Раді Вас бачити!

Демріан Едріян Блейк

За вікном густішали сутінки. Легкий вітерець загрожував перерости в хуртовину. Герцог Демріан Едріян Блейк дивився на небо таке ж насичено темне, майже чорне, як і очі його обраниці.

Він ненавидів зиму. Ненавидів те, що вже кілька століть вогняні демони перетворилися на крижаних і змушені були жити в цій засніженій пустелі. Жалкував, що не застав, ту велику кількість зелені, що колись була на їхніх землях.

Колись давно найбільше у світі юний герцог мріяв повернути цим землям колишню родючість. Знищити купол, що накривав Курукір, перешкоджаючи сонячним променям та теплу. Тільки всі літописи, що траплялися на його очі, твердили одне – зняти прокляття може лише людська жертва. Жертва, яку потрібно принести відповідно до стародавнього ритуалу. Тоді Демріан не придавав цьому значення. Так, і навіщо? Людей вже так давно не було на землях Аластрі – їх відвела Ахлес у інший світ, не залишивши жодного прямого нащадка. А та краплина крові, що залишалась в місцевих, розчинилась, витіснена домінантними генами інших рас.

І він відкинув цю мрію, змирившись з тим, що вона недосяжна. Декілька десятків демонів під його протекцією вели розробки, щоб створити над Курукіром нове світило – нехай не повноцінну, але цілком придатну заміну Левіса. І тоді… Тоді збудеться все те, про що він мріяв і по землях знову замість снігу потечуть струмки, зацвітуть запашні трави, защебетатимуть співочі птахи… Саме такий світ він бажав залишити синові.

– Все готове до випробування, ваша світлість, – сповістив один з вчених і, отримавши коротку відмашку, почав відлік.

Підкоряючись магії, світлова куля злетіла вгору, осяявши нічне небо м’яким сяйвом. Під її палким теплом сніг почав стрімко танути, оголюючи землю. З темряви пролунали тріумфальні вигуки демонів – спостерігачів експерименту. Радісні вигуки, захоплені вітання... Мить – і все обірвалося. Щось тріснуло, спалахнуло сліпучим світлом, грюкнуло – і згасло. Морок став ще густішим, ніж до того.

Радість миттєво змінилася глухим розчаруванням, бурмотінням і зітханнями. Десятиліття пошуків, сотні невдалих спроб, і навіть це, ідеальне в лабораторії світило, з тріском провалилося під натиском реальності.

Він стиснув кулаки так, що затріщали суглоби. Лише зусиллям волі стримався, щоб не розтрощити щось під руку. Не вилаяти тих безглуздих невдах, які роками годували його обіцянками – і досі не наблизились до розв’язання проблеми ні на крок.

– Ой, а це ви тут феєрверк влаштували? – пролунало за спиною, і він аж здригнувся. Дівчина, якимось дивом відшукавши таємну лабораторію, стояла на порозі, ніби це була її вітальня.

Демріан миттєво підхопив її під лікоть і смикнув до себе, затягуючи в кабінет. Не можна було, щоб демони її побачили. Поки що він сам не вирішив, що з нею робити – обрана, яку демон вважає своєю парою... А він? Він і досі не визначився, ким вона є для нього: порятунком Курукіра чи, борони небеса, його майбутньою дружиною.

– Що ви тут робите? – процідив крізь стиснуті зуби.

Дівчина не відповіла. Лише захоплено спостерігала, як у приміщенні розливається м’яке світло. Потім, зітхнувши, без дозволу опустилася на диван. Смішна. Скуйовджена. Трохи схожа на кошеня, що потрапило в бурю.

І раптом – перед ним уже не безтурботне дівча, а спокійна, холодна, зовсім інша жінка.

– Я вас шукала, – сказала тихо. Голос прозвучав несподівано твердо, майже жорстко.

– Навіщо? – Демріан примружився. Він їй не вірив. І ці її метаморфози лише додавали підозри.

Минуло менше дня від її пробудження, а від неї вже клопоту – вище даху. Один тільки гарем, який він сьогодні вранці розігнав заради її безпеки, чого вартий. А як вона розлютилася, коли дізналася... І все ж, всередині щось тепле розлилось. Задоволення? Безумство.

– Хотіла дізнатися, де я спатиму, – мовила дівчина, зручно вмощуючись на дивані. Вільно, розкуто. Смикнула спідницю, прикриваючи тонкі кісточки – і в її жесті було щось зухвале.

Задоволення, що ледь встигло розквітнути в грудях, згасло, змінившись гострим роздратуванням.

– Там, де й раніше. В моєму ліжку, – відповів Демріан холодно, стримуючи імпульс схопити її, зафіксувати зв’язок, забрати будь-яку невизначеність.

Демон у ньому вирував. Іумрі не мала права сумніватися в належності – не зараз, ніколи. Вона була його парою. І думка про те, що вона прагне іншого, була нестерпною.

– Ні. Це виключено, – відрізала вона, тоном, який би пасував володарці замку, а не гості під його дахом.

Злість в ньому закипала. Кипіла до межі. Йому хотілося підхопити її, поставити на коліна – змусити визнати, ким вона є. Але разом із гнівом приходила й інша емоція – небезпечна. Бажання.

Він зціпив зуби.

– Ти моя дружина, – нагадав, зусиллям волі змушуючи себе не дивитися на її губи, не згадувати, як вони виглядають у тиші нічної кімнати.

Аліна підвела підборіддя. У її погляді – крижане презирство. На мить це його роззброїло. Щоб кинути виклик, треба мати або безстрашність, або дурість. А вона не дурна. І що страшніше – не боїться.

– Домовимось? Я допоможу з вашою… лампою. Це ж її ви намагалися створити? А ви пообіцяєте не наполягати на… шлюбній ночі. Принаймні до моєї розмови з Рейдераном.

– Це не лампа, як ти висловилася, а штучне світило, – різко відрізав він. – І я дуже сумніваюся, що ти зможеш бути мені в цьому корисною.

– Ну чому ж? – вона знизала плечима, зухвало дивлячись просто в очі. В її погляді – виклик. Ні тіні покори та смиреності. – Воно, певно, вибухнуло через перегрів. Потік енергії був занадто потужний. Потрібно просто знизити інтенсивність.

Вона замовкла, наче лише тепер усвідомила, що сказала зайве. Закрила рота долонею – але було вже пізно.

На його вустах з’явилась крива усмішка.

– І що тепер? Що ризикнеш мені запропонувати?

Вона закусила губу. Кинула на нього погляд спідлоба. Ця комбінація – гордість і крихкість – вразила його сильніше за будь-які заклинання. Йому захотілося доторкнутися до неї. Відчути її близькість.

– Нічого, – відповіла вона, урвавши його думки наче лезом.

Її голос ледь тремтів, а темні очі стали ще темнішими. Від страху? Від люті? Від чогось, що не хотіла визнавати?

Раптово зірвавшись на ноги, вона задерла підборіддя, стиснула щелепи – і вистрілила словами просто йому в обличчя:

– Не раджу наполягати, лорде. Я не покірна лялька. Можу позбавити того, чим чоловіки так лю***ь вихвалятись.

Різкий поворот – і вона попрямувала до дверей. Навіть не підозрюючи, що демон усередині Демріана вбивав і за менше. Та зараз, замість удару чи помсти, демон лише гарчав у його свідомості, сповнений люті й хтивості, вимагаючи діяти. Уява пульсувала образами, які не слід було навіть подумки визнавати. Але він не зрушив з місця. Насилу стримався.

Чому все так дивно співпало? Вона – жива втілена загадка, ключ до його досліджень, до зняття прокляття… до порятунку їхньої раси. Та чи зможе він пожертвувати нею заради інших?

Демон у ньому вибухнув протестом, обіцяючи зрадити, якщо він навіть подумає про таке.

А якщо експеримент провалиться? Якщо світило не запалає… Чи варте її життя майбутнього цілої імперії демонів?

Думки крутилося, мов у вирі, не приносячи ясності. Він осушив келих гріхи – гіркий, міцний напій лише підкреслив безвихідь – і мовчки повернувся до зали.

Він озвучив ученим слова, які випадково пролунали від неї, і, спостерігаючи, як ті заметушилися, зрозумів: вона щось вгадала. Влучила. Вони щось намацали.

Але... як вона його знайшла? Як дісталась сюди?

Може, як і демон, вона відчуває зв’язок? Може, вже від самого початку відчувала?

***

Аліна Маінкур

З кабінету я вийшла розсіяна і дивно роздратована. Ні, не стільки через цього недочоловіка з його «дружина» і «в моїй спальні», скільки через ту демонстративну поблажливість. Презирливий погляд – такий, ніби я бруд під ногами, який посмів зачепити його черевики.

Може, у них так заведено? На відміну від драконів, у демонів жінка – просто мовчазна лялька без права голосу? Та я ж на цю роль не підписувалася. І нащо мені таке щастя?

Мимоволі уявила себе з транспарантом на площі: «Поверніть Алю дракону!» – і ця думка змусила мене усміхнутись.

Згадка про Рея зігріла. Він відчувався десь поряд, ближче, ніж раніше. Все такий же неспокійний, стривожений. А от спокійний, врівноважений Рон – як яскрава противага. Леона з ними не було. Засмучений, загублений і, здається, не зовсім тверезий ірлінг вештався десь сам, далеко.

Зосередившись на зв’язаних, знову почала блукати коридорами. До кімнати повертатися не хотілося – нехай той демон спить зі своїми наложницями, а мене обійде стороною. І отут, на цій думці, серце кольнув невеличкий укол досади. Що за біда? Я що, ревную?

«Потрібно буде розповісти йому про ірлінгів» – підступно нагадала мені внутрішня підсвідомість, додаючи до переліку ще двох потенційних чоловіків.

Скоро в мене, здається, буде власний гарем. А як тоді я можу вимагати вірності від демона? Він же цілком логічно скаже: «Знайомся, це моя молодша дружина».

А я? А я змовчу, бо він мій молодший чоловік. Вимагати більшого, ніж сама дозволила? Ні, я не зможу ділити чоловіка. Тож... що тоді?

Зупинилася, женучи непрохані думки і переводячи подих. Думати про майбутнє буду тоді, коли це майбутнє настане, а переживати заздалегідь... Он вдома залишилася повна шафа новенької шкільної форми, про яку я тривожилася три місяці і що? Марк так жодного разу і не вдягнув той чортів синій піджак, через який ми з Ітоном не розмовляли кілька днів.

Порожні коридори, освітлені блідим світлом, пригнічували. Замок здався дивним – ні слуг, ні варти. Лише Дейдра і кілька демонів у лабораторії. Може, і не потрібно тут охорони? Судячи з вигляду за вікном – боронити нема що і нема від кого. Тим паче – мене. Я ж просто... випадковість. Якщо втечу – ніхто й не помітить.

Але щось не сходилось. В голові вперто стукало відчуття, що вся ця ситуація – не випадкова. Проте думки ще не складалася в цілісну картину.

Махнула рукою. Згадала свій улюблений спосіб вирішення складних проблем: «Та пішло воно все!»

І те, що я, як завжди, заблукала. І те, що я бранка в безлюдному замку, де повно хвостатих демонів. Спасибі, до речі, що не вискакують з-за кутів і не розривають мене, як у класичному фільмі жахів. Натомість – чемно ведуть задушевні бесіди. Таке... демонічне виховання.

На цій думці хмикнула – і виявила, що стою в темній комірчині, повній мотлоху.

І от зараз, згідно з законами жанру, звідкись має вилетіти «кращий у світі привид. Дикий... е-е-е… але симпатичний...».

Постояла кілька хвилин біля дверей, не знаючи – сміятися мені чи плакати з цієї ситуації. І відчувала, як таргани в моїй голові пересувають дах, тихенько шурхаючи шифером.

На тлі цих зовсім невластивих мені думок зненацька спало на думку: здається, я п’яна... Але коли я встигла? І чим? Демон? Навіщо йому мене споювати? Він і без того п’янить – одним своїм поглядом, дотиком, запахом, шепотом, що просочується в душу й викликає цілий табун збуджених мурашок.

Відчуття неправдоподібності всього, що відбувається, раптово вдарило по мозку, мов холодна хвиля. Щось було не так. Ніби чиясь чужа присутність прокралась у мій розум. Йти до демона – так, то була моя ідея. Але ось ультиматуми... погрози… – ні це теж моє. А от бажання бачити когось приниженим – мені не властиво. Щось вибивалося з картини. Щось... керувало.

Я спробувала намацати нитку в клубку власної свідомості. Чому я не у ванній, не готуюсь до сну в м’якому ліжку? Демон? Так, трохи лякав. Але не більше, ніж інші чоловіки, які звикли все вирішувати за інших. Можливо, саме через це мені такі й подобались. У ньому є все: сила, загроза... і щось таке, що змушувало серце калататися швидше. Але він – не з тих, хто ламає. Він хоче жінку, яка сама впаде до його ніг. Не злякану. Не затиснуту. Не скуту страхом…

Чудовий все ж таки у мене дар – ловити відлуння емоцій і бажань нав'язаних мені чоловіків. Підглянуті у демона картинки жахів, що загрожують мені, викликали посмішку, і бульбашки бажання знову заструменіли по венах. Коли–н***дь, можливо я й здійсню ці його мрії. Якщо поводитиметься добре.

Передчуття насолоди озвалося раптовим болем. І зникло, ніби його не було.

Сміх вирвався з горла, п’яний, дикий, розлетівся порожньою кімнатою.

І все ж – де я?

В голові раптом спалахнула думка: треба тікати, забиратися звідси. Але водночас – картинка закривавленого Демріана, озвалася болем в серці. Ні! Цього не було. Не могло бути. Він не такий. Найгірше, що він здатен зробити, – зірвати одяг і... зірвати стогін. І відступити, якщо я буду проти.

І знову – біль. Наполегливий. Холодний.

Бігти!

Але раціональна частина мене нудно озвалася: «Куди бігти? Навіщо? Тут нам нічого не загрожує. І годують смачно…»

Точно: вечеря. Її мені хтось приніс. Але хто? Чомусь обличчя і навіть стать я не пам’ятаю. Як таке можна забути? Не звернути уваги? Це не про мене.

У голові відлунням звучить чийсь голос. Шепоче... А я… слухаюсь?

Спроба згадати – наче удар. Біль гарячим обручем стиснув голову. Я зойкнула, затискаючи вуха. Впала на коліна.

Бігти!

Наполеглива вимога знову прорізалась у свідомості. Відчути себе птахом у польоті. Я можу літати. Відчинити вікно і вгору! До зірок. Подалі від крижаного демона.

Навіщо мені зірки? Хочу до дракона!

Бігти!

Порив вітру вдарив у лице. І раптом я усвідомила: стоячи у відчиненому вікні.

Дивно... Зірок не видно. Але сніг унизу – м’який, білий, манить. Готовий гостинно прийняти в свої обійми. Простягнути сніжні руки – кучугури. Так легко. Так привабливо.

– Стій! – гукнув хтось за спиною.

Я?

Обернувшись, похитнулася. Ноги заковзали по гладкій поверхні. У відчайдушній спробі втриматися схопилася за обледенілі віконниці.

Дзвін скла. Осколки посипались в сніг, розлетілись різнобарвними блискучими відблисками. Гарно…

Руки заковзали, залишаючи криваві сліди. Гравітація лагідно, але наполегливо кличе моє тіло вниз. Туди, де до горизонту стелиться біла пухнаста перина.

Вчепилася у раму, повну гострих уламків. Здивовано подивилась на пальці: Навіщо?

Там, унизу – м’яко і тепло. А тут – холодно і… болісно.

Спати... Я хочу спати.

Заплющивши очі, розтиснула пальці.

Але вони не випустили. Навіть розтиснуті – мовби прив’язані невидимими путами до рами, утримують мене у висячому положенні. Рама тріщить, хрустить, перекошуючись під моєю вагою.

Казала ж собі – треба худнути.

І раптом – дотик. Чиїсь руки, менші за мої, чіпко стиснули зап’ястя.

– Тримайся! – наказав дзвінкий голос.

Повільно перевела погляд. Пальці, руки. Обличчя. Сині очі.

Дитина. Хлопчик. Маленький, худенький… І звідки тільки в цьому кволому худенькому тільці стільки сил, щоб не просто вчепитися, а ще й тягнути мене нагору?

Перед очима спалахнуло зображення з телевізора – тіло, розбите об землю. Кров, скло, неприродна поза.

Ні, я не можу дозволити дитині побачити той кривавий кошмар. Не можу зірватися на очах хлопчика. І зібравши рештки сил, я відчайдушно підтягнулась. Відганяючи бажання злетіти, що промайнуло в голові.

Ні. Я не можу дозволити йому побачити цей кривавий кошмар. Не можу зірватися на очах дитини.

І, зібравши рештки сил, я підтягнулась.Тіло слухалось неохоче. Але я поповзла, дряпаючись ліктями, животом, відкидаючи нав’язливу спокусу – зірватися, злетіти…

Впала всередину, в кімнату. Інерція підхопила за собою малого, його легке тіло накрило мене.

Я обіймаю його плечі – тонкі, напружені, тремтячі. Від напруги, від страху, від полегшення. Мої руки гладять скуйовджене темне волосся.

– Дякую, малий, – зірвалося щире з язика.

Він дозволив собі лише мить слабкості – і тут же схопився:

– Я не малий! – вигукнув з обуренням. Голос суворий, загрозливий, дорослий. Я не втрималася й посміхнулася. Такий маленький – і такий грізний.

– Звісно, – кивнула я серйозно. – Дякую вам, о великий лицар, що вчасно прийшли й врятували чарівну даму.

– Чарівну? – недовірливо перепитав хлопчик.

– Мене, тобто, – жартівливо схилила голову.

Думки плутались, кожна наступна давалася з боєм. Важко було мислити логічно. У роті пересохло, шалено хотілося пити. Стан, схожий на відхідняк після наркозу: очі бачать літаки, мозок не встигає за реальністю, а вхопитися за неї – не виходить.

Я з трудом сіла, притулившись спиною до стіни. Для надійності.

– Ти не прекрасна. У батька в гаремі були й красивіші, – зронив хлопчик із надто дорослою прямотою.

Знизала плечима – тема краси ніколи не хвилювала мене.

– Поталанило твоєму батькові.

– Щастило, поки він не вибрав тебе, – видихнув хлопчик ображено і глянув на мене так докірливо, що я навіть зніяковіла.

Сил встати не було – всі вони, здається, залишились там, за вікном. Навіть звичного полегшення після небезпеки не було. Лише спустошення й п’яний туман у голові. Давно я не почувалась так… розібраною.

– Я не знаю твого батька, – прошепотіла.

– Як ти можеш не знати свого чоловіка?

Щось клацнуло в голові. Я з сумом згадала Рейдерана. Він – далеко. І в нього немає дитини. Тоді…

– Демріана? – озвалася невпевнено, мов перевіряючи, чи правильно зрозуміла.

– А в тебе що, кілька чоловіків? – хлопчик виглядав щиро обуреним.

– Поки що два. Але це не точно, – відповіла автоматично.

Брови хлопчика піднялися, очі округлились – щелепа, здається, от-от грюкне об підлогу.

– Не може бути, – прошепотів він.

А мене накрило хвилею сміху. Щиро, по-справжньому. Сама я, здається, реагувала на такі речі спокійніше. Загартувалась вже.

– О! А давай складемо план повернення мене до дракона? – запропонувала натхненно, відчувши у ньому потенційного союзника у великій справі "Позбутися демона". – А ти знайдеш собі мачуху до душі.

Тут я трохи посумніла. Хлопчик мені подобався. Мій материнський інстинкт починав вити й влаштовувати пікет: Запустити руку в його темне, скуйовджене волосся. Розказати казку. Побачити захоплення в очах…

– Мачуху?

– Ну так. Не як у казках. Щоб любила тебе більше за рідного батька. Щоб гралася з тобою, заводила секретики, вболівала на ваших… демонських змаганнях.

– Змаганнях?

– Боях, – виправилась я. – Захоплювалась, якщо виграв. І втішала, якщо програв, – слова рвалися з душі, не стримуючись звичайним контролем. Повторюючи все те, що я колись воліла робити до Марка. От тільки не судилося…

– А хіба такі бувають? – тихо запитав він.

– Звісно, бувають, – підтвердила я, трохи здивована його питанням. Хоча... за "дитину" мені точно прилетить – він же дорослий. – То що? Будеш моїм союзником? Допоможеш позбутися другого чоловіка – безкровно?

– Безкровно?

– Ну, прикопати під найближчим стовпом ми завжди встигнемо. Та й тебе без батька лишати не хочеться. Тож спробуємо м’якші методи.

– Ти не хочеш бути дружиною мого тата? – перепитав мене хлопчик і так проникливо зазирнув мені в очі, що я збилася з майже придуманого плану.

– Послухай, – почала я й раптом запнулась. – Ми ще й не знайомі.

Я простягнула руку.

– Мене звати Аліна. А тебе?

– Девіріан.

– Можна називати тебе Деві? – перепитала, усвідомлюючи, що зараз не впораюсь із повним іменем.

Він почервонів, опустив очі:

– У нас так не прийнято.

– Шкода. Деві тобі поки що більше личить.

– Чому шкода? – зацікавився він.

– Тому що через кілька років ти станеш дорослим, і «Деві» тебе зватимуть хіба що друзі дитинства. А мені... мені хотілося б бути твоїм другом. Зрештою, ти врятував мені життя, а за нашими правилами – рятуєш когось, отже, несеш за нього відповідальність.

– Мій батько тобі теж життя врятував. Значить, він за тебе відповідає.

– О, чудово. Хай відповідає. Одружуватися для цього необов'язково. Тим більше, коли є цілий гарем.

– Він його зранку розпустив.

– Збере новий, – майже байдуже знизала плечима, хоча всередині ревнощі гарчали й дряпали душу.

– Збере, – тихо погодився Девіріан. – Усі хочуть за батька заміж.

– Навіщо?

– Що – навіщо?

– Ну, навіщо за нього заміж? – примудрилася я остаточно заплутати свого візаві.

– Він же принц.

– Тим більше не підходжу. Принцам потрібні принцеси. А спадковим взагалі – королеви. Це ж потім правити! Проблеми, народ, палац – одній подякуй, іншому відруби голову, третім гроші, четвертим – співчуття... Народ нагодуй, за сирих – заступися… Усі щось хочуть, усім щось винна. І ні хвилини спокою, – видихнула я з філософською приреченістю.

– Що тут відбувається? – пролунало від дверей.

Хороше запитання, хто б мені на нього відповів?

Тінь застигла на порозі. Така знайома…

– О, чоловік моїх ночей! Давай розлучимося?

– Що?.. – Ух ти, а він, виявляється, вміє дивуватись. Брови – догори, очі – блищать, і щось знайоме в цій емоції. Може, тому, що в хлопчика – точно такий самий погляд.

Я згадала про квіти. Про своє коротке, але бурхливе захоплення ними.

– А як ви розмножуєтесь? – запитала я, ідеї на кшталт меристемно й клоновано обережно втекли з моєї голови, побоюючись бути вимовленими неправильно, і я обрала простіше – Брунькуванням?

– Я тобі зараз покажу розмноження! – чомусь розлютився демон.

– Та не треба мені нічого показувати! – зітхнула я. – Ми тут розлучатися зібралися. Виявилося, я неспроможня бути дружиною принца.

– А нічого, що ти вже за одним заміжня?

– Я?! За принцем? За ким це?! – заміжжя в цьому світі звучить як вирок. Один невірний рух – і чоловік навік. А то й два. Або три – за акцією. Бо гуртом дешевше…

– Тобі нагадати?

– Кого?

– Рейдерана.

– А, цього. – Я полегшено видихнула. – Цього не треба. Я свого дракона і без вас пам’ятаю. Але ж він не принц. Там Еліяр – Очільник.

– Угу. Тільки твій дракон – син попереднього Очільника.

– Ну що ж… немає у світі досконалості, – філософськи зітхнула я. Ця розмова чомусь почала виснажувати. Ейфорія поступово вивітрилась. Хотілося спати. Просто тут. Просто зараз.

– Вона завжди така? – втрутився Деві.

– Яка? – не змогла пройти повз.

– Чокнута, – відповів він із викликом.

– А це… – відмахнулась я. – Завжди. Точно завжди. Ну так що, розлучаємось? – поглянула на старшого демона своїм найкращим поглядом «кота зі Шрека». – Бо мені до твоїх шкарпеток звикати, тобі – до моєї білизни… Одні проблеми.

– Навіщо тобі до моїх шкарпеток звикати?

– Ти ж їх розкидатимеш, а я збиратиму, – пояснила я цьому недалекому, відзначаючи відсутність системного мислення.

– У нас для цього є слуги.

– Слуги? – я навіть трохи засмутилася. Така нагода для розлучення – і знову профукала. – Але все одно. Це ж скільки роботи! Мені звикати до тебе, тобі – до мене. А в мене вже є чоловік і ще два потенційних… Ні, не згодна я.

Та мене вже не слухали. І тиша, що запала, стала надто тяжкою.

– Тобі не холодно? – раптом запитав Деві.

– Холодно?.. – тільки зараз озирнулася. Вікно розбите, пронизливий, крижаний вітер, я – в тонкій порваній сукні.

Точно мені має бути холодно. Але мені… не холодно.

– Боляче? – запитав знову хлопчик.

Я простежила за його поглядом – і застигла, розглядаючи порізані руки. Глибоко. З подряпин сочиться кров. Мабуть, боляче. Але я нічого не відчуваю.

– Чому? – прошепотіла. Слово ледве зірвалося з язика, кожен рух – мов проти течії.

У голові, мов набат, лунало дивне передчуття. Скроні кололо напруженням. Щось не стикалося. Щось було не так. І це щось чіпляло, не відпускало, не давало розчинитися в затишній темряві.

«Не я. Це була не я» – наполегливо звучало зсередини. Я повторила вголос:

– Це була не я…

Подивилась на хлопця, намагаючись знайти хоч якесь підтвердження. Доказ, що я ще не остаточно збожеволіла, що не я добровільно кинулася з вікна.

Голова вибухнула болем – розпечений обруч стиснув череп. Я схопилася за скроні, не стримуючи стогін. Тепер боляче. Але поранених рук я все одно не відчуваю.

– Ментальний вплив? – цікавиться хлопчик.

Не можу відповісти – язик судомно стиснувся в роті.

Мій… недочоловік підняв мені підборіддя двома пальцями. Зло клацнула зубами – терпіти не можу цей жест, зверхній і чужий.

– Так, схоже, – пробурмотів він, повільно повертаючи мою голову з боку в бік, мов ляльку. Нудить.

Ледь встигла відвернутись – мене вивернуло. Хтось підтримав мене і перезопив моє волосся, щоб не забруднилось. Хтось накинув на плечі ковдра, закутав. А потім підхопив мене на руки. Поніс…

– Поклади… де взяв, – прошепотіла, ледве повертаючи важкий язик.

Тіло ватне, навіть поворухнутися тяжко.

Мене опустили на щось м’яке. Накрили ковдрою. Затишно. Але чомусь жахливо холодно.

Відчайдушно хочеться пити.

Ніби почувши думки, хтось підносить чашу до губ. Пила я жадібно, попри неприємний смак. Поки не закашлялась.

– Обережно.

Посудину відібрали і м’яко поплескали по спині.

Біль повернувся несподівано, як вибух: у руки, в спину, в усе тіло. Наче тисячі голок раптом влучили у мене. Здригнулася.

– Що… що зі мною?

Знайомі сині очі дивляться стурбовано, тривожно. Але відповіді я так і не почула.