Раді Вас бачити!

Вранці я дозволила собі спати аж до десятої — насичена ніч давала взнаки, і навіть стільки годин відпочинку не вистачило, щоб повернути сили. М’язи приємно нили від напруження, але це нагадувало мені, що я жива, що моє тіло пам’ятає кожен дотик, кожен рух.

Мітки на шкірі, що залишив Марк, зовсім не радували — кілька засосів і укусів псували шкіру, залишивши чутливі плями. Я торкнулася цих місць і, хоча відчуття неприємне, химерне задоволення розтіклося в крові нагадуванням про шалене божевілля минулої ночі. Між стегон теж було боляче, але цей біль — напружена чутливість — змушував моє тіло тремтіти, при кожному русі пробуджував бажання і збудження, які ще не вщухли.

Весь день я працювала, займалася справами, але думки постійно повертали мене до спогадів, які змусили б червоніти більшість людей. Вони бентежили і одночасно пестили, розпилюючи іскри по шкірі, і я весь час відчувала легке тремтіння всередині — напівзбуджений стан, злитий з пам’яттю про нього, про його руки, губи, силу.

Ввечері привела себе до ладу, вдягнулася, вклала волосся, нанесла ледь помітний аромат, який давно став моїм — легкий, але відчутний. Направилася до своєї школи майстрів манікюру. Вручення дипломів ученицям — моя маленька традиція, ритуал, що залишився з минулих років, і я робила це завжди особисто, відчуваючи гордість і тепло, коли бачила їхні сяючі очі та легке хвилювання, яке майорить в повітрі.

Сьогоднішня круговерть, підготовка та офіційність, зовсім відтягували мене від особистого. Я геть забула зателефонувати Маші. Лише близько десятої вечора написала їй повідомлення.

Відповіді довелося чекати, і коли вона нарешті написала, я дізналася, що Данило захворів, і найближчі дні вона не вільна, але обіцяла зателефонувати за першої нагоди. Трохи розчарування прокралося в груди, але швидко змішалося з відчуттям спокою — вечір все ж мій.

Взяла в руки почату книгу. Надія Миколаївна залишила мені звичку, яка зігрівала спогадами про добру жінку, що колись врятувала мене. Книга нагадувала мені про неї, про її голос — тихий, впевнений, м’який, який завжди вмів підійти до мене без страху і без осуду. «У книгах більше змісту, ніж в деяких людях», — говорила вона, і з часом я усвідомила правду цих слів.

Надія Миколаївна стала моїм якорем у вирі мого персонального жахіття, і тільки завдяки їй мене не поглинув відчай, що супроводжував моє існування тоді.

Вона з’явилася в нашій комунальній квартирі тихо, майже непомітно. Згодом я підслухала сусідок, які обговорювали її долю. Вона довго лікувала єдиного сина і витратила всі свої кошти, навіть позичені, так і не врятувавши його. Після його смерті вона продала свою квартиру, щоб розрахуватися з боргами, і все ще залишилося вистачило лише на маленьку кімнату в комуналці.

Колишня вчителька англійської мови, вона жила на мізерну пенсію, підробляла репетиторством. На її обличчі лежав відбиток скорботи, та постава й погляд випромінювали силу й гідність — ніби від її осанки залежало саме життя. Вона ніколи не кричала, була привітною й увічливою, охайно, хоч і бідно, вдягненою. І головне — не лізла в чуже життя, не спостерігала й не оцінювала. Вона просто підтримувала.

Познайомилися ми в коридорі — я ховалася від розлюченої матері. Там, за старою шафою біля її кімнати, був куток, де я могла перечекати, доки мати зануриться в черговий п’яний сон. Було пізно, але шум і лайка з нашої кімнати ще лунали крізь стіни. Надія Миколаївна, йдучи до вбиральні, перечепилася об мою ногу й здивовано підвела брови, помітивши мене.

Той вечір я провела в неї за чаєм, що пахнув травами й свіжим печивом. Вона вклала мене спати у своїй кімнаті й ненав’язливо витягла з мене історію мого життя. Не дивно, що дитина, яка не знала ніжності, розкрилася перед першою людиною, що не несла загрози, а лише втішала.

З того вечора почалася наша дружба. Вона швидко зрозуміла, що мені потрібна допомога з навчанням. Юлька не могла мене підтримати — її увага вже належала іншим речам, і школа лишалася поза інтересами. Надія Миколаївна заманювала мене на чаювання, заохочувала залишатися, вчити слова, повторювати правила. Я вчилася швидко й захоплено, відчуваючи, що її присутність робить мене сильнішою.

Мені подобалося бути в тиші й спокої, ділитися з кимось своїми проблемами й знаходити допомогу. Я швидко наздогнала шкільну програму, і Надія Миколаївна взялася навчати мене англійської. Іноземна мова давалася легко, і невдовзі я вже читала книги. А книг у неї було багато — майже все її майно, що вціліло після боргів.

Згодом я фактично жила в неї, рятуючись від матері. Юлька залишалася поруч, але віддалялася, казала триматися цієї доброї людини, яка дала мені прихисток. А Надія Миколаївна стала для мене домівкою — теплою, безпечною. Мати звикла до мого зникнення і, можливо, навіть раділа, що я не плутаюся під ногами.

Десь у дванадцять років я вперше відчула запах алкоголю від Юльки. Це одночасно збентежило й розлютило мене. Вона пояснила, що так легше заснути. Тоді я злякалася за неї — і недарма. Згодом вона пила дедалі частіше, доки одного разу я не знайшла її ридаючою у ванній, де вона змивала кров між стегнами.

Їй було лише чотирнадцять. Мати продала її за пляшку горілки якомусь чоловікові, а Юлька, дивлячись на мене шаленими очима, лише сказала триматися подалі від матері — і напилася ще більше.

Юлька, Юлька. Лише подорослішавши, я зрозуміла, що вона стала щитом між матір’ю і мною. Старша сестра змалку відчувала якусь дорослу відповідальність за мене. Не дивно — ми були єдиними близькими істотами одна одній довгий час. І вона, як старша, завжди дбала про мене більше ніж про себе.

Я тоді не усвідомлювала, чого вона відмовлялася піти від матері, а згодом збагнула: своєю присутністю вона відволікала ту від мого існування. Було кому прибирати, щось готувати, бігати за пляшкою чи сигаретами — і байдуже, хто з доньок це буде робити.

Тоді я благала Надію Миколаївну забрати сестру до нас. А та лише пояснила, що не має права.

А мати не давала спокою сестрі — продавала її всім охочим. Сестра згасала на очах, нічого мені не розповідаючи. Плітки в комуналці ширилися швидко, і випадково я дізналася, що Юля зробила аборт. Що це таке, мені пояснила тітка Галя.

Я пішла до сестри, питала, як так сталося, вмовляла втекти разом. Вона дивилася на мене шаленими очима з розширеними зіницями й лише безглуздо посміхалася, а потім прогнала. Я тоді ще не знала, як діють наркотики. У п’ятнадцять вона змарніла й стала схожа на страховисько. А за тиждень до мого тринадцятиріччя повісилася в туалеті.

Коли мати після похорону сиділа на кухні з пляшкою горілки, дивилася скляними червоними очима й наказала мені повернутися до неї, я кинулася на неї з ножем і присягнулася зарізати при першій нагоді — коли вона нап’ється й засне. Вона, на диво, повірила в серйозність моїх слів і залишила мене в спокої.

Після дев’ятого класу я хотіла йти в технікум, але Надія Миколаївна вмовила мене закінчити школу. Обіцяла допомогти вступити на філологію, і я погодилася. Та ніхто не міг знати, що за пів року вона захворіє і більше не встане.

На той час у нашому будинку комунальні квартири вже викупили й об’єднали. Заможні мешканці, які перетворили колишні клоповники на елітні сталінки, дбали й про чистоту під’їздів. Тож я швидко влаштувалася мити парадні, щоб мати бодай якийсь заробіток. Вставала до світанку, прибирала, потім йшла до школи. Після обіду доглядала Надію Миколаївну. Вона тоді вже називала мене донечкою.

Вона померла за місяць до випускного, на який я не пішла — грошей на вбрання не було. Її пенсії та моїх заробітків вистачало лише на найпростіше харчування й деякі ліки.

Несподіванкою для мене стало успадкування її кімнати. Про вступ до інституту вже не йшлося. Професія перекладача тоді стала надто популярною, і подолати конкурс на бюджет без хабаря було нереально. Трохи поміркувавши, я повернулася до ідеї технікуму й обрала фах майстра манікюру.

Саме там я зустріла Марію, а згодом Павла з Лілією — людей, які стали мені справді близькими і залишаються такими досі.

Лише почувши звук повідомлення, я зрозуміла, що знову випала з реальності. Доказом була книга в руках, яку я так і не розкрила. Змахнувши екран, побачила:

«Не передумала? Завтра зустрінемось?»

Марк.
Відповіла «Не передумала»

«Не проти спочатку повечеряти?»

«Згодна. Тільки будь ласка, нічого пафосного»

«Мені починає здаватися, що я помилився в тобі»

Звісно, помилився, хлопчику, але в чому саме тобі ніколи не здогадатися — подумала я з посмішкою.

«Навзаєм» — відповіла йому і отримала розбите серце.

На диво зрозуміла, що Марк легко відволік мене від болючих спогадів, і настрій тепер не загрожує тривалими спробами позбутися цих думок в спробах заснути.

Я відклала книгу і пішла спати, трохи схвильована майбутнім побаченням.