання дракона у нього не було.

Поруч опустився чорний дракон – він трохи спізнився, поступаючись золотому у швидкості. Обернувся і підійшов до них.

– Де вона?

Чоловіки знизали плечима і, злагоджено відвернувшись, почали вивчати сліди. Рани і в того, і в іншого вже затягнулися.

– Тато, дивись, – поруч невідомо звідки озвалося демоненя. Судячи з задоволеного та скуйовдженого вигляду, хлопчик спостерігав за тим, що відбувається з самого початку, а зараз збуджено тицяв пальцем у небо.

Небо, а точніше купол, що закривав його, грав усіма кольорами веселки. Від того місця, куди з рук дівчини бив потік, переплетені між собою розповзалися синьо-червоні лінії-тріщини. Здавалося, стукни його легенько і він упаде, розсиплеться, опавши осколками. Але не сталося. Немов чогось не вистачило в заклинанні. Якоїсь маленької деталі . І здається, всі здогадувалися якої.

– Потрібно зросити кров'ю, – прошепотіла Дейдра, ошелешено вдивляючись у небо.

– Я тобі зрощу, – синхронно повернулися до дівчини, що стовчала у дверях, демон і дракон.

Мартран теж обернувся до дівчини. Та так і завмер, вдивляючись у обличчя світловолосої красуні. А у Дейдри раптом з'явилися маленькі ріжки й лиховісний хвостик, що потягнувся до чорного дракона.

– Ух-ти... Дейдра, ти ж дівчина і не вмієш обертатися, – докірливо нагадав, дивлячись на чорний з сірою китицею хвостик, Деві.

– Виходить, вміє, – знизав плечима Дем. – Демдріан Едріян Блейк, – представився він, розуміючи, що, незважаючи на заочне знайомство, формально ніхто один одного не знає. – Моя сестра – Дейдра та мій син – Девіріан.

– Рейдеран Еліус Маінкур. Мій друг – Мартран Івік Холдр, – і вважаючи формальності виконаними, переключився на демонення: – Девіріане, ти не бачив, хто викрав Аліну?

Той знизав плечима:

– Тільки спину та довге сіре волосся. І червоні очі, коли він повернувся на мить, відчувши, де я ховаюся. А ще він дуже худий і страшний. І був у довгому чорному плащі.

– Може, пройдемо до кабінету і там усе обговоримо? – запропонував Демріан.

Всі дружно покрокували за ним. При цьому, як усміхаючись, зауважив Дем, Дейдра трохи відстала й пішла разом із чорним драконом.

– Може, хочете перекусити чи випити, – продовжуючи грати роль гостинного господаря, поцікавився демон.

– Краще в бібліотеку, – запропонувала раптом Дейдра. – Аля була там, – пояснила вона під здивованими поглядами. – Я віддам розпорядження щодо перекусу, – і покинула їх, скориставшись цим приводом. Як припускав Дем, щоб зазирнути в дзеркало та поправити свою і так бездоганну красу.

– Мартран, що скажеш про мою сестру? – затримався на вході поряд з чорним.

– Вона моя істинна, – почув відповідь і відразу полегшено видихнув.

– Образиш, і краще вбийся сам – позбав мене від клопоту, – все ж таки попередив Дем, радіючи за сестру і сподіваючись, що в неї й дракона все вийде.

Дракон кивнув. А Деві блиснув таким самим гострим поглядом, що й батько, викликавши недоречні посмішки на обличчях чоловіків.

– Де шукатимемо? – озвучив питання Рейдаран, підходячи до дивної книги накритої куполом. У повітрі бібліотеки ще лунав запах Аліни, і йому хотілося торкнутися тих речей, які, здавалося, ще зберігали її тепло.

– Ти знав, що вона бачить? – напів пошепки поцікавився Демріан, з побоюванням поглядаючи на Мартрана.

– Ні, – засмутився дракон, розуміючи, що демон провів з його коханою значно більше часу, ніж він.

– Між нами нічого не було, я тільки напоїв її своєю кров'ю, – чомусь злетіли з вуст демона слова, які він зовсім не хотів озвучувати.

Побачив, як пересмикнулися плечі Рейдерана, і той кивнув, показуючи, що почув, але нічого не сказав.

Повернулась Дейдра і почала розставляти їжу на столі. На здивований погляд Демріана, відповіла легкою посмішкою:

– Думаю, не варто слугам втручатися у нашу розмову.

– Ось він, – заволав Деві й тицьнув під ніс Дема розкриту книгу, з тих, що недавно сидячи на підлозі вивчав разом з Аліною. – Не він, звичайно, – сумно помітив він, – але дуже схожий.

– Вампір? – здивувався демон.

– Але ж вони зникли, – зауважила Дейдра. – І де їх тепер шукати?

Чоловіки переглянулися, відповіді на це запитання вони не мали. Навіть найменшого припущення чи зачіпки.

– А зв'язок? – спитав Демріан дракона.

– Нічого не чую, як і тоді, коли вона зникла в крижаній пустелі. Але вона жива.

Важка тиша згустилася до стану, коли її здавалося можна розрізати. І ніби в глузування з їхніх тривог книга таємниць, заіскрилася, засувалася, відтворюючи картинки всіляких жахів співіснування людей та вампірів.

– Поки що, – приречено зірвалося з вуст Дейдри.

– Тату, а пам'ятаєш ритуал пошуку істинної, про який ти мені розповідав? – порушило тишу всюдисуще демоненя і помчало углиб стелажів, а ще за мить повернулося з товстінною книгою, відкривши її на потрібній сторінці.

– Ось тут! Як багато крові для нього треба, – захоплено читав стародавній ритуал Деві й чоловіки підтяглися, заглядаючи поверх його голів.

– Так, – видихнув Мартран. – Простіше пару безоднних чудовиськ випатрати, ніж знайти всі потрібні компоненти.

– Знайдемо, – впевнено закрив книгу Демріан. Все-таки присвячувати сторонніх, нехай навіть і членів сім'ї, в ритуальну магію він не мав права.