Раді Вас бачити!

Рейдеран Еліус Маінкур

 

Весь день Рейдеран вирішував проблеми драканата та Еліяра, а ввечері ще довелось передавати справи Зардану. А так  хотілося зробити Аліні подарунок і відвезти її туди, де вони змогли б хоча б пару днів побути наодинці. Тільки вдвох. Насолодитися приємною компанією і розмовами,  пізнаючи один одного. 

Скільки ще у нього залишилось тих днів, коли вона може бути цілковито його? 

Маріерон точно за пару днів вирішить всі свої проблеми, а Шеорлеон той може і поморочить голову собі й Аліні, але все одно від зв'язку відхреститися не зможе і рано чи пізно його притягне до обраниці.

Втім, попри всі бажання, звільнитися Рейдерану вдалось лише перед самим прийомом. Радувало лише те, що вже після нього він міг забрати свій скарб і зникнути, забувши про обов'язки.

На прийомі Еліяр майже відразу викликав до себе, кажучи, що хоче залагодити всі питання перед від'їздом. Рею шалено не хотілося залишати Аліну одну. Занадто багато кидали на неї захоплених і спраглих поглядів дракони, пробуджуючи дике бажання схопити прію і сховати серед інших скарбів. Там, де ніхто і ніколи їх не знайде.

– Рейдеран, підемо в кабінет, намітилися деякі зрушення у справі з фонтаном, – запросив його Еліяр. – Вип'ємо? – запропонував очільник, підходячи до бару і розливаючи витриманий дірсен по келихах.

Рей взяв протягнутий келих і опустився в крісло.

– За моє одужання і твою чудову дружину, – проголосив Еліяр, здіймаючи келих.

Пити не хотілося, але тост зобов'язував, тому допив до кінця.

– У тебе були новини… – поквапив Рей за пару хвилин.

– Так. Керуючий підняв папери і з'ясував, що фонтан зробив Ноелран Толді на замовлення Ейлбрана Вебстера.

Відомий артефактор й історик-відлюдник. Ніколи б Рейдеран не подумав на жодного з них. Ноелран цілком міг зробити фонтан, він любив творити різні дива, але убити очільника... Навіщо йому це? Та й Ейлбрану теж немає в цьому ніякого резону. Повернеться, потрібно буде допитати обох, а поки він доручить це Зардану. Той впорається.

– Я передам Зардану...

– Ні, Рейдаран, артефактора я запросив на прийом і хочу, щоб ти його допитав особисто, – заперечив йому Еліяр.

«Ні, наша коштовність і так занадто довго без нагляду», – обурився Сардж.

– Добре, – буркнув Рей, – тільки знайду свою дружину і попереджу Мартрана. 

Чорний прийоми не любив і ніколи на них не їздив, але сьогодні на його прохання залишався поблизу. Мартрану Рей довіряв, та й підвищеного інтересу до його дружини дракон не виказував. До того ж, Мар був здатний одним лише поглядом розполохати більшість залицяльників.

– Я пошлю слугу, щоб провів Мартрана на прийом і сам проводжу його до твоєї дружини. А то, маєш рацію, такий скарб точно вкрадуть, – посміхнувся Еліяр, роблячи ковток з келиха і ховаючи за ним свої очі. – А тебе в зеленій вітальні чекає Ноелран, поговори з ним і повертайся.

Кивнув, піднімаючись. Щось турбувало Рейдерана, гризло на підкірці. Щось в словах Еліяра не подобалося Сарджу.

«Нічого швидше поспілкуюся з артефактором, швидше повернусь», – заспокоїв себе дракон.

Проходячи повз залу, Рейдеран відшукав очима дружину, шкодуючи, що навіть на мить не може до неї підійти. Біля Аліни вився синій, відверто фліртуючи з нею. Але дружина стояла сувора й задумлива. Бендран щось їй сказав, і вона кинула швидкий погляд на танцюючі пари. А потім різко відвернулася. 

Серце царапнуло голкою. На мить зупинився, зволікаючи. Кинув погляду в центр зали і помітив, як тане серпанок ілюзії...Вони ж заборонені без спеціального дозволу на світських заходах, а у нього ніхто дозволу не питав… І це безперечно йому не подобається…

 Нічого він з усім розбереться по поверненню.

– Арейн, вас очікують у вітальні, – поквапив Рейдерана лакей.

Арейн кивнув, погоджуючись, краєм ока помічаючи, як збігає від синього дружина. Швидше б вже Мар опинився з нею поряд. І чого він одразу не наказав йому слідувати за Аліною тінню? 

Не звик. Навіть не подумав якось, що йому буде так неспокійно на балу. 

До зеленої вітальні Рей дістався за кілька миттєвостей. Ступив стрімко, не очікуючи на пастку,  і мало не задихнувся від нудотно-солодкого запах аольтіра*. Зробив крок назад, відступаючи до дверей, але ноги вже не слухалися.

– Ну чого ж ти, любий, – немов крізь вату, долинув голос Арістики. – Проходь, сідай.

Потягнувши за руку, дракониця штовхнула його в крісло.

Сардж гнівно загарчав. Схаменувся, але нічого зробити вже не міг. 

Те, що відбувалося не вкладалося в голові. Аольтір не міг викликати таке сп'яніння тільки запахом. Хіба що його підсилили напоєм з льєна. І схоже льєн був у запропонованому Еліяром келиху. Бо більше на цьому прийомі Рейдеран нічого не пив.

Навіщо йому це? Чого він домагається? Хоче, щоб Аліна відмовилася від нього? З нею ж нічого не станеться від розриву їх зв'язку. Вона людина. І істинність на неї не впливає. Але звідки це знає Еліяр? Людей занадто давно не було в цьому світі. І навіщо йому Аліна? Вона ж не його істинна... 

Думки плуталися, запліталися, не даючи вхопити, пов'язати все воєдино.

Чужі руки ковзали по тілу, чужі губи покривали дрібними поцілунками обличчя, викликаючи відчуття огиди...

Дракон безсило гарчав, знову і знову намагаючись повернути контроль над тілом.

Присутність дружини Рей відчув навіть незважаючи на нудотний запах аольтіра. Сардж злякано застогнав, забився нетерпляче, потягнувся щосили до своєї прії.

Гучний плескіт розсіяв ману, повертаючи слух.

Рейдеран боявся, що вона зараз піде, втече і у нього не залишиться навіть шансу на порозуміння.

Але Аліна не втекла. Обмінялася кількома фразами з Арістикою, а потім і зовсім зіштовхнула її з його знерухомленого тіла. Нервове напруження змінилося захопленням і радістю. Підійшла до нього так близько, що її тонкий, солодкий аромат, перебив нудотний запах, і Рей вдихнув глибше, відчуваючи, як поступово повертається можливість ворушитися.

Щеку обпалив дзвінкий ляпас. Згоден, заслужив...

– Драдх... Братик сказав тебе не чіпати. Мовляв, ти станеш його дружиною, а мені дістанеться Рей. Але з тобою він нехай сам розбирається, хоча я і не розумію, навіщо йому якась чхара... А Рей і так вже мій... 

Від удару повернулася і здатність міркувати. Він рипнувся і… 

Не встиг... 

Арістика відкрила портал, і Аліну на його очах потягнуло в нього. 

Біль і розпач Сарджа були такі сильні, що схлинули залишки марення.

І хоча ворушився він все ще насилу, але магія вже потихеньку поверталася, жаром пульсуючи в крові. З кінчиків пальців зірвалася вогненна куля і влетіла в найближче вікно, вибиваючи скло.

– Де вона? – скрикнув Рей, відчуваючи, як свіже повітря знімає паралізуючий вплив, повертаючи чутливість в кінцівки.

Рвучко підскочив з крісла і, піднявши за плечі драконицю, сильно струснув її:

– Куди ти її відправила?

– Що тут відбувається? – увірвався у вітальню розтріпаний Еліяр.

– Це я тебе хочу запитати, очільник, – уїдливо виплюнув Рейдеран, невідривно дивлячись на нього. – Що тут відбувається і куди ця хвойда відправила мою дружину?

Зрада б’є завжди боляче незалежно від того, хто зрадив. Але коли це робить той, кого ти звик вважати братом,  заради кого був готовий поступитися власними інтересами… 

Еліяр знітився, замявся і перевів погляд на свою кузину:

– Де вона, Арістика?

– На краю світу... І поки ви дістанетеся до неї, вона вже помре, – розсміялася ця безглузда.

Рейдерана пересмикнуло крижаним страхом, що закрадався в душу, і огидою. Випустив плечі сірої дракониці, гасячи бажання вдарити і стерти цю божевільну посмішку:

– Тобі пощастить, Арістика, якщо вона виживе. Тому що якщо з нею щось трапиться, ти будеш помирати довго і болісно.

Виразно з докором подивився на Еліяра:

– Чому? – не зміг не поставити Рей питання своєму так званому «другу».

– Ти думаєш, я тоді не зрозумів, що ти піддався? – кинув несподіване звинувачення Еліяр. – Думаєш, не знаю, чий ти син? А тут ще твоя істинна – володарка з передбачення...

Яка ще володарка? Хотілося вдарити. Не просто вдарити, а розмазати «братика» по стіні. Але часу на це у нього зараз не було. Все почекає. Крім, Аліни...

– Я вірив тобі, брат...

«...і тільки тому опинився в цій ситуації», – продовжив вже подумки, картаючи себе за це беззастережне довір'я.

«Тільки тому він ще живий», – подумки поправив його Сардж.

Ніколи раніше Рей не шкодував про те, що став арейном, вважаючи, що вихований справжнім спадкоємцем Еліяр більше підходить на роль правителя, ніж дракон-сирота народжений на вулиці, незаконний ублюдок вельможного татуся, а сьогодні вперше готовий був оскаржити його право на владу.

Право, яким сам же йому і поступився.

Останній проникливий погляд на очільника і Рейдеран вистрибнув у вікно, обертаючись  драконом.

До драдхів драконат. До драдхів прориви. Нехай Еліяр сам справляється з усім, а не тільки розбирається зі своїми коханками.

Тільки б встигнути...

 

*Аольтір – трава, витяжка якої діє на драконів як міцний алкоголь

 

Аліна Маінкур

Прикрите тонким шовком тіло обпалило холодом. Крижаний вітер збив з ніг, жбурнувши в... кучугури?

Після черги копирсань у колючому від крижаної поморозі снігу, вибралася з кучугури. від холоду зуб на зуб не попадав. Вражено озирнулася, але нічого, крім засніженої пустки та далеких крижаних гір, не побачила. Багряне дивовижно красиве небо…

Це інший світ чи північне сяйво?

Серце сполохано заметалося в грудях. Від холоду зуб на зуб не попадав. 

Думка про те, що я можу виявитися далеко від єдиного рідного мені дракона, вибила і так нестійкий грунт з-під ніг, і я знову завалилася в сніг.

Прислухалася до себе. І ледве не заволала від радості, виявивши, що відчуваю всіх трьох чоловіків, пов'язаних зі мною – страх дракона, злість Леона, здивування та хвилювання Рона…

Пізно, любі, боятися. Настав час летіти й рятувати свою недолугу обраницю. І бажано якнайшвидше, поки у вас не з'явилася справжня снігова королева, тому що крижаною статуєю я бути відмовляюся.

Усміхнулася, подумки підбадьорюючі себе:

«Алінка, це ж твоя стихія, виживемо, виберемося, прорвемося й обов'язково відтягаємо за косми деяких попелястих. Де наша не пропадала? Ніде… Бо якщо пропадала, то вже не наша».

І дракона стукнемо ще раз обов'язково. Для профілактики. А то теж розслабився. Розумний, дорослий, сильний… 

Та який він розумний та дорослий? Дурень дурнем. 

Гмикнула ображено.

І знову спіткнулася, падаючи з головою у сніг.

«А сніг тут не білий… Рожевий», – здивувалася, розглядаючи, як тануть від мого тепла маленькі кристали.

Насилу встала на ноги. Довга обліплена мокрим снігом тканина заважала зробити крок, і я безжально смикнула сукню. Після кількох ривків, спідниця піддалася і відірвалася до пояса, залишаючи мене в короткій до колін нижній спідниці.

Мозок запрацював швидше, підбиваючи підсумки, аналізуючи. Хоча що тут було аналізувати? Я майже гола на північному полюсі.

Чи це південний? 

Неважливо.

Куди йти – не знаю. Чого чекати теж.

Чи можна їсти рожевий сніг? Гаразд, сподіватимемося, що від холоду я помру швидше, ніж від спраги чи експерименту під назвою: «Чи корисний рожевий сніг для людини звичайної…»

Стояти не можна, тому будемо повзти у напрямку дракона. І нехай тільки спробує не знайти мене, сама знайду і приб'ю з виховною метою.

Скільки йшла, перебираючи із зусиллям ногами, піднімаючись і знову провалюючись у кучугури, важко сказати. Але всі відомі пісні, що прийшли в замерзлу голову, були заспівані під акомпанемент зубів, що безупинно вибивали чечітку. 

Краще за все чомусь заходила: «Танцювала риба з раком, риба з раком…». І звідки вона взагалі взялась в моїй голові? З якогось старого кино. Не інакше… 

Далі рухатись не було сили – я ледь переставляла ниючі ноги. Волосся і вії давно вже перетворилися на бурульки. Сон хилив до землі. Натякав, що якщо впасти і заритися у сніг, то стане і тепло і все рівно. 

Але черговий «Я не здамся без бою…»  вперемішку з «Show Must Go On…», і я насилу роблю ще один босий крок, бо тонкі черевички залишилися ще в одному з перших заметів. Дивлюся на мокрий кривавий слід і криву доріжку слідів за спиною. Красиво… Моторошно… 

А потім згадалася одна з намальованих у дитинстві картинок, і я завмерла приголомшена. Знайшла дві гори, що здіймаються вгору гострими вершинами, а під ними щось велике, схоже на крижане дерево. 

Заплющила очі, згадуючи картинку. Точно-точнісінько. 

Тільки малювала я картинку простим олівцем, і лід через це бачився мені піском. Але самотня доріжка слідів, що вела до двох гір і старого засушеного дерева, були такими самими. Навіть гілки цього дерева стирчали також, наче руки, що вказують напрямок.

– Йопта… Отетеріти можна…  – зірвалося нерозбірливе. 

Особливо якщо врахувати, що малювати я не вміла і не любила, але цілий місяць після десятиліття провела, створюючи ці загадкові картинки. Напрочуд професійно, настільки, що навіть запросили до художньої школи. Але минув час, а з ним і бажання, я забула про цей період свого життя і не згадала б, якби після смерті батьків не знайшла дбайливо збережені малюнки. Не всі, лише кілька, але цей був серед них.

Розмірковуючи й згадуючи, крокувала, не дивлячись під ноги, тому знову оступилася, впала, знесилено розкинувшись на спину.

Абсолютно по-дитячому, підкоряючись якомусь пориву, повела руками, малюючи янгола.

Бачила таких аж двох. На жаль, не з крилами. Цікаво, а у своїй першій іпостасі вони схожі на наших казкових янголів?

У небі без хмар майнула чорна крапка.

Дракон? Мій дракон? 

Підскочила, радіючи. І де тільки сили взялися?

От тільки в міру того, як точка наближалася, відкидаючи довгу тінь, я розуміла, що це не мій дракон.

Сріблястий блиск розкритих крил майнув у променях вранішнього сонця? Сонце? Озирнулась, шукаючи на небі біле світило. І не знайшла.

З палацу я зникла увечері, майже вночі. І зараз, отже, також ніч. Нехай біла та світла, але ніч...

А хто літає ночами? Правильно, хижаки.

«Живою не дамся. Ну, або дамся, але нерви пошматую. Не даремно ж в дитинстві снігові баталії влаштовували?» – яскравими сполохами миготіли в стомленому мозку істеричні думки, що вимагали робити хоч щось, головне не зупинятися.

Розмірковуючи, таким чином, ліпила сніжки, і варто було наблизитися монстру досить близько, запулила перший. Той відхилився, але в нього полетів наступний, а за ним ще один. Нахилялася, підбирала сніжок, а коли вони закінчилися, то згрібала сніг і, швидко зліпивши, випроставшись, кидала знову. У запалі битви не придивляючись до того, потрапила чи ні, і зовсім не цікавлячись результативністю своїх дій.

У пам'яті випливли жорсткі слова інструктора:

«Для того, щоб залишитися неушкодженим у подібній ситуації, тим більше щоб вижити, підійдуть будь-які засоби, будь-які прийоми, будь-які хитрощі. Найменше має значення, красиво ви дієте чи кострубато, працюєте «по школі» або якимось диким способом, поводитися як лицар чи дієте підступно. Важливим є лише результат і його ціна. Решта порожня балаканина».

Кігтисті лапи обхопили мої тонкі плечі, а я здивовано розглядаючи довгі тонкі пальці увінчані кігтями з мій мізинець, уявляла, як під ними зараз крапельками потече кров, варто тільки монстрові натиснути трохи сильніше. Відчувала, як стримана сила в цих хижих лапах, може спокійно переламати мої руки, варто лише її трохи відпустити. Але лапи не рушили, залишаючись там на моїх плечах, тримаючи міцно, не завдаючи болю. Надійно, я б сказала, дбайливо...

Дивуючись від такого повороту думок, підняла очі й втупилася в зовсім нелюдську фізіономію. Погляд встиг вихопити гострі вуха, закручені подвійні роги, величезні ікла, що стирчали назовні з роззявленої пащі, і розумні уважні чорні прірви очей. 

Серце забилося сильніше, і від страху сховалося у п’ятах:

– Добб-рри-здень... Я тут зз-ззо-вссім трішки ззза–ббблу–калла.

І одразу ж відчула, як мене ніби хмарою огорнуло снігом і в цьому сніговому коконі раптом стало надзвичайно тепло та спокійно.

– Іумрі, – пророкував монстр, обпалюючи мене своїм крижаним подихом. 

Гострий кіготь ковзнув по моїй щоці майже ніжно.

Заплющила очі, гасячи необачний порив до опору. Безглуздо боротися з кимось настільки сильним та величезним. Особливо коли так мало сил залишається у твоєму тілі.

– Не мо-жууу за наказз-зом... Алле, якщо ви тррроххи зззза-чека-єтее, то все ссс-саме вийде. 

Зуби вистукували чечітку. Я заїкалася і шипіла насилу випльовуючи слова. Говорити хотілося... Варто мені перенервувати або злякатися, як невластива мені балакучість проривалася назовні, виплескуючи з мене всілякі дурниці, приборкуючи страх.

От і зараз, на мене подивилися так принизливо, що я вмить відчула себе навіть не дурною, а безкінечно тупою.

«Ну і грець з ним», – визнала я поразку. 

І нарешті здалася сну – краще він ніж монстр. Може мені пощастить і я не відчую як мене з’їдять?

Монстр злетів, розмахуючи величезними шкірястими крилами, несучи свою майже несвідому здобич.

Десь вдалині порив крижаного вітру підняв до неба аквамариновий шовк, розвиваючи його як прапор перемоги. А крижана пустеля в тому місці, де ступила нога дівчини і поранені крижинками ноги залишили на снігу закривавлені сліди, розійшлася  пропускаючи перші слабкі паростки нового життя. Підхоплені легкою поземкою багряні сніжинки полетіли далі. І у тих місцях, де вони, залишені вітром, вбиралися в землю, з'являлися нові паростки.

Але цього вже ніхто не бачив.