Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Проривалося нечітке розуміння — що Марк важко впав поруч, також випавши з реальності. Його тіло ще здригалося від напруги, дихання рване, глибоке. На мить ми обоє просто лежали, занурені в тишу, яка здавалася живою — вона вібрувала між нами, як струна.

Він цілком реабілітувався…

Аналогічний результат був і на третій раз… І на четвертий…

Лежачи на все ще тремтячому животі, я повільно повернула голову й розглядала його профіль. Чіткий, гострий, немов вирізаний світлом із темряви. Він здавався спокійним, але я бачила — це лише оболонка. Його грудна клітка рухалася нерівно, а шкіра вкрита потом, блищала у приглушеному світлі.

Активний партнер дістався не лише мені, і я з дивною гідністю відзначила, що він також має пошарпаний вигляд.

Марк втомлено потягнувся до приліжкової лампи. Світло прорізало півтемряву — занадто різке після м’якого мороку. Я примружилася і заплющила очі, відчуваючи, як він нахиляється до мене. Кінчиками пальців він провів по шкірі, по лінії татуювання, ковзаючи точно по центру вогняного фенікса на попереку. Від дотику тіло мимоволі здригнулося — ніби жар народився під шкірою.

— Думав, здалося, — промовив стиха, — звідки шрам?

Слова застиглі між нами. Від цього запитання всередині щось стислося, як від удару. Воно надто особисте для мене.

Шрам.

Його пальці завмерли на моїй спині, а пам’ять — прокинулася, наче старий звір у клітці.

Згадка вирвала мене з тепла цього ліжка й кинула назад — у ту кімнату, де тхне перегаром і страхом.

Тоді матері хтось розповів, що ми з сестрою збираємо пляшки, щоб купити собі їжу. Не приносили її додому.

Це була ідея Юльки — старшої, кмітливішої. Спочатку вона робила це сама, потай підгодовуючи мене, коли матері не було.

Але я, своїм вже не по-дитячому практичним мозком, швидко збагнула: удвох ми зберемо більше. І тоді голод не буде таким болючим.

Того вечора все пішло не так.

Сестрі дісталося більше — як старшій, як завжди. Але того разу мати невдало шарпнула її, і Юлька впала, вдарившись головою об кут шафи.

Пам’ятаю, як вона повільно сповзла на підлогу — без звуку, без руху. І лежала непритомна, поки мати зривала лють на мені.

А для мене тоді під ударами ременя все навколо перетворилося на білу пляму.

Пряжка ременя вп’ялася в мою шкіру. З кожним ударом повітря ставало густішим, а світ пішов плямами. Я кричала — в той раз не від болю, від безсилля. Кричала, щоб мати допомогла сестрі.

Але потвора лише рвала далі, поки я не впала, захлинаючись криком.

Потім — тиша.

Вона просто пішла, кинула нас на підлозі, перевернувши всі наші речі в пошуках захованих грошей, і не знайшовши їх. Залишила нас серед розкиданих речей й запаху злості, який ще довго висів у повітрі.

Я пам’ятаю, як сиділа на підлозі, тримаючи Юльку на колінах, і боялася дихати. Вмиваючись сльозами, шепотіла їй, що все добре, що я зараз щось придумаю.

Коли впевнилася, що мати не повернеться, обережно вийшла в коридор — ноги тремтіли, спина пекла. Постукала до тітки Галі. Вона довго не відчиняла. А коли нарешті відкрила двері, просто глянула на нас — і без питань викликала швидку.

У сестри був струс мозку.

Я заплющила очі, намагаючись відштовхнути цей спогад, але він лип до мене, як шрам до шкіри.

Марк усе ще був поруч. Його пальці м’яко рухалися по моїй спині, тепер — обережніше, ніби він зрозумів, що торкнувся болю.

Розмови з матір’ю дільничного і опіки дали нам із сестрою лише близько місяця спокійного життя. Хоча ми все ще поводилися із звичною обачністю і здригалися від звуку відчинених дверей, але принаймні фізично вона нас не чіпала. Але спокій тоді був розкішшю, яку доля не дозволяла надовго.

Все повернулося. Навіть запахи — ті самі: тютюн, дешевий алкоголь, лайка. І з ними — звичний холод у грудях.

Мати била нас постійно. Хоча тепер стала обережнішою — слідкувала, щоб синці можна було сховати під одягом, щоб не привертати увагу. Вона швидко навчилася завдавати болю без свідчень. Її злість стала методичною, розміреною, майже витонченою.

Ми з Юлькою мовчали. Ми знали: мовчання — це єдиний спосіб вижити.

До того часу, поки я, на свою біду, не розбила пляшку горілки.

Це сталося випадково — я просто прибирала, намагаючись хоч трохи позбутися наслідків вчорашного пияцтва, як завжди. Почула дзенькіт скла — і все. Мить, коли звук розбитої пляшки і запах спирту наповнив повітря, стала точкою неповернення.

Вона схопила мене одразу. Її очі — червоні, каламутні з похмілля, налиті ненавистю. Я пам’ятаю, як вона дивилася на мене: не як на дитину, навіть не як на людину. Як на щось, що треба стерти з лиця землі.

Лють її вийшла на новий рівень.

Вона кинулася на мене з такою силою, що повітря вилетіло з грудей. Її пальці стискали моє горло, поки світ не почав темніти по краях. У голові дзвеніло, а тіло більше не слухалося.

Пам’ятаю, як намагалася вдихнути — хоч краплю кисню — і не могла.

Зір потроху повертався лише для того, щоб явити цю потвору, що палила, спостерігаючи, як я приходжу до тями.

А потім — запах. Різкий, обпалюючий.

Тепло, що перетворилося на вогонь.

Її недопалок уп’явся в шкіру, пропалюючи її наскрізь.

Я навіть кричати тоді не могла здавленим горлом. Я лише намагалася відповзти під диван, у темряву, куди колись ховалася, коли була меншою. Але тепер уже не поміщалася. Коліна дряпали підлогу, очі застилали сльози, а повітря здавалося розпеченим.

Вона стояла наді мною, дихаючи важко, гучно. І я бачила — їй подобається дивитися, як я знову рухаюся, як намагаюся врятуватися.

Той погляд я не забуду ніколи. У ньому не було навіть гніву — лише порожнеча, що ховала щось страшніше.

Вона збиралася пнути мене в живіт — я бачила, як її нога вже відхиляється назад, як тінь лягає на підлогу.

І тоді в дверях з’явилася Юлька.

Вона влетіла, мов буря, і повисла на цій потворі, вчепившись у неї руками, як могла. Мала, худа, але відчай зробив її дикою. Я чула, як мати гаркнула, якось нерозбірливо, і хитнулася — ледь не впала.

Не знаю, чим тоді все закінчилося б, якби Юлька не пообіцяла їй горілку. Її тон був такий твердий, що навіть мати зупинилася.

Вона погодилася — з тією лукавою посмішкою, якої я боялася з дитинства.

Юлька дістала ту горілку. Через годину. Вкрала в магазині — я не знаю як, вона була всього на кілька років старша за мене.

А я весь цей час сиділа в кутку, затискаючи руки між колінами, тремтячи так, що зуби вибивали ритм страху.

Мати ходила кімнатою, нетерпляче, як хижак у клітці. Іноді зупинялася, дивилася на мене — довго, нерухомо.

Її погляд був холодний, відчужений, але я відчувала, що під ним щось ворушиться. Щось звіряче, що шукає приводу знову на мене кинутися.

Вона вдивлялася в мене так, ніби розмірковувала — яку ще шкоду вчинити, яку ще частину мене можна поламати.

А я просто сиділа, не зводячи з неї очей. І молилася, щоб Юлька встигла.

— Даша, — мій спогад розчинився у звуці його голосу. Того самого, що муркоче і ковзає шкірою, як тепле повітря.

Я кліпнула, ніби повернувшись із глибини. Напевно, знову випала — так буває, коли щось чіпляє ті самі місця в пам’яті, які краще б залишилися зачиненими.

— Це з дитинства, — мій голос виходить хрипким, наче подряпаний зсередини.

Горло пече, ніби я знов проковтнула попіл з тих спогадів. Я відповідаю коротко, і відвертаюся, ховаючи обличчя в подушці — сигнал для нього: «не треба».

Але він не відступив одразу. Не відвернувся від некрасивої історії.

— І це звідти? — спитав, і його пальці — теплі, легкі, як крило метелика — торкнулися плеча, опіків від сигарет.

Я ледве стримала тремтіння, коли він торкнувся тих чотирьох маленьких кіл, втоплених у шкіру. Я збиралася закрити їх татуюванням уже давно. Богдан був завжди проти цього, а тому феніксу на моїй шкірі лише рік. Вогняні крила, що підіймаються з попелу. Символ того, що я вижила, навіть якщо не завжди хотіла.

— І ці, — кажу глухо, сховавши обличчя глибше в подушку, щоб не бачив очей.

Він, мабуть, зрозумів, що ступив на заборонену територію. Не питав далі.

Його мовчання — дивно лагідне, і від того ще небезпечніше.

Моє тіло повільно здавалося сну — виснаження після нашого марафону огортало, наче важка ковдра. Кожен м’яз налився втомою, але десь у глибині ще тремтів післясмак його доторків.

— Мені потрібно їхати, — мій голос прозвучав м’яко, майже вибачливо.

Я повернулася до нього, і він виглядав інакше — спокійний, але очі ще виблискували тим самим вогнем.

— Не залишишся до ранку? — спитав він. І в його голосі було щось таке, чого я не очікувала. Не гра, не звичний флірт. Справжня надія.

Я відчула короткий укол десь під грудьми. Це не повинно мене чіпати, але чіпало.

— Ні. Завтра на роботу. І спати я звикла вдома.

Мій тон нейтральний, але в тілі — дивне відчуття порожнечі.

Я підвелася, шкіра ще пам’ятала його руки. Зім’ята сукня ковзнула вниз, торкаючись стегон — дотик тканини здавався чужим після його шкіри. Взула туфлі, глибоко вдихнула, ніби це допоможе зібратися.

— Бувай, — сказала Марку, який спостерігав за мною з-під опущених вій.

Його погляд важкий, невизначений, як тінь, що тягнеться за мною. Він сидів, спершись ліктем на коліно, очі напівприкриті — я бачила тільки блиск вій і напруження щелепи. Не могла зрозуміти, що він думає. І, мабуть, краще не знати.

Потягнулася до ручки дверей, але його голос зупинив:

— Зачекай, — він підвівся різко, і кроки — тихі, але впевнені.

— Може… — він нерішуче завмер поруч, ніби шукав слова. Не дивився в очі, лише на мої губи, які досі пульсували від його поцілунків. — Зустрінемось ще раз?

Його голос — глибший, ніж зазвичай. Без маски самовпевненості.

Я на мить затрималася з відповіддю, розмірковуючи, чи треба мені це. А потім навіть не оцінивши всі «за» і «проти», швидко погодилася:

— Добре, — сказала швидко, перш ніж встигну передумати.

Він взяв мій телефон з рук — рух різкий, але не грубий — і вбив свій номер. Відправив виклик.

— Зателефоную завтра, — коротка пауза, погляд вниз, — уже сьогодні.

Я подивилася на годинник. Майже друга ночі.

— Не сьогодні, я ввечері зайнята, — відповіла автоматично, згадуючи про вручення дипломів у школі.

— Тоді завтра, — він нахилився ближче. Його губи торкнулися моїх, коротко, м’яко, з натяком.

Поцілунок тривав лише мить, але тіло реагувало — легким тремтінням, яке я намагалася придушити.

Я вийшла, поки він ще стояв там, і відчула, як його погляд торкнувся мене наостанок.

В коридорі повітря здалося іншим — прохолодним, тверезим, майже стерильним.

Але під шкірою досі палало те, що залишив після себе цей хлопець.

Оксана Соловій
FATUM

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!