Раді Вас бачити!

На початку серпня Марк витяг мене у Київ. Довго вмовляв поїхати з ним на весілля його друга дитинства. Я від самого початку вважала це недоречним — не тому, що не хотіла поїхати, а тому, що надто добре розуміла: доведеться зіткнутися з його оточенням, людьми, які знали його від моменту, коли він ще навіть не говорив нормально. Людьми, серед яких я почуватимусь чужою, випадковою — тимчасовою.

І ще я розуміла: він навмисно тягне мене у своє життя. Намагається вплести мене в його побут, його минуле, його друзів, у все, що виходило за межі наших «домовленостей». Тому що його спроби поговорити зі мною про нас, щось окреслити чіткіше, ніж воно здається, виявилися марними. Я не давала. Я боялася.

Я все це чудово розуміла — але все одно погодилася. Бо часу залишалося обмаль. Бо кожна година поруч із ним важила більше за всі мої раціональні аргументи разом.

— Вдягни ту сукню, в якій була, коли ми познайомилися, — попросив він того ранку.

І це прохання теж було красномовним: він хотів побачити мене такою, якою закохався… якою почав ламатися.

А я погодилася з причини, яку він не міг знати: у цій сукні мені здавалося легше пам’ятати, що ми тимчасові. Що все скоро закінчиться. Що не варто плутати моменти з майбутнім.

Дорога до Києва промайнула поза моєю увагою. Бо вся вона концентрувалася навколо Марка. Я буквально дихала ним, ловила кожен його рух, кожен жест. Їзда в машині перетворилася на акт збереження. Я очима записувала його в пам’ять так, ніби боялася, що хтось видалить з мене все, що стосується Марка.

А він постійно торкався мене — ненав’язливо, ніби між іншим, але й так, що в мене стискалося все всередині. Його пальці ковзали по моєму коліну, стегну, часом просто лежали на моїй руці. Я знала, що він теж боїться часу. Бо усвідомлює, що ми рахуємо не місяці, а дні.

Я вперше потрапила в його квартиру — саме ту, в якій він жив останні декілька років. Вона нічим не нагадувала ту порожню безлику в Одесі, яку він орендував цього літа. А ця була його простором, з відбитком його життя, його звичок.

Велика студія, дихаюча ним, в якій кожна поверхня зберігала відбиток Марка. Недбало кинута на спинку дивана футболка — напевно, поспіхом забута минулого разу. Недопита пляшка коли на столі, яку Марк одразу кинув у сміття. Заправлена постіль, на покривалі якої залишився відбиток його тіла — наче він сидів тут деякий час перед тим, як поїхати.

Я провела пальцями по його робочому столу — величезному, заставленому трьома моніторами, купою документів, дрібною електронікою. Все хаотичне, але логічне, його, живе.

Підійшла до холодильника і побачила кілька фотографій: стрибок із парашутом, віндсерфінг, Велика китайська стіна. Його усмішка там була настільки справжньою, що в мене стислося серце.

Я торкнула одну з фотографій пальцями — так обережно, ніби боялася пошкодити щось безцінне. І, Господи, як же хотілося бути частиною цих моментів. Хоча б на хвилину. Хоча б одним диханням.

***

Наступного дня я вперше побачила його в костюмі — йому пасував світло-сірий. І навіть розстебнуті верхні ґудзики сорочки не псували його образ — надто дорослий в такому одязі, надто впевнений. Чоловік, на якого дивляться всі — і всі розуміють, чому.

— Не зваришся? — запитала я, натякаючи на спеку.

— Павільйон кондиціонований. Тож, сподіваюсь, ні, — усміхнувся він, беручи мене за руку.

Його долоня, що обхопила мою, була тепла, впевнена, майже власницька. Від цього в мене всередині все змішувалось: і радість, і страх.

Клубний ресторан виявився велетенською територією — білий павільйон на кілька сотень гостей. Люди, як мурахи, рухалися у всіх напрямках — бар, фотозона, тераса. Ми дуже швидко загубилися в натовпі, хоча Марк тримав мене за талію, ніби боявся відпустити хоч на крок.

Він передав подарунок хостес, записав побажання в журналі для гостей. Його почерк я впізнала б із тисячі — акуратний, впевнений, трохи нахилений наперед, як він сам.

Церемонія пройшла швидко. Потім стільці прибрали, центр звільнили, всі перемістилися ближче до фуршету.

Ведучий — популярний, харизматичний, той самий, якого всі обговорюють у мережі. Артисти відомі. Все — надто масштабне. Надто дороге. Надто не моє.

Після першого танцю Марк потяг мене знайомитися з молодятами.

Він коротко привітав Максима і Софію, представивши мене. Я додала лише декілька слів, дивуючись не вперше за вечір, але вже зблизька, контрасту цієї пари.

Він — дуже високий, худий, в окулярах, через скло яких блищали розумні очі, здавався зовсім дитиною. Наречена — невисока і пухкенька, завчено і втомлено усміхалася, бо, напевно, робила це десятитисячний раз сьогодні.

Коли ми відійшли, я прошепотіла:

— Вони такі різні.

— Так, — погодився Марк. — Але це, мабуть, для них найкращий варіант. Вони знайомі з дитинства. Добре, що їх батьки зійшлися на цьому союзі. Могли ж підібрати комусь із них пару, яка не сподобалася б.

— До чого тут батьки? Що за середньовіччя? — я відразу відчула внутрішній спротив.

Марк засміявся.

— У людей, чиї статки вимірюються мільярдами, кохання — зайва річ. Там усе про союзи, капітали, вплив. Діти мають створювати корисні зв’язки. А почуття… ну, це так, факультатив. Макс хотів вирватися, але характеру не вистачило. А Софію взагалі з дитинства виховували, щоб бути дружиною того, на кого вкаже батько.

Я похитала головою.

— Я все одно ніколи цього не зрозумію. Куди нам, плебеям, до такого мислення?

Марк посміхнувся, зупинившись біля столу й простягаючи мені келих шампанського. Його усмішка була м’якою, відкритою, на секунду навіть домашньою — такою, яку я бачила лише в моменти, коли ми залишалися удвох, і він, здавалось, забував про всі наші угоди.

Його пальці ковзнули по моїй руці, передаючи келих, і ця коротка мить дотику була настільки легкою, що я майже відчула, як вона тане на шкірі. Хотіла відповісти йому усмішкою, але в ту мить за його плечем щось зрушилось у натовпі, що привернуло мою увагу.

І світ у мені раптом звузився до однієї точки.

До нього.

Він ішов в наш бік — повільно, невідворотно.

Того, кого я кляла і ненавиділа багато років. Того, від чиєї присутності моє тіло досі пам’ятало, що таке відчай і безсилля. Мене наче облило холодним. Ноги втратили вагу, а всередині щось стислося і заклякло.

Він рухався поміж гостей, вітаючись із тими, кого знав.

Я зробила крок ближче до Марка, інстинктивно, як дитина, що ховається за спину того, хто здається безпечним. Марк щось говорив мені — слова губилися, не доходили, провалювалися у звук власного серцебиття, яке билося в грудях, як тривожна сирена.