Раді Вас бачити!

Захекану мене зустріла стривожена Марі.

 

- Міледі! Що з вами? Щось сталося? - схвильовано запитала Марі.

 

- Сталося Марі! Сталося... - і я переказала дівчині все, що сталося зі мною напередодні. Дівчина уважно мене вислухала і довго мовчала, перш ніж заговорити.

 

- Я дуже рада, міледі, що лорда Катіса якийсь час не буде в замку. Сподіваюся, на відновлення сили йому знадобиться побільше часу. Адже він і до мене чіплявся. - зніяковіло відповіла Марі, - але навіть не знаю, чи радіти вам, міледі. Ви, звісно, велика молодець, що постояли за себе і всіх нас, але ось лорд Маркус нам далеко не союзник. Я вже розповідала вам, наскільки він близький до герцога Блеквуда. А ще він недолюблює вас, тобто Мішель. Як би він не скористався ситуацією на шкоду вам. Він може наговорити герцогу, що ви збожеволіли і не заради самозахисту вдарили лорда по голові, і вже повірте, міледі, Герцог повірить не вам. Вас можуть запроторити в монастир. Я не знаю, як бути... можу тільки пообіцяти, що погорю з лордом Маркусом.

 

- Ранок вечора мудріший, не будемо загадувати на перед, Марі. А зараз давай спати, пізно вже! - заспокоїла я дівчину, а сама не відразу змогла заснути. Звісно, мене насторожили слова Марі про Маркуса, не думала, що все так настільки бридко. Я не звикла до інтриг, і якби трапилося таке, навіть не знаю, як буду викручуватися. Маркус, судячи з усього, значуща фігура, мені б його отримати в союзники... але як це зробити ще не знаю.

 

Голова вже болить від цих роздумів. Потрібно поспати.

 

Мій ранок для мене почався майже в обід. Я сьогодні довго проспала. Марія мене не будила і змогла спати, скільки забажала.

 

- Ви вже прокинулися, міледі? Я якраз принесла гарячої води, ви можете вмитися. - щойно я заворочалася, підтягнулася і прийняла сидяче положення, почула голос Марі.

 

- Так, дякую! - відповіла я і прямо в сорочці пішла вмиватися.

 

- Марі, що там чути з приводу Катіса? - одразу вирішила я уточнити, пів дня минуло, щось мало стати відомим.

 

- Нічого міледі, ніхто про нього не говорить і не питає. З Маркусом я не змогла поговорити, бо він відбув із самого ранку із замку. Не знаю куди. Ви голодні? Мені збігати на кухню? - це стає цікавим, я з приводу Катіса і Маркуса.

 

- Так, принеси, і на себе візьми. Поїмо разом! - відповіла я і Марі вибігла з кімнати. А я не поспішаючи привела себе до ладу. Вибрала одну із запаморочливих суконь, і навіть сама її вдягнула, там гачки корсета застібалися попереду. Тож я без проблем впоралася з сукнею сама. Ні, все-таки фігура у цієї Мішель те, що треба! Навіть настрій піднявся від розглядання себе.

 

Щось Марі довго не було, я навіть волосся сама вклала і вже просто сиділа з гребенем у руках, коли в покої просто-таки ввалилася захекана і схвильована Марі.

 

- О, міледі. Це жахливо! - почала вона, зриваючись на плач.

 

- Що трапилося? - мені це вже не подобається

 

- Так... там... це так не справедливо! - захлиналася вона в сльозах.

 

- Марі! - голосно покликала я дівчину, вимагаючи відповіді.

 

- Що сталося? - уже суворіше запитала я

 

- Деліаза хочуть відшмагати на площі, 12 батогів! Він же зовсім дитина! Він і двох не переживе. Це так жахливо! -

 

- Марі, заспокойся, будь ласка! - струснула я дівчину і змусила дивитися на себе.

 

- Розкажи спочатку, що трапилося? - зажадала я і Марі, перевівши подих, продовжила.

 

- Деліаз іноді забігає погратися в зимовий сад при замку. Сьогодні там прогулювалися леді Офелія і леді Амалія. Не знаю, конкретно, що там сталося, але леді звинуватили хлопчика в тому, що він поводився неналежно, глузував і зіпсував їхні сукні. Леді дуже розсердилися і веліли покарати Деліаза дванадцятьма батогами на площі, просто зараз! Це так жахливо, міледі. Деліазу всього 7 років, він і двох ударів не витримає! - розревілася знову Марі, а мене захлеснуло хвилею гніву. Я тут же встала і попрямувала до дверей.

 

- Куди ви міледі? - наздогнала мене Марі біля самих дверей

 

- Як куди? Зупинити це свавілля! Я не дозволю бити дитину! - уже зі злістю буквально кричала я

 

- Стійте, міледі. Не ходіть. Вас ніхто не послухає. Маркуса немає зараз у замку, а для лордів і вартових ви, як і раніше, порожнє місце. Вибач мені, за ці слова. Просто я в розпачі! - зі схлипами промовила Марі.

 

- Ах слухати не будуть... ну нічого! Є один дієвий спосіб! - надихнулася я

- Марі, швидко біжи на кухню, візьми там сковорідку і принеси мені! Я піду на площу і спробую домовитися, я все-таки герцогиня, вони зобов'язані мене слухати! Але, а якщо не вийде, то я чекатиму на тебе зі сковородою. Тільки швидко! Ти мене зрозуміла? - серйозно подивилася в її очі, дівчина кивнула і побігла в бік кухні. Я ж кинулася до сходів. Спустилася вниз і помчала на вулицю. Варта намагалася мене зупинити, і говорила, щось про заборону виходити із замку, але я відчайдушно бігла до площі. Попереду побачила зв'язаного малюка і громилу, який чимось натирав батіг. Середньовіччя чортове. Я що є сил побігла вперед і встигла гукнути громилу, який уже наготував батіг, і став замахуватися.

 

- А ну стояти! - закричала я і це спрацювало. Два стражники, що бігли позаду мене теж зупинилися.

 

- Ви що тут влаштували? Ви зібралися бити дитину? - одразу наїхала я

 

- Не заважайте, міледі! - фиркнув чоловік і відвернувся від мене.

 

- А я кажу, не смійте цього робити! - чоловік знову звернув на мене увагу.

 

- Мені наказано покарати хлопчика! - просто відповів він, як можна бути таким сухарем бездушним, невже він не розуміє, що хлопчика, та ще й батогом, бити не можна?

 

- А я, герцогиня Блеквуд, і я кажу тобі зупинитися, відпустити хлопчика негайно! - якомога суворіше промовила я. Дивно, що вартові мої не втручалися. На площі кілька людей, простих людей, які з тривогою спостерігали за тим, що відбувається.

 

Чоловік із батогом навіть плечем не повів на мою заяву, але нічого, я якраз запримітила, як до мене підбігала Марі, добре ще те, що вона здогадалася заховати під одягом сковороду.

 

- Значить наказ якоїсь підстилки герцогської, що навіть статусу гідного не має, ти слухаєш, а на дружину герцога, в дівоцтві графиню, ти не реагуєш! - зло виплюнула я, чоловік спершу повернувся до мене і начебто навіть вагався, але прийнявши для себе якесь рішення, знову відвернувся від мене і розпрямив батіг, готовий замахнутися. От упертий баран! Де моя сковорода?

 

- Марі! - уже тихіше сказала я і дівчина до мене підлетіла, вивільняючи з купи одягу дієвий інструмент, передала його мені. Гаразд підемо іншим шляхом.

 

- Я навчу тебе реагувати на слова герцогині! - зі злістю промовила я і швидко наблизилася до громили, він не встиг до пуття розвернутися знову до мене, як я замахнулася і так само добре, як і Катіса, огріла його сковородою по голові. Громила впав, але на відміну від Катіса, не відключився. Голосно застогнав і схопився за голову.

 

- Тільки спробуй хоч пальцем зачепити дитину, отримаєш ще! - височіла я над ним.

 

- Усім зрозуміло? - уже повернулася я до варти, - Дитину не чіпати! Це наказ! - також гнівно сказала я і, віддавши сковорідку Марі, поспішила до хлопчика.

 

Деліаз гірко плакав увесь цей час, і в мене серце защеміло від побаченої картини. Як можна було підняти руку на дитину. Спасибі господи, що дав мені можливість уберегти цього малюка. Я навіть у страшному сні не можу уявити, як такого малюка карають батогом. Середньовіччя якесь...ах так, я ж тут і є.

 

Відв'язала хлопчика і, взявши за руку, повела в замок. Ми дісталися моїх покоїв, і я взялася заспокоювати малюка, посадивши поруч із собою на ліжко.

 

- Ну не плач малюк! Тебе більше ніхто не чіпатиме! - гладила я дитину по голові, примовляючи заспокійливі слова. Хлопчик ще схлипував якийсь час, потім затих. 

 

- Як тебе звати? - намагалася я відволікти хлопчика

 

- Де...Деліаз! - соромлячись промовив хлопчик

 

- Деліаз, яке гарне ім'я. А де твоя мама? - це зазвичай запитують у дітей, яких знаходять без батьків. Та я, власне, і дітей у замку не бачила.

 

- Моя мама на небесах. Так тато каже. Вона дивиться на мене і все бачить. Вона довго хворіла, але тато каже, що тепер їй добре і вона щаслива, - сумно.

 

- А тато? - невже він сирота?

 

- Тато поїхав у справах. І мені, напевно, від нього дістанеться... - запереживав хлопчик.

 

- Що сталося, Деліаз? Що сталося між тобою і тими леді? - мені все ж було цікаво, що насправді сталося.

 

- Я гуляв у саду, хоч тато й забороняв, але мені нудно сидіти вдома з тітонькою Агашелією. Там були ці леді, вони такими вродливими мені здалися, і я хотів вчинити, як благородний лорд. Тато сказав, що якщо мені сподобається якась дівчина, то я можу зробити їй комплімент, подарувавши квітку. І я почав рвати квіти з клумби. Деякі виривав із корінням, я просто поспішав, поки вони не пішли. Я ледве наздогнав їх, і коли біг, перечепився об корінь, упав прямо на поділ сукні однієї з леді, ще й рукою забруднив тканину. Я хотів подарувати квіти, але не встиг. Леді дуже розлютилися і не слухали моїх вибачень, вони навіть не зрозуміли, що я хотів подарувати квіти. Мене веліли відшмагати, за те, що я зіпсував сукні. - Боже, який кошмар! Бідний хлопчик! Ах Офелія і Амалія, я ще вам влаштую.

 

- То як звуть твого батька? - не встигла я поставити запитання, як двері в мою кімнату відчинилися і до мене увірвався Маркус.

 

- Деліаз! Хлопчику мій! - схвильовано покликав Маркус.

- Тату! - хлопчисько підхопився і кинувся обіймати лорда Маркуса. Оце так несподіванка. Лорд Маркус опустився і притиснув хлопчика до себе. І так мене розчулила ця картина. Великий воїн притиснув до себе маленьке тільце хлопчини і дбайливо погладив по голові, а в очах стільки турботи і жалю. Навіть у такого здоровила є серце і його він зараз трепетно притискає до себе.

 

- Тату, я всього лише хотів подарувати тим леді квіти! Чесне слово! Я не хотів забруднити їхні сукні... це вийшло... - став тараторити хлопчик, але Маркус перебив його

 

- Не важливо, я просто радий, що з тобою все добре. - сказав він хлопчикові і потріпав його по волоссю

 

- Міледі...- почав Маркус, але я його теж перебила

 

- Мері, я думаю, наш юний лорд зголоднів і не відмовиться від чудових і повітряних пиріжків мадам Фелі, проведи його, будь ласка. - посміхнулася я хлопчикові, Деліаз посміхнувся у відповідь і, схопивши за руку Марію, вийшов з кімнати. Ми залишилися з Маркусом самі. Чоловік впав переді мною на одне коліно і поцілував мою руку.

 

- Міледі! У мене не знайдеться слів, щоб висловити вам, як сильно я вдячний за порятунок Деліаза. Ви врятували не тільки його життя, а й моє!

 

- Припиніть, Маркусе! Встаньте негайно! - штовхнула я, не сильно, грізного чоловіка в бік, і він підвівся.

 

- Я зробила те, що вважала за потрібне, і я сама рада, що мені вдалося допомогти хлопчикові. Мене, звісно ж, дуже вивела з себе новина про те, що постільні повії мого чоловіка мають тут більше влади, ніж я, але це справа поправна. - запевнила я чоловіка.

 

-Ні, ви не розумієте, як це важливо для мене. Ви дозволите? - Маркус вказав на стілець, і я кивнула. Чоловік сів.

 

- Довгі роки в мене з моєю дружиною не виходило зачати дитину. І я вже не знаю, в чому була причина, в мені чи в моїй дружині, але як будь-який чоловік бажав продовження свого роду. Довгі роки ми з дружиною намагалися, але так нічого і не вийшло. Жизель померла від невиліковної хвороби. Я довго не підпускав до себе жодну жінку, я віддано любив Жизель, вона була для мене всім, і жодна жінка не зможе її замінити. Але одного разу я повівся нерозсудливо. Ми з герцогом Блеквудом виконували наказ короля, підкорювали землі королівства Сакірії. Народ, поваливши короля і помінявши з десяток самопроголошених правителів, потребував хоч якоїсь узаконеної влади. Королівство Сакірії ми завоювали, прославляючи нашого короля. Там я і познайомився з Мелісою. Вона була особистою служницею однієї леді в замку колишнього супротивника.

 

- Святкуючи перемогу в замку переможеного королівства, я дозволив собі зайвого. Випив і розслабився, і закінчення вечора майже не пам'ятаю. Прокинувся з дівчиною в ліжку, і як я зрозумів, зв'язок наш був не зовсім взаємним. Дівчину звали Мелісою, це все, що я дізнався про неї. Прокинувшись, вона з переляканим виразом обличчя,  втекла з моїх покоїв.

 

- Я не бачив її три роки. Мене в Сакірію герцог послав із перевіркою. Там я і зустрів знову Мелісу. Тільки була вона вже не одна, а з дворічним хлопчиком на руках. Мені стало цікаво, і я віддалено розпитав. Виявилося, що її збезчестив якийсь лорд на бенкеті з нагоди завоювання, і дівчину ніхто заміж брати не захотів, тим більше дізнавшись, що вона ще й вагітна. Бідна дівчина ледве кінці з кінцями зводила. Ось тоді я і зрозумів усю жорстокість свого вчинку. Я знав, що хлопчик цей мій. І вирішив хоч якось виправити ситуацію. Я навіть у герцога випросив право одружитися з простолюдинкою.

 

- Мелісса була хорошою людиною, але зрадити ще більше Жизель я не міг. Тому й не намагався налагодити стосунки з молодою дружиною. Я прийняв із вдячністю роль батька, адже таким для хлопця і був. Я все уявляв, що це наш із Жизель малюк, мені так жилося щасливіше. Ну, а Мелісса влаштувалася прислугою в замок до герцога Блеквуда. І спочатку ми жили нормально. - я навіть не намагалася перебити Маркуса, мені хотілося дізнатися його історію і зрозуміти чоловіка.

 

- Рік тому Мелісса їздила провідати свою тітоньку в Сакірію, її не було буквально чотири дні. Але вона встигла підчепити небезпечну хворобу. Наші лікарі довго боролися за її життя, але нічого вдіяти не змогли. Річард сказав, що поки що вакцини ніхто не знайшов... - чоловік тяжко зітхнув, потріпав сам себе за волосся і продовжив, - Мелісса так само, як і Жизель, покинула мене. І я досі відчуваю провину, що не намагався налагодити з матір'ю Деліаза стосунків. Але сталося те, що сталося. Меліси не стало, а Деліаз залишився зі мною. Він - моє життя. Продовження моєї крові та роду. Він - це все що в мене є, міледі. - тепер уже Маркус подивився на мене

 

- Ви врятували його. Врятували мого сина, а значить і моє життя. Мій борг перед вами невимірний! Я присягаюся, що відтепер я ваш особистий слуга, хранитель, тінь... хто завгодно, називайте мене ким хочете... - я не витримала і перебила його. Мені не потрібна така жертовність з боку чоловіка, у моєму світі так вчинила б будь-яка жінка... ну майже будь-яка, але все ж...

 

- Зупиніться, лорде Маркус! - зажадала я, виставивши перед собою руку.

 

- Для вас, просто Маркус і на "ти" моя міледі. - Гаразд, це ще можна, але все ж...

- Маркусе, ти нічого мені не винен. Я вже казала, що вчинила так, як вважала за потрібне. Це безумство - бити дітей, та ще й у такий спосіб! Мені вистачить і твоєї подяки. Ще було б непогано, якби ти не був би до мене таким суворим. Я бачила твою неприязнь до мене, - почала я

 

- Це все не має зараз значення. Моє судження про вас - було помилковим. Я це бачу зараз. І не має більше значення те, що було раніше. Я буду весь час поруч, міледі, і не просіть зворотного. Знаю, що вам може загрожувати небезпека. Я захищатиму вас ціною свого життя, тільки так я зможу вам віддячити. - вимовив чоловік і рішуче піднявся.

 

- Маркус! - хотіла знову обуритися, але тепер уже він виставив руку, даючи знак, що розмову закінчено.

 

- Міледі, я все сказав! Я прийняв рішення, це моє особисте рішення і його вже не змінити! А зараз прошу пробачити мене, я хочу ще раз побачити сина, але я буду поруч, - після серйозного виразу обличчя Маркус усміхнувся, кивнув на прощання і вийшов. Я навіть сказати нічого не встигла, це й не було потрібно, Маркус ясно дав зрозуміти свою позицію.