Раді Вас бачити!

– Оголосіть, будь ласка, весь список, – миттєво зажадала я.

Ну не можна ж кота в мішку купувати. Потрібно розуміти, на яке саме задоволення варто розраховувати.

Німфа зблідла і завалилася на бік, пилочка вислизнула з її ослаблих пальців. Чи то справді знепритомніла, чи то спритно удала.

– Зовсім квола, – резюмувала я. – Їжі у списку задоволень, як я розумію, немає?

– Клієнтам і вам дозволено все. Хочете якусь певну страву, пані? – поцікавилася руденька магічка.

– А працівники?

– П-працівників у меню немає, – голос дівчини-перевертня здригнувся. І вона не витримала, а спочатку здавалася розумною.

От шо за дурні дівки тут, а?

– Тю, та не буду я вас жерти, – закотила очі я. – Гидую, знаєте. Я мала на увазі, годують вас тут чи ні?

– Тільки тих, чиї клієнти залишилися задоволені, – боягузливо відповіла ельфійка, наче я її бити збиралася після відповіді.

Я взагалі не розуміла, що довговуха робила в такому місці. Її раса вирізнялася багатством і зарозумілістю. Щоб одна з ельфів продавала себе за гроші? Вони ж ще ті чистоплюї! Або бідолаха виявилася бруднокровкою, або вляпалася в якусь ще складнішу історію.

Та зрештою яке мені діло до цього?

Правильно. Треба спочатку себе рятувати, а не інших. 

Це в нас Аліша вирізнялася альтруїзмом і героїзмом, я ж нахабна егоїстична посередність – характер далекий від янгольського.

При думці про найкращу подругу-метаморфа, яка залишилася в магічній академії сама самісінька з шаленим ректором-драконом та комісією перевіряльників в мене під ложечкою неприємно засмоктало. І як там вона буде без мене? Залишить по собі хоч камінчик на камінчику від академії?

Я навіть не знала, за кого хвилюватися в першу чергу. За Алішу, що при перевірці позбулася зовнішності юного адепта Ллірг, чи за дракона, який ладен був зжерти власний хвіст у пошуках втікачки? А може, за комісію, що так невчасно нагодилася зі своїми перевірками?

Правильно. За себе.

В мене тут цілий дім невипробуваних  задоволень, мертва гномка і ще з, мабуть, купа прихованих неприємностей про які я навіть не здогадуюсь.

*історію Аліши можна прочитати в романі «(Не)гідна пара для дракона»

– Судячи з цієї трійці, їм навіть сама хирлява курка дасть фору в жирності, – я вказала на найхудіших дів тут, – тож працівниці з вас… Не найкращі, так?

– Пані вирішила нас вигнати?! – охнула одна з вищезгаданих бідось. Ще й затряслася так сильно, що ланцюг почав дзвеніти.

Я пустила очі під лоба. В магічній академії для того, щоб здобути повагу оточуючих, мені, як відповідальній зеленопицій потворі, довелося стати старостою. А тут навіть пальцем поворухнути не треба – одразу тремтять і бояться, мов чуми. 

От це так враження справляю, прямо дух захоплює!

– От у неї й питайте, – кивнула я на яскраво-червоні черевички нерухомої гномки. 

– З нас ніхто не володіє некромантією, – похнюпила носа руда магічка.

– Це добре, – здригнулась я. – Ніколи не любила цих чарівників з темною, неприборканою магією. Бо завжди не знаєш, що саме в них на думці – підняти чергового мерця для дослідів чи просто зіпсувати тобі настрій своєю кислою пикою.

– А ще кажуть вони цнотливих дів на кладовищах у жертву приносять, – таємничим пошептом поділилася з нами одна з дівчат. – А потім такий жах з ними вичворяють, ви навіть не уявляєте…

Почулися зойки. Тільки от я не розібрала: чи то боягузливі, чи то захопливі… 

– Ти зараз нас залякуєш чи так оригінально заздриш жертвам? – гимикнула руда магічка.

– Попереджаю. Некроманти – страшні потвори. Навіть страшніше за це чудовисько, – тицьнула в мій бік пальчиком вона.

– Ну дякую, – закотила очі я. – Так багато компліментів моїй нескромній персоні, що я мабуть подумаю аби почервоніти і знітитися.

– Так? – здивувалися дівчата.

– Збрехала. Не вмію. Та й червоний на зеленому занадто дивно виглядає, тож я проти таких експериментів.

– А ти звідки знаєш про некромантів? – запитала у дівчини перевертень. – Тільки дурні чутки повторюєш.

– Та це правда! Що не вірите? 

– Тобі повірити, це себе зганьбити. Я от повірила про мацаки на причинному місці у рудих демонів і от коли мені трапився такий клієнт…

Дівчата розреготалися.

– Вам, як я розумію, від некромантів вже нічого не загрожує, – відмахнулася я. – Тож облиште розповідати мені казки, я їх не люблю, і перестаньте трястися, бо дратуєте. А коли я в поганому настрої…

– Погано всім навкруги, так? – пискнула руда магічка.

– Мабуть даремно я вирішила, що ви не вмієте думати. У деяких з вас дійсно є мозок, це мене тішить.

– Вам ще й мозок наш треба? – пискнула німфа, якій набридло вдавати непритомність.

– Такі делікатеси я не куштую. Цим не наїсися.

– То що ж чудовисько від нас хоче? – запитала німфа.

– Анасія! – шикнула на неї перевертень. – Перестань називати чудовисько чудовиськом!

Але я не образилася. Давно втомилася це робити.

Знала, що виглядаю потворою, але вже дійсно любила себе в цій подобі. Занадто багато свободи подарувала мені зеленопика трольчиха, щоб нарікати на зовнішність.

Головне не гарною народитися, як-то кажуть, а отримати прибутки від цієї краси: сите безпечне життя. Про кохання я навіть і думати бажання не мала.

Яке кохання для бракованої демониці, болячки роду?

– Чудовисько воліє щільно повечеряти і тихенько забратися геть.

– Як це забратися геть? – здивувалася дівчина-перевертень.

– Куди забратися? – почулося від іншої діви.

– А як же наш дім?

– Ми можемо забезпечити цілий спектр задоволень!

– Мені-то до цього що? – невдоволено склала руки на грудях я. 

Ця ситуація вже починала мені набридати.

– Так ви ж тепер наша пані, – пискнула ельфійка з таким виразом обличчя, наше жахливо згрішила, коли таке бовкнула.

Від її слів в мене голова запаморочилася, чи то від порожнього шлунка… Я похитнулася, дівчата заверещали і спробували якнайдалі відповзти.

– Тільки не на мене! – сильніше за всіх надривалася німфа і навіть вчепилася зубами у ланцюг – от це так жага до життя.

Мені навіть образливо стало, ніхто мене рятувати не збирався. Не вистачило героїв чи героїнь на мою долю, ех…

Ну то нічого, я сама себе в руки взяла і вперто відмовилася втрачати свідомість. Ще чого!

– У якому  це сенсі – пані? – Усе всередині мене взялося морозом від поганого передчуття.

– У прямому.

– Але… як?! – загорлала я – голос прорізався такий, що самій страшно стало.

– За правом сильного, – відгукнулася дівчина-перевертень. – Буелія мертва. Тепер ви власниця дому задоволень і... нас, відповідно, теж.

У мене дар мови взяв і віднявся. Ніколи такого не було, і ось тут на тобі – приплили. Тобто, впали з порталу.

Йой!

– Ось так просто? – просипіла, коли трохи прийшла до тями. – І жодних спадкоємців? Ніяких судових розглядів?

Діви розгублено переглянулися.

– Так за правом сильного ж, – повторила дівчина-перевертень, точно ці слова мали мати для мене якусь особливу вагу. – Ми шануємо закони п'ятого королівства. Хай буде в милості Всеблага матір і дарує свою любов нам.

– Чого? – витріщилася я. – Яка така мати?

Ще якоїсь матері мені на додачу до неприємностей не вистачало! Судячи з вигляду дів, від цієї матері нічого доброго чекати не треба. Зловить і змусить дотримуватися дієти, а я на такі жертви піти не готова.

– Лунолика, наша верховна богиня, – пояснила ельфійка.

– Та-а-к, – пробурмотіла я. У нашому пантеоні богів зовсім не пригадуються ніякі матері. –Я ж у якійсь глибинці Альбріма, так?

Ще відповіді не було, але я вже її передчувала. Куприком.

– Що таке Альбрім? – здивувалася дівчина-перевертень.

– Гик! – вирвалося з глибини моєї щедрої душі. В мене там такого було з надлишком, але я притримала до кращих часів.

От це так вляпалася!

– Ми в Аргарі, містечку біля південних кордонів семи об'єднаних королівств*.

* сім об'єднаних королівств – вигаданий авторський світ, про який ви можете прочитати в романах «Відьма місячного сяйва», «Імператор під відьомським соусом», «Відфеячу на повну!».

– Ой мамусечка!

– Богиня не любить, щоб її так кликали, – пирхнула одна з дівчат. – Більше поваги тре…

Вона одразу своїми настановами і вдавилася, варто було мені накинути лихим оком. Добре око зараз було не на часі. 

– Триндець, – постановила я. І навіть ніхто не наважився заперечити. – Повний.

– Не треба так самокритично, – спробувала втішити мене дівчина-перевертень. – Дехто навіть полюбляє жінок з… пишними формами.

– Пишними формами? Не сміши мої п’ятки, – бовкнула німфа. – Це не пишні форми – це машина для вбивств!

– А ну циць, – я клацнула зубами у її бік. – А то саме з тебе і почну вечеряти.

Німфа позеленіла.

– Я не смач-чна… – одразу втратила залишки нахабності вона.

– От і перевіримо.

Це ж треба!

Не тільки в будинок спокуси занесло, але й в інший світ. Поки я намагалася впоратися зі здивуванням і прийняти цю дійсність, перед очима зринули спогади.

– Поруч з кожним впливовим драконом обов'язково є особлива жінка, – любила повторювати моя матінка. – Ти, Рейна Де Альворус, народжена стати саме такою жінкою, тому...

А далі обов'язково слідував перелік моїх недосконалостей, залежно від настрою матусі. На думку матінки, виправляти в мені завжди було що, адже я постійно робила все не так. Попри мої старання, я, як і раніше, для неї залишалася недостатньо гарною, недостатньо дотепною, недостатньо спокусливою, просто недостатньо...

Що поробиш, такою виявилася гірка любов демонів роду Де Альворус до своїх дітей. Тримати язик за зубами, не мати власної думки, вчитися і беззаперечно слухатися батьків – ось основні правила нашого роду.

П'ятеро моїх сестер були прилаштовані в гареми до драконів, троє з них стали улюбленими наложницями, одній навіть вдалося подарувати лускатому дитину, що в нашому світі вважалося нечуваною рідкістю. 

Я повинна була повторити успіх сестер, а ще краще – переплюнути їх усіх. Ну що сказати, у мене виявилися деякі проблеми з влучністю…

Ось навіть у порталі промахнулася!

Спочатку мене накрила паніка. Я заметушилася кімнатою, немов загнаний у пастку звір, чим тільки сильніше налякала куртизанок. Ще й підвивати почала басом. Ну а що?

Не винна я, що мені так думається краще!

А потім раптом на мене разом зійшов дивний спокій, немов усі емоції викачали і розум розклав те, що сталося, по поличках.

Я ж просила безпечне місце?

Так для мене його в Альбрімі точно не знайдеться. Нишпорки Де Альворус скрізь дістануть.

Не заспокояться, поки не помстяться за зганьблену честь роду та не змиють цю ганьбу кров'ю. Моєю, звісно ж.

Так, якщо тверезо подумати, то хіба боги не милостиві? Я подумки піднесла молитви до своїх богів і не забула згадати Лунолику, про яку щойно почула. Потрібно налагоджувати корисні зв'язки.

В іншому світі я зможу почати зовсім нове життя! Хіба це не чудово?

– Ось що. – Я постукала себе пальцем по підборіддю. – Значить, тепер я тут повноправна господиня?

– Так, пані, – обережно кивнула перевертень. Найсміливіша з присутніх дів, це я відразу зрозуміла.

– Ну тоді чого розсілися? – фиркнула я. – Ведіть швидше, показуйте мої нові володіння.

Куртизанки жваво схопилися на ноги, навіть німфа, яка все ще косилася на мене як те ягня на вовка. Ланцюги жалібно задзвеніли, рука гномки піднялася, тримаючи зв'язку мертвою хваткою. Я тільки поморщилася, дивлячись на це свинство.

Тримає моє навіть вже за межею? Потрібно чимскоріше це виправити.

Тим більше, що зелений колір обличчя серед іншого пасує тільки мені, тож я не збиралася випробовувати шлунки моїх дівчат на міцність.

Хрусь-хрусь. І справу було зроблено.

– Це нам більше не знадобиться, – резюмувала я, розламавши кріплення голими руками. – Ніколи ключ шукати, потім канданки знімемо, а поки що доведеться потерпіти.

І мені теж. Не люблю сторонніх звуків, цей брязкіт точно дратуватиме, але іншого виходу я зараз не бачила. Не терпілося вже подивитися, що ж приготували мені боги, відправивши сюди. Ключ від ланцюгів я пізніше відшукаю, а якщо ні, то магією розвію. Місцеві «прикраси» не припали мені до смаку.

– Ну? – обернулася до дівчат. – Чого застигли як нерідні? Мені довго ще чекати провідників?

– Вибачте, пані, – зашепотіли вони й низько схилили голови.

Я лише очі закотила.

– Мене звати Рейна. І давайте вже скоріше знайомитися, не називати ж мені вас за номерами?

Діви тут же сховали погляди. За такою реакцією я здогадалася, що саме так їх тут і кликали.

Так-а-а-а... Ну й порядки, ну й звичаї! Доведеться закатати рукава і у-у-ухнути новими законами та правилами! Роботи купа, нудьгувати не доведеться.

Зі мною залишилися Альміра – ельфійка, Анасія – німфа і Вольга – перевертень. Решту дів я відправила відпочити в особисті покої. І тут же дізналася, що кімнат у них не було, лише загальний барак. Грарх знає, що діється в цьому світі!

Дім задоволень був розкішний. Триповерховий, дорого обставлений і з просторовими кишенями для різних розваг. Як шепнула мені Вольга, у кожній кишені існувала спеціальна кімната, пристосована для клієнтів з особливими вподобаннями. Збоченців, коротше.

Чим довше затягувалася екскурсія, чим більше мені розповідали дівчатка, тим більше в мене псувався настрій.

П'яте королівство було під владою демонів, і, незважаючи на мою природну рогатість, демони цього світу мені ой як не подобалися.

– Тобто ви тут усі рабині? – зло примружилася я, коли Анасія випадково проговорилася про товсті обставини їхньої приналежності до такого бізнесу.

Нечувана дикість! У моєму світі рабство залишилося похованим пластами минулої історії. Ми в академії лише вивчали, що колись таке було в Альбрімі, але навіть уваги на ньому не загострювали. Давним-давно забуте минуле ж!

– Його імператорська величність Генріх III заборонив рабство, – відповіла Вольга.

– Ага, – це тішило. – Тоді чому ви досі не вільні? Чи імператорська воля на цю глушину не поширюється?

Мені вже завчасно не подобався цей імператор. І чому боги не закинули мене одразу в його резиденцію? В цьому світі лад потрібно наводити з голови.

– Тш-ш! – тут же зашипіла на мене Альміра. – У Буелії була домовленість з королем демонів Клаіданом, але він трагічно загинув...

Яка прикрість, так? Ні. 

– Та що ти таке кажеш, люба? Подробиці будуть? – зацікавилася я. – І-і-і?

Важливу інформацію доводилося ледь не кліщами витягувати!

– Тоді господиня домовилася з його братом, – продовжила Анасія.

– Ну?

– Але й він загинув, – розвела руками німфа.

– Нещодавно, – додала перевертень.

Ека в них королі немов мухи мруть!

– Імператор віддав владу Зігалдеру, кажуть, цей демон узагалі не з цих країв. Мовляв, в нього замість крові криця, – загадково поділилася зі мною Альміра.

– І? – Я вже починала втрачати терпіння.

– Днями мав прибути королівський посол, господиня приготувала відступні, щоб її бізнес і далі ніхто не чіпав, бо дім задоволень процвітає багато років поспіль, – сказала Вольга. – Але якщо Буелії більше немає, то й домовлятися доведеться...

– Мені, – поставила я рішучу крапку в розмові.

Ну то це зовсім інша справа вже, ги-ги.

Та я ж найкращий перемовник, ага.

У голові вже почав формуватися план подальших дій, коли двері наприкінці коридору з гуркотом відчинилися, і звідти вибігла дівчина. Її голосіння навіть змусило мене підстрибнути.

– А ну, повернись! – заревів демон із величезними темними рогами.

Дівчина витріщила очі і тільки прискорилась, тож він кинувся за втікачкою.

Демон був потужної статури, при кожному русі ми могли стежити, як перекочуються натреновані м'язи. З одягу на чоловікові залишилися лише штани, що низько сиділи на стегнах. Діва так і зовсім була обгорнута в якесь простирадло.

– А-а-а-а! – верещала куртизанка. Вона кинулася прямо до нас. – Він мене на клапті порізати погрожував!

Щойно втікачка наблизилася, я схопила її за руку і сховала дівчину за спиною. В цій подобі вона була в мене настільки потужною, що четверо дів заховала, як за стіною. Усім місце знайшлося!

– На клапті, значить? – зло примружилася, впершись кулаками в боки.

– А ну, забирайся з дороги, потвора, – набичився демон.

– А ти спробуй зсунь, – хмикнула я.

– Ти що, не знаєш, що демони не терплять відмови? – звів брови до перенісся чоловік. – Віддай дівицю, я з нею ще не закінчив. Золото я залишив, усе по-чесному.

На це я лише очі закотила.

– Не віддам. Іди, поки ноги зібрати разом можеш, – відповіла йому.

Першої миті здоровань отетерів від такого нахабства, а потім стрімко почервонів і заревів, немов я йому вже все найцінніше відірвала. 

– Жити набридло? Геть пішла, зеленоморда!

І я пішла. Сам же просив!

От тільки не втекла, як він сподівався, а вперед рушила і чіпко вхопилася за ріг нахаби. Пальці хоч і виглядали, немов сардельки, але хватка була – мертва. 

– У-у-й! – одразу ж пригнувся і завив демон. Роги в нашої раси були дуже чутливі, особливо коли їхній володар відчуває збудження. І в цьому світі особливості демонів нічим не відрізнялися від демонів Альбріма. – Відпусти, варварко!

– Щойно відкручу, так одразу й відпущу, любчику, – пообіцяла я йому.

Діви за моєю спиною одноголосно ахнули.

– Не треба відкручувати! – заканючив здоровань. – Кому я потрібен буду безрогий?

І справді, роги – гордість будь-якого демона. Якщо їх відсікти, то і свої родичі не приймуть, і чужі знатимуть про неповноцінність страждальця. Мабуть, деякі непорушні правила в наших світах усе ж збігалися.

– А це вже не моя турбота. Раніше треба було думати. Перш ніж мою діву ображати.

– А ти хто? – зиркнув на мене знизу вгору ще рогатий. Вчепилася я в нього міцно, а на іншу долоню хвіст накрутила, тож здоровань вивернувся переді мною буквою «зю», аби тільки зменшити біль.

– Господиня я. Нова.

– А Буелія як же?

– З таким іменем довго не живуть, – фиркнула я.

Між нами пролягло мовчання. Тільки щось зрідка поскрипувало. Напевно то в голові демона мозок запрацював у пошуку як вигідніше вивернутися із ситуації, що склалася.

– Може, домовимося? – нарешті запропонував він.

– Тебе як звати?

– Рорх, – одразу ж відповів демон.

Я прямо відчувала, як за моєю спиною напружилися діви. Гидоту від мене очікували?

– Ось що, Рорх. З тебе віз золота за моральну шкоду.

– Ч-чаво? – пробелькотів полонений і скривився так, наче всі корені в зубах одразу почали боліти.

– Ще трошки поговориш, буде два вози, – тільки міцніше стиснула його ріг я. – Нема чого мені дів псувати і лякати. Скажи спасибі, що одружуватися не змушую.

– Гаразд-гаразд, я зрозумів! – одразу запевнив він. – Відпусти, все буде.

– Знайшов наївну, – процідила я. – Підпиши кров'ю магічний договір на сплату боргу, а потім, я вже і дозволю твоїм відросткам залишитися при тобі.

Я випустила з полону хвіст демона, щоб створити договір. Незабаром Рорх виконав мої вимоги. Скриплячи зубами на всю околицю, звісно, але мене це мало турбувало.

– Ось і добре. – Я теж виконала обіцяне. – А тепер, Рорх, зроби так, щоб я тебе більше ніколи не бачила. Золото передаси. А вирішиш помститися – прокляну так, що жити не схочеш. Я в цій справі теж хороша.

Правий був Стимус, брехня – ось мій справжній талант.

– І звідки ти тільки взялася на мою голову…

– Подарунок від богів, – широко посміхнулася я.

Демон сплюнув і пішов. Перейнявся перспективами, а я повернулася до принишклих дівчат.

– Ну що? Тепер заживемо! Багато, ситно і чесно, – заявила я їм. – Але спочатку велику зачистку проведемо, решту потім.

– Зачистку? – зацікавилася Вольга.

– От вимету тварюку рогату, хтиву й горбату із закуточків, тоді й розпочнемо світле майбутнє.

– У нас ніколи не було горбатих та занадто потворних, пані Буелія любила все красиве, тож… – почала розповідати Анасія.

– Тож і померла красиво, ефектно. Не будемо порушувати її спокій за межею, – зупинила її я й наважилась одразу попередити: – Відтепер жодного дому задоволень тут не буде.

Спокуса – це точно не про мене. Хочу жити спокійно, чесно, сито та безпечно.

– А що ж тоді? – зацікавлено витягнула шию Альміра.

І це змусило мене серйозно замислитися. Бо далі власного носа з бородавками я ще не зазирала…