Раді Вас бачити!

Аліна Тортон

Дещо раніше

«Рекорд з втрати свідомості побитий!» – майнула перша думка в мою порожню після довгого сну голову.

Лежала, не рухаючись, з заплющеними очима, намагаючись збагнути, як відокремити марення від дійсності. Не було звичайного поділу яви і нави, що я відчувала завжди, навіть тоді, коли перебувала під наркозом і грані реальності стерлися, як мені здавалося вщент. Зараз їх взагалі не було. Не відчувалось. Наче розбиту колись чашку склеїли і навіть непомітний слід тріщини, що колись ділила свідоме і підсвідоме зник. Настільки реальною було присутність в моєму божевільному сні дракона. Десь в глибині, на самій підкірці мозку, прийшло усвідомлення, що якщо це все ж сон або глюк, то тільки через цього самого дракона, а точніше їх обох, я готова навічно оселитися в ньому. Перейти на інший бік. 

Відігнала мляві думки, боячись навіть собі зізнатися в тому, що буде наступним етапом усвідомлення. Два дні. Два неповних дня, і я готова... Ні. Думати про те, на що я готова, поки не буду. Буду плисти за течією та насолоджуватися подарунками долі, доки не вирішу, що готова виринати.

Сторонній запах вдерся в мою свідомість, тривожно вибився із загальної картини. Щось в цьому запаху бентежило, турбувало. Затамувавши подих, прислухалася. Розплющувати очі не поспішила. Надто стороннім був аромат, надто гучним чулося тихе чуже дихання в приголомшуючий тиші. За дверима почувся тупіт і гулкі незнайомі чоловічі голоси. Чоловік перебував і в кімнаті. І я вже з впевненістю могла заявити, що це точно не Рейдеран. Його запах в моїй свідомості вже встиг змішатися з рідними, давно знайомими запахами та відбився на підкірці так, що зав'яжи мені очі, а я все одно впізнаю його з тисячі.

«Закохалася? За добу з лишком? Це не серйозно, Алін», – припечатав категорично внутрішній голос. А я нічого не могла вдіяти з відчуттям, що давно знаю дракона. Не просто давно, а нескінченно довго і це не пробудження нових почуттів, а просте впізнавання забутих та завжди існуючих.

Незнайомець поворухнувся. 

Страх змусив мене трохи припідняти повіки та швидким поглядом окину доступну мені частину кімнати. Чужої кімнати. Чоловічої. І через це особливо гостро відчувається оголеність напівроздягненого тіла. Сторонній чоловік ліворуч. Хижак, що зачаївся... 

Ні, так я вже прокидалася – більше не хочу. Не відводячи очей від чоловіка, непомітно зашаруділа правою рукою. Наштовхнулась на щось прямокутне-дерев'яне – тумбу. Підхопивши першу–ліпшу річ, що потрапила під руку, запустила нею в чоловіка. Влучила чи ні було не важливо. Головне збентежити, дезорієнтувати… 

Стрімко перевернувшись, впала з ліжка на коліна. Перед очима опинилась велика ваза і ноги того самого чоловіка. Злякалася ще більше. А я з переляку поводжу себе геть неадекватно – витворяю і кажу дурниці. 

Накарачках дісталася до вази. Вхопивши її, вистрибнула з принизливого становища вгору (спасибі, бьорпі, хоча я вас ненавиджу), випросталася і кинула вазу в чоловіка, який щось казав тихим заспокійливим тоном. Так з навіженими розмовляють. А може я того..?

Намагаючись ухилитися від досить важкого снаряда, чоловік відхилився і крісло, не витримавши такої різкої зміни центра ваги, завалилось. Я ж, повернувшись спиною до дезорієнтованого супротивника, злетіла на ліжко і схопивши з тумби важку ем... статуетку? (Треба ж мені хоч якусь зброю в руках), застигла в очікуванні.

Чоловік теж застиг в бойовій стійці – напружений, задумливий і до жаху розгублений... Останнє вибивалось із загальної картини, але акцентувати увагу на цьому я зараз не стала.

– Не бійся, – прошепотів, вмовляючи.

– Я не боюся, – похитала головою, цілком готова до дій і від того відчуваючи себе досить впевнено.

– Не бійся, я нічого тобі не зроблю.

Його що заїло? Чи я влучила–таки йому по голові, і він до того ж трохи оглухнув?

Ледь чутний скрип дверей сплутав всі карти. Ні, проти одного, нехай навіть фізично сильнішого мене, супротивника, я ще можу встояти. Спритність і винахідливість ніхто не відміняв. А от проти двох – шанси вже точно нерівні. Зваживши все це, вирішила зробити контрольний кидок в сторону вже знайомого злата подивитися на непроханих гостей. 

Радісно зітхнула, побачивши свого дракона.

Що було далі майже не пам'ятаю. Перехвилювавшись, говорила й діяла на автоматі. Трохи розслабилася, тільки відчувши, як поруч прогнулося ліжко під сильним чоловічим тілом, а мене стиснули в теплі заспокійливі обійми, і запах такий знайомий, вже майже рідний, укутав дбайливо та ніжно. І як тільки здогадався, що мені це зараз життєво необхідно?

«Найсолодша, прія», – почула я тихе гарчання.

Обернулася і натрапила на зведені в щілинки зіниці Рейдерана, що галасливо вдихав біля моєї шиї.

«Ще один маніяк запахів», – усміхнулася подумки, вдивляючись в бурштинові котячі очі.

– Так ти розкажеш, що робила у мене в кімнаті? – повторив своє, явно вже не перший раз озвучене, питання очільник.

– Так вийшло. В робочий кабінет рвалася якась панянка, я сховалася, – дивитися на дракона, і відповідати йому було простіше, ніж очільнику, і я, ганебно відступивши, відвела очі від схвильованого погляду. – Не питай чому. Сама не знаю. Потім зрозуміла, що сидіти і чекати просто не можу. Визирнула, сподіваючись, попросити твого секретаря провести мене на кухню. Його на місці не виявилося, і я вирушила на пошуки. Дорогою натрапила на парочку, що милувалася. Закриття двері почув чоловік. Покликав, а я знітилась, вирішила сховатися. Смикнула двері і опинилась у спальні. Я просто хотіла дочекатися, поки переслідувач піде, але чоловік застогнав... Далі ти все знаєш.

Рейдеран кивнув.

Очільник запитально скинув брову. 

Подобався він мені? Не знаю. Бездоганно гарний: тонкі риси обличчя, непередаване поєднання смаглявої шкіри, попелястого волосся, чорних брів та фіолетових очей. Гнучкий, стрункий, широкоплечий... Нудотний... Мені в цьому образі прекрасного принца не вистачало якоїсь приземленості, маленького вади. Кривого носа чи шраму, наприклад. 

Підсвідомість тут же підсунула картинку іншого мигцем баченого дракона. Він був повною протилежністю очільника: різкі, наче висічені з каменю, риси обличчя, сині проникливі очі, чорне, як смола, волосся, і рваний шрам, що простягнувся від зовнішнього куточка ока до куточка рота. А ще величезний, як ведмідь. Навіть вище Рейдерана, якому я діставала верхівкою тільки до підборіддя. І бородатий. І лапи у нього величезні – кулак он був з мою голову. Хоча, як кажуть, у страху очі великі.

Озирнувшись, не помітила свого сторожа:

– А де..?

– Я наказав йому залишити нас, – категорично відрізав очільник. – Тобі більше нема чого сказати, дівчинка? – вкрадливо-заступницький тон дратував так, що навіть будь мені що сказати, я б змовчала.

Кинула зацікавлений погляд на Рейдерана. Схоже, приказка в корені не права, і цей його друг мені навряд чи сподобається. Може, я про свого чоловіка чогось не знаю? Хоча, слід визнати, що я зовсім нічого не знаю і лише інтуїтивно хапаюся за нього, як за острівець раю в світі повному вулканів, що вивергаються.

Похитала головою:

– Вибачте, Ваша Величносте, але ви не могли б відкласти свої розпитування до завтра? Я дуже втомилася, – і, побачивши в його очах здивування і відвертий погляд, кинутий на зім'яту постіль, продовжила. – До того ж допомагаючи вам, я теж отруїлася, а мій людський організм сходе значно слабкіше драконівського, регенерацією я не володію, тому ...

– Людський? – перепитав здивовано очільник.

Я завмерла, відчувши, як напружилися руки, що стискали мене в обіймах. Здається, я сказала щось зайве.

– Людський, – повторила впевнено, дивлячись прямо в фіолетові очі та знову намагаючись прочитати їх вираження: передчуття? торжество? радість? Але чому?

– Що ж людська раса досить слабка, тому залишу тебе відпочивати, дівчинка, а тебе Рейдеран чекаю на вечерю, – кинув очільник і, грюкнувши дверима, покинув спальню.

– Не подобається він мені, – пробурмотіла собі під ніс.

– Ти тому збрехала, що погано себе відчуваєш?

– Звідки ти..? Так, але я і правда втомилася. І мені страшно. Скоро щось станеться і мені це точно не сподобається.

– Хочеш, я попрохаю когось посидіти з тобою?

– Вази не шкода? – посміхнулась я його драконству. – Ні. Я поки ванну прийму. Рейдеран, прошу, не затримуйся, будь ласка. А якщо затримаєшся, прийшли того чорненького.

– Мартрана?

– Угу, напевно.., – дещо сумніваючись, кивнула я. – Його я хоча б впізнаю.

– Не злякаєшся? Він же страшний? – якось надміру схвильовано запитав Рейдеран.

– Хто? – здивувалася. – Очільник страшніше ...

– Чому? Він же гарний? Драконицям подобається ...

– Ну й чудово. У мене інші канони краси та виховання. Мені його очі не подобаються, – спробувала пояснити я, – вони якісь... нещирі чи що...

Рейдеран уважно подивився на мене, і я ще більше засумнівалася в своєму визначенні. Але, як говориться, що бачу, про те й співаю. А я абсолютно точно бачила якусь награність, фальш...

Так і не сформулювавши свої підозри в єдину думку, втекла до ванної.

– Ось, візьми, – простягнув мені дракон м'яку нічну сорочку та халат мого розміру. – Замовив тобі речі, – пояснив помітивши мій подив. – Завтра у тебе буде все необхідне, а далі вибереш сама на свій смак.

Поцілувавши мене, дракон  з ванної втік. А я розчаровано зітхнула: хотілося більшого.

– Рей, – покликала я дракона, той обернувся насторожено, завмер, дивлячись на мене, – Не кажи нікому про ірлінгів, якщо це буде можливо, – попросила я, допитливо вдивляючись в полум'яніючі очі, не в силах пояснити навіть собі, чому мені це здавалося важливим. – Приховай, що ти знаєш, хто саме мене закликав, будь ласка.

Рейдеран кілька довгих секунд задумливо дивився на мене, втримуючи мій погляд, а потім, погоджуючись, кивнув. 

Грюкнули зачинені двері, і я тільки зараз зрозуміла, що затримала подих. Свідомість стрепенулася, волаючи до інтуїції, вимагаючи відповідей, але та звично й наполегливо мовчала. Що ж коли-небудь зрозумію сама.

***

Шеорлеон Уірон Кехдайн

Ніларта зустріла ірлінга знайомими різноголосицею і штовханиною. В улюбленій таверні тут же знайшлися пусті місця та друзі, що вже добре прийняли на грудь, і, зробивши своє замовлення, Леон приєднався до них.

– Ну як? – скинув свою, сяючу передчуваючою посмішкою, фізіономію Зіг.

– Ніяк, – знизав плечима Леон.

– Що значить ніяк? – поцікавився Борис.

– То й значить – ніяк. Ритуал не спрацював.

– Брешеш. Ритуал не міг не спрацювати, вищий говорив, що… – осікся під його важким поглядом Зіг.

– Ну і чого ти замовк? Продовжуй, ми уважно слухаємо. Нам з Борисом дуже цікаво, що там казав вищий... – глузливо зауважив Леон, вимогливо дивлячись на свого друга.

– Вищий казав, що ритуал обов'язково спрацює і закличе потрібну душу, якщо вона існує, хоча б в одному з світів, що пов'язані з Міжсвітом, – не став приховувати Зігвард.

– Отже, моєї спорідненої душі просто не існує, – знизав в черговий раз плечима Леон, зробивши новий ковток, допив замовлений ель і покинув таверну.

На душі було бридко, а він і сам не міг зрозуміти від чого більше – зради друзів або відмови від тієї, що може зачепити душу.

Дворецький, відчинивши двері, порадував Леона нареченою, що очікувала на нього у вітальні.

– Добрий вечір, Брідіцея. Щось трапилося?

– Це я хочу запитати: що сталося? Чому ви розірвали заручини? – накинулася на нього  сповнена праведного обурення дівчина, варто було йому тільки переступити поріг.

– Я нічого не розривав, – спокійно заперечив ірлінг.

Окинув оком першу красуню імперії і констатував – пишні принади, відвести погляд від яких не міг жоден чоловік, перестали хвилювати його.

– Тоді, що це означає? – підлетіла до нього, немов відьма, дівчина, тицьнула під його ніс якийсь лист.

Вихопивши, розгорнув папірець, щоб прочитати і розсміявся: схоже Зіг і тут підметушився.

– Я цього не писав – це по-перше, я не одружений – це по-друге, – і він задер рукава, оголюючи чисті передпліччя.

– Тобто мене обдурили? – розгубилася дівчина і, побачивши його кивок, але, все ще не вірячи, перепитала. – Це все не правда?

– Ні, звісно. Бріді, я б не став вас обманювати, – запевнив її Леон, відчуваючи, як самому стало гидко від цих брехливих слів.

Ні, одружуватися він дійсно не збирався, а от відмовлятися від нахабної спокусниці не хотілося. Зробити б її своєю коханкою, отримати жадане тіло, доки не стихне розбурхане бажання та не спаде мана, хотілося пекельно. Тільки усвідомлення того, що за таку пропозицію його спочатку огріють чимось важким, а потім ще дістанеться і від дракона, втримувало його від відвертих дій. Нічого там, де не вийшло взяти нахрапом, він візьме хитрістю. Рано чи пізно вона сама прийде до нього, а він докладе всіх зусиль, аби її спокусити.

Думки про спокусу нагадали про першу шлюбну ніч.

– Дорога наречена, залишимо це все. Пусте. Розкажіть краще, як просувається підготовка до весілля. Чесно кажучи, я вже згораю від нетерпіння, – кажучи це Леон, зробив крок вперед і фактично втиснувся в пишні груди нареченої.

Притримав її в обіймах: висока, фігуриста, безумовно є за що потриматися, не те, що у цієї жалюгідної плюгавки. Щоб нарешті витравити з себе мару, схилився до захопливо-повних губ, більш червоних, більш апетитних, ніж у.... Розсердившись на себе, вп'явся в них поцілунком. Вимогливим, жадібним, що не мав нічого спільного з чуттєвістю і ніжністю. Він швидше таврував її. Карав незрозуміло кого. Чи то її, що вона не марево перед очима. Чи то себе, за те, що сам відмовився від цього марева. Тільки цей наполегливий поцілунок не приніс йому ні пристрасті, ні бажання, не збудив ніяких почуттів, крім похоті, гіркоти та незрозумілої спустошеності.

Бріді відповіла майже відразу, відкрила рот, пускаючи його в чуттєву глибину, заграла його язиком. І він дозволив собі забутися, витрусив з голови геть усі думки, залишаючи тільки голе незадоволене бажання. Відсунув жадану картинку далеко за межі свідомості, тому що ту, що стояла перед його очима, хотілося любити не так механічно, а повільно, вдумливо, ловлячи губами кожен стогін, стежачи за кожним навіть слабо вираженим відгуком на його ласку...

Видихнув збуджено, втискаючись стегнами в податливе жіноче тіло, грубо смикнув до себе. Чоловіча долоня наполегливо погладила оголене плече, перейшла на ключиці. Вказівним пальцем забралася за краєчок декольте. Шалено захотілося оголити й побачити ці пишні білі скарби, одним їх видом стерти з пам'яті марення. Ледве чутний, розслаблений, повний передчуття стогін, що зірвався зі спраглого рота Бріді, змусив його діяти впевненіше. Смикнув за шнурівку сукні, і повні, як ароматні дині, груді лягли в його руки. Не маленькі акуратні, як наливні яблука, півкулі, що засіли в його голові подібно занозі.

Бріді задоволено підставила свої груди, випнувши уперед, для поцілунків. Леон схилив голову, по черзі захоплюючі в рот тугі стирчачі вершини. Ірлінгца вигнулась в його руках, піднімаючи стегна. Її руки вже давно пірнули до нього в штани і тепер стискали жаданий приз.

Піднявши її під пишні сідниці, опустив на диван. Задирав сукню, оголивши білі стегна. Безжально розвів зігнуті в колінах ноги і, розставивши мокрі рожеві пелюстки, нетерпляче ковзнув усередину. Застогнав і став вбиватися. Жорстко. Грубо. Різко. Напористо. З кожним разом все глибше й глибше. Вибиваючи з неї важкі зойки. Відчуваючи, як вона рухає стегнами, вторячи його поштовхам. Збудження завирувало всередині і хлинуло назовні, не приносячи очікуваної розрядки. Дівчина під ним вигнулася, слідуючи за ним, забилася, і він перевів свій затуманений погляд на її обличчя. Здригнувся, відзначаючи її відсторонений вираз.

– Поквапимо весілля? – прошепотіла Бріді. 

Леон напружився, запідозривши недобре. Хоча, яка до драдху різниця, якщо завдяки цьому одруженню він через рік очолить Раду, а відразу після весілля стане вдвічі багатшими?

Вставши, розправив свій одяг. Кинув погляд на дівчину, на ніжній білій шкірі стегон якої вже проступали, червоніючи, сліди його пальців. Взявши зі столу серветки, простягнув їй.

– Ти поки збирайся, а я підгоню мірінг, – кинув і втік.

Марення не минуло, не відступило, все також хвилювало кров, пульсуючи у венах, пробуджуючи черговий виток збудження. Бажання, що вихлюпнулося було назовні, принесло лише часткове полегшення. І чергово цілуючи на прощання наречену, Леон вже точно знав, де і як саме проведе цю ніч.