Раді Вас бачити!

Аліна Маінкур

Тихі, приглушені голоси прорвалися в мій сон, але свідомість вперто не бажала виходити з забуття. Лише одне слово, вловлене краєм вуха, змусило мене насторожитися – я не знала його значення, але в ньому було щось тривожне.

– …твоя іумрі? – запитав перший чоловік різким, наказовим тоном.

– Ти ж сам знаєш, Бріане, – втомлено відповів знайомий мені голос. – Після прокляття Ахлес істинний зв’язок у демонів – рідкість, майже легенда. Нема в кого навіть спитати. Я перевернув усі джерела і знайшов лише один спосіб підтвердити істинність. А демон уже біснується, вимагає закріпити зв’язок, поставити мітку – щоб, коли з’явиться її дракон, той не зміг його розірвати.

Голоси звучали глухо, мов крізь стіну. Я спробувала розплющити очі, та повіки були надто важкі.

– Навіть не знаю, брате, – зітхнув Бріан. – Співчувати тобі чи заздрити. З одного боку – квіти під вікнами, з іншого – істинність і зв’язок, а з третього – я і сотня демонів, які вимагають негайного зняття прокляття. А це можливо лише поки ти не закріпив зв’язок. Я не хочу втратити брата.

– Мені потрібно ще трохи часу, Бріане.

– Ти вже з’ясував, хто стоїть за вечірнім нападом?

Відповіддю став глухий удар – ніби щось розбилось об стіну.

– У замку не більше трьох десятків демонів. І жоден із них не має сили на подібне.

– Колишні наложниці?

– Вони поза підозрою. Я перевірив їх першими. Вони навіть не знали про Аліну до її приїзду. Я попередив слуг ще вранці.

– Можливо, хтось бачив, як ти її приніс?

Повисла напружена тиша. Сон знову почав затягувати мене в себе. Уже спливаючи, я почула останні слова:

– Даю тобі три дні. У ніч повної Сереї – ритуал. Це все, що я можу.

***

Пробудження було болісним — як після добрячої затяжної пиятики. Я розплющила очі й одразу ж заплющила, вдарена яскравим ранковим світлом. Полежала кілька хвилин, намагаючись пригадати події вчорашнього дня, але думати про них свідомість уперто не хотіла. Вона чіплялася за обриси сну, що розсіювався, залишаючи лише відчуття — це було щось важливе. Надзвичайно важливе. Але ниточка знову вислизала з пам’яті.

Я вдруге розплющила очі й кілька хвилин бездумно дивилася в стелю, намагаючись позбутися тривожного передчуття. Щось насувалося. Грізне, невідворотне, і спрямоване саме на мене. І я — вперше — почувалася загнаною в пастку. Без варіантів. Без виходу.

«Немає нічого неможливого, — майнула думка. — А якщо й є, то точно нема чого валятися.»

З цією мотиваційною мантрою рушила до купальні. Зняла пов’язки з рук і втупилась у глибокі порізи. Рани вже затягувалися, але ще кілька днів залишаться чутливими. Холодна вода освіжила, трохи приглушила головний біль і відігнала тривогу.

Поспіхом одягнувшись, вислизнула в коридор. Жодної охорони. Після вчорашнього це навіть образило. І хто тут себе чоловіком вважає… Із такою охороною мене не лише викрасти — на шматки порізати можна, і ніхто не помітить.

Поплутавши трохи в коридорах, шарахаючись від кожного зустрічного, я все ж знайшла бібліотеку. Прислухалась — тиша. Обережно прочинивши двері, ступила всередину.

Книга Таємниць миготіла, немов відчувши мою присутність і нетерпляче кликала.

Побоюючись, що зараз моя хвора голова не впорається з отриманим від неї обсягом інформації і трісне раніше, вирішила діяти по–старому. Завмерла серед стелажів, не знаючи, з чого почати. Потрібно було дізнатися так багато — про цей світ, про прокляття, ритуали, про все, що коїться довкола. Але в голові крутилися лише уривки, і жоден не оформлювався у зрозуміле питання.

Прокляття… Прокляття Ахеліси — ось із чого треба почати. І про ритуал Стрезола. І ці божевільні звичаї щодо шлюбу – а то кров ковтнула вже дружина…

Задумливо крокуючи вздовж стелажів, мало не пропустила секцію з історією. Витягла три найпошарпаніші книги та одну — стару, сховану за енциклопедичними томами. Сіла просто на підлогу — часу мало, треба швидко.

Погортавши сторінки, знайшла згадку про Друге Велике Переселення — людський період в історії Аластрі. За суттю, усе збігалося з тим, що розповідали дракони.

До Великого Переселення Бог війни Стрезол та Богиня любові Ахеліса (або Ахлес, як її тут називали) створили світ із двома материками і населяли його шістьма расами. Стрезол створив змієлюдей, ірлінгів, вампірів, а Ахлес – перевертнів, драконів та демонів.

Причому ірлінги та демони взагалі з’явилися пізніше — під час Першого Великого Переселення. Усі раси жили довго — по 700-800 років. І щоб уникнути перенаселення, Ахеліса ощасливила свої раси істинністю — механізмом, який дозволяв народжувати тільки з істинним. Потім і Стрезол попросив для своїх рас такого ж контролю, бо вампіри почали розмножуватись надто швидко. Ахлес погодилась, пер***ваючи в доброму гуморі.

Під час Другого Переселення Боги підготувалися – для людей створили окремий континент. . Вони просто не розраховували, що ця численна раса не зможе впоратися з уже присутніми тут. Да й утримати літаючих на одному континенті було неможливо. Почалися утиски, полювання, згвалтування та примусові вагітності. Жінки народжували постійно, але напівкровок не було — змішування крові не давало нащадків.

Для тих, хто не мав істинного, дозволяли лише одну дитину — і лише після ритуалу та благословення богині. А благословення ставало дедалі рідкіснішим. Ахеліса наче зникла.

Тоді вищі раси і звернули увагу на людей. Особливо на жінок, здатних народжувати щороку. Ще і з кров'ю древніх. І без якихось обмежень.

От тоді й з'явилися "розплідники людей". Жінок — живі інкубатори для спадкоємців — відловлювали й утримували, бо лише вони давали потомство всім первородним расам.

Коли Ахлес повернулася, від людства лишилася десята частина. Богиня розгнівалась. І позбавила істинності, перенаправивши її тільки на людей.

І хоча тепер усі раси шукали істинного лише серед «ганебних людей», самок це не влаштовувало. Людські чоловіки їм не подобались, але без них — не було спадкоємців.

Незабаром усе змінилося – тримати пару не мало сенсу. Отримавши спадкоємця, слабку людину викидали на вулицю як відпрацьований матеріал.

Я відклала книгу, відчуваючи, як всередині наростає глухий страх. Ось так усе почалося. І ось так усе може закінчитися. І якщо я тут — як людина — то вже питання не в тому, що буде зі мною. Питання в тому, що вже було зроблено.

Лише дракони виявилися винятком. Вони ізолювалися на півночі третього континенту і берегли своїх людей, як зіницю ока.

Далі я гортала сторінки, не читаючи — лише вишукувала відмінності від того, що розповідав Рейдеран. Одна з них стосувалась демонів: вогняна раса, яка, за легендою, через гнів Ахеліси була перетворена на крижану. Богиня пообіцяла повернути їм справжню сутність, щойно один із демонів знайде Дар Ахлес і добровільно принесе його в жертву заради порятунку раси.

Кривавий ритуал, описаний далі, викликав у мені хвилю непоясненої тривоги. Щось усередині здригнулося — ледь не фізично.

«Я даю тобі три дні. У ніч повної Сереї проведемо ритуал», — прогриміло в голові, як луною з нічного сну.

— Ось ти де! А батько тебе обшукався, — висмикнув мене з роздумів голос.

Я здригнулася і впустила книгу. Переді мною стояв Деві, тримаючи той самий том. — Історія, значить? — пробурмотів він, розглядаючи обкладинку.

— Історія, — підтвердила я, намагаючись зібратись.

— Навіщо тобі це? — глянув з підозрою. У денному світлі він виглядав ще молодшим, ніж тоді, у темряві.

— Просто цікаво. Знати, що було в минулому — це корисно.

— Нудно, — скривився Деві. — Набагато цікавіше — знати, що буде в майбутньому.

— Не скажи. Майбутнє показує лише можливі варіанти розвитку подій, у той час як минуле висвічує всі помилки та дає можливість не допустити їх у майбутньому.

Я кивнула на книги:

— Ось знаєш, чому вчить ваше минуле?

— Що люди — нікчемна раса? — хмикнув він, побіжно прочитавши відкриту сторінку.

— Що не можна підносити одного, знищуючи іншого. Якби первородні не вважали себе вищими, вони б досі жили щасливо. І ти був би вогняним демоном, а не крижаним. І не в пустці, а в гарячій пустелі.

— Скоро ми це виправимо, — зухвало заявив Девіріан.

Я кивнула.

Виправлять, звісно. У книзі ж чорним по білому написано: «пожертвувати Даром Ахлес».

А пророкують на цю роль, здається, мене.

Думки, як цього уникнути, було дві: перша — покликати дракона й утекти; друга — змусити демона закріпити зв’язок.

На жаль, жоден з них мені не підходив.

— Деві, а де твоя мама? — спитала я, намагаючись змінити тему й відволікти себе від похмурих перспектив.

— У палаці Володаря.

— А чому ти не з нею?

— Я їй не потрібен, — знизав плечима. Тон став м’якшим, зовсім не демонічним. — Я — батькове благословення. І спадкоємець Володаря. У дядька немає дітей. Ахлес не благословила його.

— Тобто в твого батька є брат і сестра? Хіба це можливо — троє дітей у сім’ї?

— Дейдра не рідна. Вона — донька сестри моєї бабусі. А от тато й Володар — однокровні брати. По батькові. — Деві озвучував своє генеалогічне древо з тією дитячою серйозністю, що виникає тільки в тих, кому доводиться виправдовуватися за своє існування. — Дядько Бріан, як і я, — благословенна дитина. А тато — дитя ритуалу.

Я мовчки кивнула. Чи я ще не відійшла від вчорашньої каші в голові, чи в них і справді все так заплутано, але ці родинні переплетення, ритуали та благословення починали плавити мені мозок.

Демріан Едріян Блейк

Поява брата вибила з рівноваги. І справа була навіть не в тому, що тепер Бріан знав те, що Демріан волів би приховувати якомога довше. І навіть не в самій вимозі принести Аліну в жертву. Найстрашнішим стало інше: щойно брат побачив дівчину — його демон збунтувався. Майже так само, як і демон самого Демріана.

— Знаєш, вона виглядає такою слабкою… такою беззахисною, — пробурмотів Бріан, не зводячи очей з дівчини. — Мій демон просто кидається всередині, вимагаючи зберегти її.

А всередині Демріана шалено метався його демон, вимагаючи прогнати брата, схопити в дівчину і сховати цей найдорожчий скарб. І жодні умовляння людської суті про розумність і порятунок раси не допомагали. Розлад, що уже кілька днів існував у душі, посилився після вчорашньої ночі, коли притискаючи безпорадну дівчину до себе, він знову відчув не бажання тіла, з яким вже звик боротися, а трепетну ніжність, зв'язок, що тягне душу, на кінці якої відчувалася це дівчинка, – єдина здатна розфарбувати світ яскравими фарбами.

«Ти ж жив без неї», — нашіптував розум. — «І зможеш жити далі. Зате твій син житиме в квітучому світі, а не в крижаній пустелі».

А внутрішня сутність протестувала. Хіба це було життя до її появи? Хіба щеміло серце від одного погляду? Хіба він коли-н***дь раніше згорав від такого бажання — не плотського, а глибшого, такого, що могло наповнити його світ фарбами?

Ні. Треба було жертвувати одразу. Не давати собі часу на прив’язаність. Тоді, можливо, ще був би шанс.

«Ні. Не було», — відгукнувся голос ізсередини. Він був у її полоні з того моменту, як побачив дівчину, що замерзала в крижаній пустці, вдягнену лише в тонку бальну сукню. Не пасивну, не зламану істоту — а ту, що боролася. До останнього подиху.

«Ні… ще раніше. Набато раніше. З того ранку, коли його демон стривожено завив, вимагаючи знайти свою іумрі».

Підтвердження зв’язку? Бріан гадає, що Демріан досі тягне час через сумніви?

Ні. Він просто не хотів тиснути. Хотів, щоб вона сама прийняла його. Щоб хотіла. Навіть готовий був чекати, поки вона поговорить з драконом. Але тепер… тепер він знав: йому не потрібне формальне підтвердження.

Він не переживе її втрати.

Страх, що накотив учора, коли здалося, що Девіріан може не встигнути… що хтось інший може здійснити задум менталіста — цей страх усе вирішив.

Зв’язок між ними був занадто сильним. Безсумнівним. Безповоротним. Його не розірвати. Не заглушити. І вже точно не пояснити.

У дверях з’явилася тінь.

— Ти кликав мене, Дем, — озвалась Дейдра.

— Ти чула про вчорашнє?

— Так. Ти вже з’ясував, хто за цим стоїть?

— Ні. Бріан підозрює одну з колишніх наложниць, але я вже опитав усіх. Жодна навіть не знала, що в мене є… дружина.

— А слуги? Аліна щось пам’ятає?

— Слуги пов’язані клятвою крові. Ти ж знаєш: її не оминути.

— Ти підозрюєш мене, Дем?

— А маю? — запитав він у відповідь, але не став чекати реакції. — Ні, Дейдро. Я більше підозрюю когось із науковців. Але не розумію, навіщо їм це могло бути потрібно.

— Бріан сказав, що ритуал призначено за три дні. Ти впевнений, Демріане?

Він кивнув. Як би він не довіряв сестрі, та визнавати, що він сам ще не вирішив, не хотів. У нього була лише одна причина для відстрочки — розібратися. І якщо спочатку йому хотілося просто розібратися в тому, що відрізняє його іумрі від інших демониць. То тепер це було байдуже. Вона — його. І лише це мало значення. Раса, кров, благо… все це втратило вагу. Він зробив свій вибір.

— Я не хочу, щоб Аліну приносили в жертву, — несподівано зізналася Дейдра. Її слова стисли лещата довкола його серця. — Що це за богиня любові, якщо їй потрібні криваві жертви? — кинула вона відчайдушно.

А він не мав відповіді. Лише похитав головою. І тепер перед ним стояв уже не вибір між спасінням раси й особистим щастям. Тепер до терезів додалося ще й протистояння з братом.

Дейдра ще вагалася, хотіла щось додати, але так і не наважилася. Грюкнули двері.

А він… він навіть не згадав, навіщо її кликав. Бо перед очима знову з’явилися ці темні, мов ніч, очі — і легка, спокійна посмішка.

Вона так рідко посміхалася йому.