Раді Вас бачити!

Я дивилася на Ігоря, безсила відірвати погляд.

Він постарів — це було очевидно. Але йому пасувало, надаючи вигляду людини, яка звикла перемагати. Волосся повністю стало сивим, хоча стрижку він за багато років не змінив. Живіт, схований під дорогим піджаком, лише підкреслював те, що він може дозволити собі все, навіть недосконалість.

Але разом із віком у ньому з’явилося те, що робило його ще небезпечнішим — загострена жорсткість на рисах обличчя, тінь неприємної впевненості в кутику рота, звичка дивитися на людей так, ніби він вирішує, варто вони чогось чи ні.

Весь його вигляд кричав одне: тримайся подалі. Хижак. Верхівка ланцюга еволюції. Той, хто не підпорядковується правилам — лише встановлює їх.

Я дивилася на нього, не в змозі відірвати очі, ніби зачарована власним жахом. І в той же час молилася, щоб він пройшов повз. Не зупинився, не побачив мене, щоб не торкнувся хоч би поглядом.

Марно.

Він підійшов так близько, що я відчула запах його парфуму — той самий, від якого в мене колись зупинявся подих. І той самий, який багато років викликав у мене лише нудоту й лють.

Поклав руку Маркові на плече — жорстку, важку, володільницьку.

— Марк, — сказав він, вимагаючи уваги одним словом.

Марк обернувся. На обличчі майнула легка напруга, майже непомітна — але я побачила. І те, що він сказав далі, пронизало мене до кісток.

— Батько.

Мені здалося, що земля під ногами зсунулася. Все, що я знала, все, що уявляла про Марка, раптом розсипалося на уламки.

І тоді Ігор подивився на мене — коротко, прицільно, без жодного сумніву впізнаючи. Без найменшого здивування, без жодного зайвого руху на обличчі.

Так, він завжди володів мімікою, вмів приховувати реакції, маскувати думки. Ховав усе, що може бути використане проти нього чи за нього.

А мене його погляд прибив до місця. Наче хтось холодними пальцями обхопив горло. Тіло вкрила крига, кров у венах стала важкою, мов ртуть.

— Познайомся — це Даша. Моя дівчина, — промовив Марк і обійняв мене за талію. Його рука була теплою, впевненою, майже захисною, але всередині мене це тепло гасилося чужим холодом.

Я застигла каменем. Слова лунали, як крізь товсте скло.

«Дівчина».

Я. У присутності Ігоря. Його батька. З яким я колись…

Неймовірним зусиллям змусила м’язи обличчя скласти привітну усмішку, а потім дивно спокійно промовила:

— Приємно познайомитися.

Мій голос не тремтів. Але всередині мене стояв низький, неприємний гул, ніби хтось торкнув струну, яку не сміли чіпати роками. І тепер вона вібрувала — натужно, болісно, віддаючись у груди, горло, живіт. Затремтіла, нагадуючи про минуле, яке я мріяла забути.

Ігор оглянув мене повільним рухом очей — з голови до ніг, не пропускаючи жодної деталі. Його погляд був холодним ножем, яким він звик різати людей, навіть не торкаючись їх.

Я проковтнула повітря, щоб не видати себе. Зчепила зуби.

— Навзаєм, — промовив він холодно. І знов до сина:

— Ми з Христиною вже йдемо. Просто хотів привітатися.

Тільки після цих слів я помітила жінку поруч із ним. Білявка. Красива, бездоганна, холодна. Погляд — пихатий, відсторонений, як у людини, яка давно не дивується нічому. У якому не було ні цікавості, ні емоцій — лише звичка бути поруч із чоловіком, який нікому не залишає вибору. Стояла, немов виставкова лялька, байдужа до всього, крім себе. А потім покірно рушила за Ігорем, наче добре натренована тінь.

А я так і стояла поряд із Марком — з костенілими пальцями, порожньою грудиною та дивним відчуттям, що минуле, яке я вважала давно похованим, щойно розвернулося і вирячилося мені в обличчя.

Я дивилася їм услід, поки фігури Ігоря і його дружини повільно розчинялися у натовпі гостей, і лише тоді зрозуміла, що стою, вчепившись пальцями в келих так сильно, що той міг тріснути. Плечі тремтіли ледь помітно — так, що сторонній не побачив би, але тіло зсередини билося, мов загнане в пастку звірятко.

Марк легенько стиснув мою талію, притягуючи ближче, і тільки коли його долоня лягла на мою шкіру через тонку тканину сукні, я змогла видихнути. Повітря вирвалося з грудей так, ніби я тримала його в собі відтоді, як побачила Ігоря.

— Ти добре? — тихо нахилився до мене Марк, ловлячи мій погляд.

Добре.

Це слово раптом стало таким далеким і чужим, що хотілося сміятися. Гучно, нервово, несамовито — сміятися, поки не підкосяться ноги.

Але я лише кивнула. Дуже повільно.

— Так… просто… не чекала такого, — видушила з себе, ковтаючи ще один ковток паніки, який підкочував до горла.

— Сам не чекав. Напевно, батьки Макса запросили його. І батько не дуже любить такі заходи, тому сам здивувався. Гадаю, він просто мав тут зустрітися з кимось.

— Ходімо назовні. Тут дихати нема чим, — сказала, щоб відволікти Марка.

Але не задуха і спека виснажувала мене.

Холод.

Такий холод, що пробирав до кісток, хоч навколо стояло липке серпневе повітря.

Марк уважно дивився на мене, примруживши очі. Він відчував — щось не так. Він завжди відчував. І я різко відвернулася, сховавшись за ковтком шампанського, аби не дати йому можливості ставити ті питання, відповідей на які він не мав чути. Ні сьогодні.

Ніколи.

Навколо продовжувалося свято: музика, брязкіт келихів, сміх, дзюрчання фонтану. Гості рухалися, як у добре поставленій виставі, де всі знають свої ролі. І тільки я стояла посеред цього блиску, наче хтось висмикнув мене з реальності й кинув у минуле, якого я так довго намагалася уникати.

Ігор.

На мить мені здавалося, що його запах, цей важкий запах дорогого парфуму, осідає на мені, так само як колись — липким страхом і соромом. Я вмить здригнулася, стискаючи пальцями келих ще міцніше.

Тільки не це. Не тут. Не перед ним. Не перед Марком…

Марк торкнувся моєї щоки пальцями. Ніжно, майже боязко, але цього дотику вистачило, щоб я трохи заземлилася.

— Гей, — він нахилив голову, заглядаючи мені в очі. — Точно все гаразд?

Я знову кивнула, але цього разу дихання було більш рівним. Я відчула, як тіло повільно відтаює — там, де він тримає мене, де його тепло просочується крізь мою шкіру.

— Це просто… втома… багато людей, — додала я тихо, змочуючи губи шампанським.

Він кивнув, ніби приймаючи це пояснення. Але я бачила — хоча б частково він відчував більше.

Я жила з Марком ціле літо, але ми ніколи не перетиналися зі світом, який скалічив мене. Не торкалися минулого, якого я боялася більше, ніж власної старості, бездітності чи всіх тих причин, якими виправдовувала наш спільний строк придатності.

І зараз цей світ просто розверзся переді мною. Без попередження і без права втечі.

Марк обійняв мене міцніше, притиснувши до себе, ніби хотів закрити собою від усього навколо. І я дозволила — бо інакше не витримала б. Бо його тіло, його запах, його рука на моєму боці були єдиним, що тримало мене в сьогоденні.

Я ковтнула повітря, важке й солодке від квіткових композицій навколо, і спробувала зосередитися на теперішньому.

На тому, що моя рука в його руці. Що він дивиться на мене так, ніби я — центр цього залитого світлом павільйону. Що я досі жива.

Марк торкнувся моєї талії й нахилився до мого вуха:

— Пішли звідси? Ти бліда.

Бліда — це м’яко сказано.

Я ледве стою.

Але я кивнула і дозволила йому вести мене крізь натовп. Його долоня знову ковзнула по моїй талії, зігріваючи холодні ребра. І тільки коли ми вийшли назовні, я нарешті видихнула так, ніби вперше за весь вечір отримала доступ до кисню.

— Даша, — Марк нахилився ближче, — якщо тобі зле…

Мені зле від того, що твої очі — точнісінько його очі. Від того, що він стояв поряд. Від того, що я тепер розумію — ти навіть не здогадуєшся, кого привів до себе.

Я ковтнула правду разом зі слиною.

— Все добре, — прошепотіла я. — Якщо хочеш, залишимось ще.

Він підняв мою руку до своїх губ і ледь торкнувся пальців поцілунком. І в ту секунду я відчула — життя повертається в тіло. Повільно, обережно, але повертається.

Хоча всередині вже починалося нове тремтіння. Справжнє. Небезпечне.

Бо я знала: це тільки початок.

Початок кінця.