Раді Вас бачити!

А ще Марк закупився в секс-шопі і додав до своєї фантазії безліч іграшок. Перші ж вихідні, що ми провели у нього, випробовуючи їх, змусили мене переглянути погляди на деякі «розваги».

Бо те, що він вимагав від мого тіла — а воно давало йому це легко, безумовно, з якоюсь патологічною готовністю — прив’язувало мене до нього на такому глибокому фізичному рівні, що я чітко усвідомлювала: другого такого вже ніколи не буде.

Це вже не просто секс. Це — залежність, що росла з кожним його дотиком. Цей чоловік став моїм власним опіумом на ім’я Марк.

Його шалена жага домогтися від мене оргазмів, які по силі можуть зрівнятися лише з вибухом наднової зірки, і лякала, і приваблювала. Він ніби цілеспрямовано прагнув перегорнути мене на інший бік самої себе — той, де я тремчу, втрачаю голос, забуваю, хто я, і живу лише в орбіті його рук і дихання.

Він застосовував все: руки, рот, член, численні вібратори, стимулятори, ремінці, насадки — усе, щоб довести мене до стану, коли тіло зсередини наче наповнювали напалмом, розкручували жили, зводили м’язи передвісником тієї пекельної й такої жаданої агонії.

І ми горіли в ній разом.

Горіли так, що здавалося — ще трохи, і наші душі просто вирвуться з тіл, зіллються десь там, у позадійсності, де немає ні думок, ні страхів, лише вибухове «ми».

Кожний секс — як в останній раз.

В якийсь момент, коли він тримав мене, а я відчувала себе розгубленою, оголеною не тілом, а чимось значно глибшим, я усвідомила: він ніби таврував мене цим задоволенням.

Таврував собою. Його бажанням. Його голодом. Його потребою мати мене цілком — і тілом, і простором між думками.

Час плинув стрімко, швидко, неспинно. Ми обидва це чітко усвідомлювали. І саме через цю думку ми чіплялися одне за одного ще сильніше.

Наші відносини нагадували американські горки — небезпечні, запаморочливі, ті, на які хочеться сісти знову, знаючи, що після повороту може зірвати дух. З Марка вже неприховано рвалася ніжність — така, яка стає ще гострішою на тлі нашого божевілля у ліжку.

І гірше за це було лише те, що я приймала її. І відповідала тим же.

Найскладнішими для мене були моменти, коли він намагався поговорити, починав здалеку, обережно натякав, навіть жартував. Він ніс ті слова, що могли зламати мої кордони, як сонце несе тепло — тихо, вперто, невідворотно.

Та коли я відчувала, що він небезпечно близько до того, що вже не можна буде ігнорувати, я смикала його жорстким «Марк». Його обличчя в ту ж секунду ставало непроникним — так, наче він вмикав броню. Кутав себе іронією, вибивався у жарт, і ми обоє робили вигляд, що нічого не сталося.

Ми ховалися в оточенні його друзів, в своїй роботі, навіть в сексі. Так було простіше, легше для обох, тому що якщо наодинці — то неминуче розмови брали вектор к надто особистим речам, надто міцному взаємопорозумінню, і його суто чоловічому відношенню, що викликало ті самі метелики в животі. А від цього стрімко стаєш м’якою і дурнуватою, важче окреслювати відстань для нього, а йому важче скорятися і відступати.

Але я ховалася у власних виправдання, у дрібних самообманах, які розкладала в голові, як маленькі амулети: це тимчасове, це інтрижка, ми домовилися, я нічого не чекаю. Ці слова створювали навколо мене тонку, майже прозору вуаль — холодну, але заспокійливу. Вона глушила темну, важку істину, що жила під грудиною.

Іноді цього було достатньо, щоб не зірватися, не впасти, не видихнути щось зайве. Але та час від часу вона здіймала голову — ледь, але достатньо, щоб заморозити мені погляд, і рухи ставали механічними, ніби моє тіло більше не було мені союзником.

Справжнє усвідомлення того, що зі мною відбувається, накрило неочікувано гостро, навіть жорстоко. Вдарило точно в сонячне сплетіння, так, ніби хтось різко виштовхнув повітря з легень. Я буквально зупинилась всередині — кров, здавалось, застигла, а серце схопилося в сталеву клітку, защемлене між ребрами. Я миттєво відчула себе вразливою, відкритою до болю — як оголений нерв.

Дійсно кажуть, що з боку видніше.

— Ну що там твій старшокласник? — кинула Марія між ковтками кави, легким, жартівливим тоном, ніби говорила щось буденне.

Я здригнулася так, ніби мене застукали на місці злочину. Марка я давно не обговорювала з нею — уникала самої теми, як тварина, що інстинктивно оминає пастку. Інтуїтивно ховалася. Від самої себе, не від неї. Десь глибоко знала: достатньо одного слова — і з мене попре правда, до якої я не готова.

Підняла очі й побачила, як усмішка сповзає з її обличчя, залишаючи лише уважність і тривогу.

— Піздець, — видихнула вона й відкинулася на спинку стільця.

Я теж видихнула й відвернулася до вікна. На вулиці спека доводила місто до точки кипіння: асфальт розжарений, повітря густе, перехожі ковзали вздовж вітрин, ховаючись у прохолоду магазинів. Я дивилася на них і думала, що теж ховаюся — тільки не від спеки.

— Ти закохалася в нього, — констатувала подруга тим самим трагічним голосом, яким завжди озвучує найгірші припущення.

Я зібралася з силами і повільно повернула до неї обличчя. Навіть не намагалася робити вигляд.

— Так помітно? — прошепотіла, і голос зрадницьки зірвався на подих.

— Я бачу, і навіть не відпирайся, — вона захитала головою, — Дашка, Дашка… Як так? І що потім робитимеш, коли він поїде?

У її голосі не було докору. Лише тепло й страх за мене. Машка була єдина, хто справді розумів масштаб майбутнього провалля.

— Жити далі, — я спробувала посміхнутися. Але відчула, як губи тремтять, і вийшло це так само жалюгідно, як я себе тоді почувала.

— А він? — тихо перепитала вона.

Я відвела погляд. Знову в чашку. Знову в каву, що вже охолола.

— І він теж… — мої очі опустилися самі.

Марія нахилилась уперед, в її погляді читалася безпомічність.

— Тоді чому ви…

— Тому, Маша, — перебила я занадто різко, бо в цю секунду всередині щось надломилося. — Тому. Ти знаєш чому.

Я видихнула й додала вже м’якше:

— Я старша на десять років. Я не можу мати дітей. Він їде з країни назавжди. Ну скажи: який тут може бути щасливий фінал? Хоч один? Мені поїхати з ним… куди? У невідомість, кинувши все, що будувала роками? Щоб що? Просто щоб бути поряд? Або змусити його залишитися? Для чого? Щоб зламати йому життя? Вирвати його з того, що робить його ним? Вбити його мрію? Хочеш, щоб він потім ненавидів мене кожного дня?

Мої слова летіли в Марію, гострі, як леза — але то були не відповіді для неї. То був мій власний запас болючих аргументів, які я повторювала собі вечорами, коли намагалася не думати про те, як мені добре з Марком.

— Що я можу йому дати? — додала тихіше, майже шепотом. — Себе… ту, яка скоро постаріє. Ту, яка не дасть йому дітей. Ту, яка стане для нього тягарем, а не майбутнім.

Марія не здригнулася — її обличчя залишалося рівним. Вона просто слухала. Але я бачила, що всередині у неї боліло. Боліло за мене.

За те, як я себе вбиваю.

Вона мовчала довго. Дала мені випустити все. І лише коли я зробила кілька глибоких вдихів і допила останній ковток гіркої кави, вона тихо запитала:

— Невже ніяк?

Її голос був майже дитячим у цій надії.

Я подивилася на неї прямо. Без спроби приховати свій біль.

— Ніяк. Краще так, ніж коли він зненавидить мене.