Раді Вас бачити!

Наступного дня я вперше потрапила до Марка — він попросив заїхати на хвилину, щоб переодягнутися.

Квартира в новобудові на березі моря зустріла нас тишею такою густою, ніби повітря в ній давно ніхто не збурював. Простір був майже порожній — чисті лінії, мінімум меблів, кілька особистих речей Марка, які виглядали тут чужими, випадковими, ніби ненароком залишеними. Жодних слідів життя, жодного тепла. Я розуміла, чому так — бо майже весь час він проводив у мене.

Лише проймаючий, безмежний вид на море компенсував враження.

Я зупинилася на балконі, ніби натрапила на щось живе. Сонце лягало на воду мільйонами дрібних відблисків, і ця гладь з висоти дванадцятого поверху здавалася не просто горизонтом — а чимось більшим. Чимось, що вдивляється у мене так само пильно, як і я в нього.

В мить, коли я затамувала подих, Марк тихо, майже несміливо, обійняв мене ззаду. Його теплі руки лягли на талію — знайомий дотик, але тепер він здавався іншим. Ніби в ньому жила думка, яку він носив у собі не один день.

— Може, залишишся у мене? — запитав він тихо, так, ніби боявся злякати цю мить.

Я стисла перила, вдивляючись у лінію горизонту, бо знала відповідь і не хотіла її говорити.

— Мені дуже далеко і незручно добиратися звідси на роботу, — повторила я те, що вже сказала йому колись. Та правда була не лише в цьому — я боялася: його, себе, нас. Боялася того, як швидко він займає простір, який я тримала порожнім роками.

— Хоча б на вихідні, — він притиснувся щокою до моєї скроні. — Тут море поруч. Людей мало. Тиша. Спокій.

Але в його голосі було щось ще — тонка, схована втома. І прохання, яке він не озвучив. Це змусило мене обернутися у його руках.

— Гаразд… — видихнула я. — Я можу бути тут у вихідні. Якщо хочеш.

Він нічого не відповів, лише на мить заплющив очі, ніби відпустив напругу, яку носив під шкірою.

Того вечора, як і обіцяла, я провела невелику екскурсію містом для Олі та Віталія. Потім ми всі разом повечеряли. Я сміялася, розповідала історії, уявляла себе легкою, і при цьому кожні кілька хвилин ловила себе на тому, що думаю про нього. Про Марка. Про те, що було між нами вночі. І про те, чого я боюся сильніше за все — того, що це вже не просто секс.

Я не помилилася того вечора — у день народження Марка. Все дійсно змінилося — якось невловимо, але відчутно для нас обох. Та мені досі не вистачало сміливості визнавати очевидні речі.

Марк залишався таким же вимогливим у ліжку — вимогливим настільки, що мене досі інколи накривало хвилею сорому від того, як легко я під нього підлаштовувалася. Але щось у ньому змінилося.

Не в пристрасті — ні. Якщо вже на те пішло, з кожною ніччю він брав мене все глибше, жадібніше. Наче голод, який я в ньому розбудила, з часом лише ріс.

Змінився його погляд. Як він дивився на мене. Як торкався.

Будь-де, будь-коли він невгамовно шукав моєї шкіри: у доторках невинних на людях і пронизливих наодинці. Він буквально не випускав мене з рук, ніби йому потрібно переконатися, що я реальна.

І ще — те, як він шукав мої очі.

Наче в них була відповідь, яку він боявся почути, але вже не міг не шукати.

Мене це не відлякувало. Мене це бентежило. Глибоко, до болю в ребрах. Бо ми обоє усвідомлювали, що падаємо в прірву, яка може зробити нас щасливими… або знищити.

Але найстрашніше було те, що ми вже навіть не намагалися зупинитися. Навіть тоді, коли розум кричав, що розіб’ємося разом.

Щоб остаточно не потонути один в одному, ми почали частіше проводити вечори в його компанії. Це було майже як ритуал порятунку: ще один спосіб не замикатися у власній двійчастій орбіті, не розжарити до межі те, що й так палало небезпечно.

І я, навіть не помічаючи як, все глибше занурювалася у світ Марка: у його команду, їх ритм роботи, їхні дивні терміни та нескінченні жарти про кеші, беклоги й моделі, назви яких звучали для мене як назви космічних станцій.

Технічна частина залишалася для мене чимось на кшталт квантової фізики на китайській мові, але Марк ніколи не дозволяв мені бути «поряд». Він завжди втягував у розмови — іноді просто поглядом, іноді легким дотиком до коліна, іноді тим своїм тоном, від якого я відчувала себе важливою.

Іноді ми тусили в клубах з Артемом і братами. Ті зазвичай тягнули за наш столик дівок і влаштовували справжній балаган. Я лише сміялася над їх витівками. Іноді — спільні вечері з Іваном і його дружиною — спокійні і сповнені цікавих міркувань, тонких іронічних жартів і глибоких спостережень.

Якось вони сперечалися з Іваном щодо штучного інтелекту. Злата відверто нудьгувала — її пальці ковзали по телефону швидше, ніж Іван виголошував свої технічні аргументи.

Я ж, навпаки, сиділа рівніше, намагаючись виловити хоч якісь зрозумілі шматочки їхньої розмови. І хоч мозок у певні моменти кипів, мене затягувала їхня енергія — так, ніби вони торкалися матерії майбутнього, а я дивилася збоку, не бажаючи випасти з цього простору.

— Трансформерна архітектура не є досконалою, — підсумував Іван. — Так, вона дала прорив у мовних задачах, але загальної універсальної моделі ще ніхто не створив. Хай там які успіхи у тексті, треба дивитися, що буде у робототехніці, логістиці, складних симуляціях.

— Тому я й кажу, що є ризик, що за межами текстових задач ці моделі даватимуть нерівні результати. А якщо похибки накопичуватимуться, доведеться шукати іншу архітектуру під інші сфери, — Марк відкинувся на спинку дивана, ковтнув зі своєї склянки.

Я вловила, що зараз буде чергова хвиля термінів, але Марк раптом повернув голову до мене.

— А що ти думаєш щодо штучного інтелекту? — іскра в його очах була відверто провокативною. Такою, що змушує стишити подих.

Іван теж повернувся до мене, але вже з серйозним виразом, ніби йому цікаво, наскільки саме я «втямлю».

— Якщо поясниш мені простими словами, що таке штучний інтелект, то, може, і відповім, — тепер погляд Івана незадоволено ковзнув по Златі, яка взагалі могла і не сидіти з нами.

Вони почали пояснювати. Марк — швидко, ривками, із прикладами. Іван — структуровано, сухо, занадто науково.

Термін за терміном пролітали повз мене — «архітектури», «нейрони», «обмеження контексту», «дообучення», «галюцинації моделей», щось ще.

Я ще відчайдушно намагалася вникнути, але далі в якийсь момент просто підняла руку.

— Стоп. Почекайте. Здається, я вловила суть. Якщо ні — поправите.

Обидва замовкли. Іван навіть трохи висунув підборіддя вперед, наче вмикав режим «екзаменатора».

— То… штучний інтелект — це програма, яка поєднує в собі пошук інформації і аналіз даних? Типу… дуже розумний фільтр, який шукає не просто слова, а значення?

— Якщо зовсім примітивно — то так, — погодився Марк. — Але це не повний опис…

Я жестом попросила не перебивати.

— І він, як я розумію, сприймає запит не буквально, а в контексті. Не читає кожне слово як окремий наказ, а розуміє їх разом. І дає відповіді, схожі на людські. Плюс здатен навчатися на прикладах, адаптувати свої відповіді, коригуватися.

Іван кивнув:

— Так, це ближче до суті.

Я ковтнула повітря і продовжила, відчуваючи, як думки стають ясними — майже фізично.

— Але ж… він не може знати, де правда, а де брехня? Правильно? Бо в інтернеті повно невірних даних. І в такому разі його відповіді користувачу нічого не варті. І якщо ШІ вчиться на них, то може почати відтворювати помилки. Навіть масштабувати їх. А якщо він ще й «впевнений» у неправильній відповіді — то взагалі катастрофа.

Іван втупився в мене так, ніби я раптом заговорила мовою його факультету.

— І от, Дар’я так легко і просто поставила перед нами філософське питання щодо вектору істини штучного інтелекту. І навіть якщо ти не знаєш теорему Ґеделя про неповноту… то здоровий глузд підказує тобі вірні питання.

Я здалася внутрішньо — бо не знала. Навіть назви. Але всміхнулася краєм губ і тому просто продовжила свої міркування:

— Я просто думаю, що людина вчиться не тільки з інформації, а з досвіду. З болю, з радості, з реакцій тіла, з інтуїції. ШІ не має ні тіла, ні емоцій, ні відчуттів. То чи достатні його знання, якщо в них немає головного шару — людського? Логіка — це не все в інтелекті.

Марк підняв брови. У цьому жесті було і здивування, і захоплення, і легкий азарт.

— Ти копаєш глибоко, навіть не розуміючи, наскільки, — промовив він тихо.

— Прихильників поглядів Дрейфуса дотепер ще вдосталь навіть серед тих, хто працює над ШІ, — зауважив Іван.

— І ще… — я нахилила голову. — Що з моральністю? У кожного своя мораль. Навіть у спільноти є мільйон варіантів «норми». ШІ розумітиме моральність лише в рамках, які задав розробник. То це навіть не мораль — а імітація.

Іван нарешті відкинувся на дивані й потер пальцем перенісся.

— У цьому щось є…

— ШІ контролюється розробниками, тому самодіяльність тут виключена, і обійти рамки він не в змозі, а поки будуть рамки — будуть обмеження і для користувачів. Тому штучний інтелект залишиться лише інструментом в руках людини, і чи коректна назва цього продукту «інтелект» за таких умов, — промовила я, а Іван зітхнув, роздивляючись мене.

Марк усміхнувся куточком губ.

— Сумніваюся, що більшість користувачів так глибоко аналізуватимуть природу ШІ.

— А дарма, — я стиха видихнула. — Бо кожен інструмент може стати зброєю. Питання в іншому: чи довірить людина ШІ керувати частиною свого життя, знаючи про ці ризики? І чи говорить розробник про них чесно?

Я схилила голову в бік, очікуючи відповіді спеціалістів, але ті тільки якось спантеличено дивилися на мене.

Пауза затяглася, і я зрозуміла, що надто глибоко ми копнули.

Вони просто дивилися на мене. І це було дивне відчуття: ніби я щойно сіла за їхній стіл, на рівні з ними, в їхньому світі, хоч і на хвилину.

Тому я, щоб розрядити напругу, подала корпус уперед і тихо, майже ніжно запитала:

— Любий, а чого плаче хмарка?

Марк задихнувся від сміху. Іван вибухнув разом з ним.

— Богдана не вистачає, — зітхнула я, посміхаючись.

Іван хитнув головою, все ще усміхаючись.

— Ти не жартувала, коли казала, що не маєш вищої освіти?

— Тільки технікум, — відповіла я. — І нескінченна кількість курсів. Переважно бізнесових.

Іван довго дивився на мене — занадто довго, щоб це було просто цікавість.

— Шкода, — зітхнув він нарешті. — Твій мозок заслуговує на фундаментальну освіту. Я впевнений, ти б була феноменальною у будь-якій сфері.

Його погляд ковзнув на Злату — і я майже фізично відчула, як у ньому спалахнув розпач. Я ж сиділа поруч, спрагло вбираючи кожне їхнє слово, кожну думку.

І, мабуть, саме це їх і дивувало найбільше: те, що я не була «присутня поруч з Марком», а була разом з ними.

У всьому. І в тому, що розуміла — і в тому, що не розуміла. І в бажанні дістатися суті, навіть якщо це не моя сфера.

Це було для них несподівано.

А для Марка — ще й небезпечно привабливо.