Раді Вас бачити!

І хто не хотів нас ображати? Дженні? Та сама, яка відключила вранці будильника та зі спокійною душею вирушила на уроки, не розбудивши мене?

Який широкий жест доброти. Дати подрузі поспати, замість навчання.

Коли я прокинулася, всі вже поснідали та пішли на урок до нашого неземного земляного красеня. Цікава інтерпретація. Треба буде запам'ятати.

Накинувши те, що носила вчора, швидко розчесавшись та захопивши рюкзак, я помчала на урок в частину острова, що належала Терранісу.

Бігти довелося чимало. По дорозі я кілька разів зупинялася перепочити та знову мчала на урок.

Звичайно, коли я вбігла на їх територію, я не знала, куди йти. На щастя, допоміг один з наглядачів. Він провів мене до їх корпусу та вказав, де шукати свій курс.

Постукавши у двері, я увірвалася в кабінет та розгублено дивилася на професора.

- Вибачте, будильник зламався, - не справляючись з диханням, сказала в своє виправдання. - Можна увійти?

Професор оцінив мене своїм пронизливим поглядом та невдоволено похитав головою.

- В останній раз, - коротко він кивнув та продовжив диктувати конспект.

Я озирнулася на всі боки, знайшла поглядом Райана, який зайняв мені місце поруч, і пішла до нього.

Мабуть, я занадто рознервувалася через витівку Дженні, або втомилася. Та, проходячи повз професора й, щоб його не зачепити, я необережно спіткнулася об рюкзак однокурсника та впала на підлогу зі страшним гуркотом.

Хтось засміявся, хтось співчутливо зойкнув, а професор підійшов до мене, щоб допомогти встати.

- Міс Родд, варто бути обережнішими, - прокоментував він.

Я кивнула та швидко побігла до Райана, де сподівалася перепочити, але, навіть, цим планам не судилося збутися.

Виявляється, коли я впала, з кишені випав той самий листок, з щоденника Тіффані. Про який я зовсім забула.

Та й не згадала би, якби, професор Фрост не помітив на підлозі його та не розкрив, з незвичною для нього цікавістю.

Його погляд різко змінився, коли він побачив, що там.

А я нічого не розуміла. Що ж на цьому листку такого, що професор припинив вести урок та уважно розглядав листок.

Стало зовсім страшно, коли він погляд, повний злості, підняв на мене.

- Це ваше? - запитав він так голосно, що весь клас затих.

- Не зовсім, - злякано відповіла я, не уявляючи, що там.

- Тоді, покваптеся пояснити мені, звідки у вас це! - він розгорнув листок для всієї групи.

Виявилося, це була фотографія. І не просто якась. Там був професор Фрост. Та ще й з тим учителем, з яким я зустрілася вчора на вечірці.

І що відповідати перед усім класом? Що лазила в речах Тіффані? Ще чого. Хоча, Дженні, швидше за все, вже здогадалася, бо надто ошелешено на мене дивилася.

- Я, просто, знайшла це, - збрехала я. - По дорозі сюди. І забула про неї.

- Це все, про що ти забула? - під смішки одногрупників, запитав учитель.

Я нічого не відповіла та похитала головою.

- Можу я залишити у себе свою річ? - Не вгамовувався професор Фрост.

Я кивнула, а група вже залилася дзвінким сміхом.

Весь урок я відчувала на собі погляд Дженні. А це означало, що скоро вся академія буде в курсі, що я лазила в кімнаті Тіффані.

І, хоч, я й не планувала тут довго затримуватися, було дуже не по собі. Та й за Райана було страшно. Він не планував бути відрахованим. Та, ще й, з такою історією.

Мабуть, друг теж здогадався, що Дженні все зрозуміла. По крайній міре, він був аж надто блідим та пониклим.

- Це з кімнати Тіффані? - тихо запитав Райан, як тільки з'явилася можливість.

- Так, - кивнула я. - Як здогадався?

- Я пам'ятаю, як ти цей лист підняла з підлоги, - пояснив хлопець. - До того ж, не бачив до цього в тебе тяги збирати будь-яку макулатуру. Цікаво, чому ця фотографія виявилася в Тіффані?

- Ну, може, хоче якось приворожити його, - байдуже знизала плечима. - Мене більше хвилює той другий на фото.

- А він чого? - здивувався Райан.

- А це той професор, якого я вчора бачила, - відповіла я не відразу, тому що вчитель повернувся в нашу сторону.

- Здорово, що він реальний, - посміхнувся мій друг. - Я вже боявся, що він такий саме, як і той хлопчик.

- Зовсім не смішно, - фиркнула я, переписуючи з дошки терміни.

- Що будемо робити? - запитав Райан.

- Після уроку притискаємо до стінки Дженні, - прошепотіла я, коли вчитель відвернувся до дошки щось записати.

- Думаєш, це допоможе? - з сумнівом запитав він. - Раптом стане гірше?

- Швидше за все, гірше вже не буде, - похитала я головою. - Тільки б вона зараз по телефону з русалкою не зв’язалася.

Урок тривав дуже довго. Я весь час поглядала на сусідку по кімнаті. Та була впевнена, що вона теж на мене поглядала. Принаймні, я відчувала на собі її погляд.

Втім, крім Дженні, на мене поглядав професор Фрост. Ось це мене ще більше лякало. Як хотілося після уроку підійти до нього та запитати, хто це з ним на фотографії. Але зараз насамперед була розмова з Дженні.

Тому, коли професор Фрост оголосив про закінчення уроку, я з Райаном абияк закидали все в рюкзаки та помчали в коридор, щоб зловити Дженні.

Вона незабаром знайшлася в коридорі, в супроводі сусідки по парті. Вони про щось жваво розмовляли. Але це нас не зупинило.

- Дженні! - я різко підбігла до неї, намагаючись посміхатися. - Шкода, що з ранку тебе не застала. Пішли, треба дещо тобі показати.

Може, вона й хотіла чинити опір, але ми вперто тягли її в кінець коридору. Анна, з якою вона була, не перешкоджала та пішла собі на обід.

- Що трапилося? - Дженні нервово дивилася на нас. - Відпустіть мене!

- Відпустимо, не бійся, - запевнив Райан.

- Та не верещи, інакше нам всім влетить, - фиркнула я та приступила до допиту. - Здається, ти впізнала ту фотографію. Звідки вона?

- Ти знаєш не гірше за мене це, - Дженні насупилась та дивилася на нас з-під брів.

- Гей, ми ж друзі, не гнівайся, - помітив Райан.

- Ну, люба, - посміхнулася я та закліпала очима. - Якщо питаю, означає, не знаю. Більш того, мені треба дізнатися, з ким він на тій світлині.

Дженні нічого не відповіла. Лише похитала головою, а потім втупилася кудись вперед, над нашими головами.

Не встигли ми обернутися, як почули знайомий голос.

- Міс Родд? - обернувшись, я побачила господаря голосу.

Поруч з нами стояв професор Фрост. І він був явно незадоволений нашим стилем спілкування. Принаймні, по його блідому обличчю читалися лише негативні емоції. Від чого по спині пройшов холодок. Не вистачало ще проблем, пов'язаних з нашими особистими справами.

Більш того, Дженні почала схлипувати, ніби ми її тут кривдили.

- Може, не будеш перегинати палицю? - фиркнула я.

- А, може, Ви пройдете до мого кабінету?

Це занадто звучало ствердно, щоб було питанням. Професор дивився на мене таким пронизливим поглядом, що я мимоволі згадала того вчорашнього молодого чоловіка. І мені здалося, що очі в них схожі, хоч були різних кольорів.

- Міс Родд, швидко до мого кабінету! - повторив декан Терранісу свою вимогу. - А ви, двоє, вирушайте до свого факультету та не конфліктуйте.

Райан зі співчуттям глянув на мене та побрів в сторону виходу. Дженні ще кілька хвилин шморгала носом, але потім мовчки пішла.

Я глянула на професора з сумнівом та, під його наглядом, вирушила до дверей, на які він вказував.

Штовхнувши їх, я потрапила в невеликий кабінет, заставлений по всьому периметру книжковими шафами. Вільного місця, як і свіжого повітря, тут не вистачало. Світла тут теж було мало. Його джерелами було маленьке вікно та пара свічок.

- Вам би тут капітальний ремонт зробити, - зауважила я.

На мої слова професор не відповів та, лише, підштовхнув мене до дерев'яного стільця, на який я невдоволено сіла.

Після цього він замкнув двері та сів навпроти мене за стіл. Він дістав фотографію, через яку я зараз була тут та став її розрівнювати.

Здається, стало ще більш душно. Я поглядала за діями професора й не знала, що робити, та що казати. Зараз ідея наламати дров та домогтися виключення не здавався такою дотепною.

- Я дуже хочу почути Ваші слова, які зможуть виправдати Ваш вчинок, - строго сказав декан та почав щось шукати в столі.

- Я вже сказала, що просто підняла його, - намагалася говорити впевнено та твердо, але це не дуже виходило.

- Хочеш сказати, що фотографія сама покинула своє місце та побігла на прогулянку? - професор дістав порожню рамку, куди помістив фото, та повісив її на порожній цвях, прибитий під віконцем.

- Я не знаю, - уважно спостерігаючи за тим, що відбувається в кабінеті, я починала розуміти, що так зачепило вчителя. - Професор Фрост, я нічого не знаю. Я просто підняла цей листок в коридорі. Навіть, не знала, що це фотографія.

- А я здогадуюся, що ти побувала тут в неділю ввечері та вирішила забрати її, ось, лише, не розумію, для чого, - яким же холодом віяло від нього в цей момент.

- Я чесно не заходила сюди, - я намагалася пригадати день прильоту, щоб довести вчителеві свою невинність, проте, я весь вечір просиділа в кімнаті, приводячи її до ладу. - Та мені й не потрібна ця фотографія. Я, навіть, не знаю, хто на ній зображений. Вірніше, Вас знаю, а його - ні.

Так, я сподівалася, що вчитель зараз мені розповість, що за хлопець позує з ним поруч. І чому він йому такий дорогий, що тримає його фото в кабінеті.

- Потрібна, чи ні, але знайдена вона була в Вас, - професор не поспішав мені нічого розповідати. - Тому, весь Ваш вільний час на цьому тижні я запозичу в Вас, щоб провести його з користю.

- Ну ні. За що!? - вигукнула я.

- За проникнення до мого кабінету та викрадення моєї речі, - твердо відповів учитель.

- Але я це не робила, - як же хотілося зізнатися, де знайшла фотографію, але було страшно зізнаватися, що лазила в речах Тіффані. - Повірте мені, професоре.

- У неділю перед відбоєм повірю, - професор піднявся з текою в руці. - А зараз не займайте мій час. Зустрінемося після вечері.

Мені нічого не залишалося, як мовчки піти, з жахом уявляючи, яка розмова чекає мене з Дженні.

     Я неспішно йшла до факультету, розуміючи, що на обід все одно не встигну.

Не встигла я не лише на обід, а й на початок уроку.

Коли я увійшла в клас, всі студенти вже конспектували слова нашого декана.

- Пам'ятайте, вогонь не тільки сильний, але й небезпечний, - диктувала професор Слоу, походжаючи між рядами. - Ніколи не сподівайтеся, що зможете підкорити його без належної практики та вправності.

Здається, мій прихід вона вирішила проігнорувати. Або, робила вигляд, що їй до мене немає діла.

Довелося тихо знайти вільне місце. Що було не так просто, адже, біля Райана сиділа Дженні.

Я зловила його погляд та одними губами промовила слово «зрадник».

Він зніяковіло щось прошепотів мені, але я не зрозуміла, тому що йшла займати парту за сестрами Стілс. Ох, і наслухаюся пліток від цих балакучих близнючок.

Але, на подив, вони вели себе тихо. Навіть, занадто. Може, я щось цікаве пропустила? Або дівчаток підмінили? Або усю групу професор Слоу злякала? У будь-якому випадку, всі вели себе, як на випускному іспиті.

Тож, я вирішила вести себе аналогічно та почала мовчки конспектувати.

Було сумно. Не кажучи про те, що хотілося їсти й не було найменшого бажання відбувати покарання через Тіффані, якій чомусь знадобилася фотографія земного красеня.

Через півгодини уроку, я зрозуміла, чому всі вели себе так старанно.

Виявилося, наша декан запропонувала групі екскурсію до вулкану за хорошу поведінку. Ось усі цілу годину й зображували неймовірну покірність.

Коли я вийшла з корпусу, Райан підійшов до мене з Дженні та простягнув бутерброд, загорнутий в серветку.

- Довго тебе не було, - сказав він. - Ми вже хвилюватися почали.

- Можу ще сильніше вас потурбувати, - невдоволено подивилася на цих обох. - Тепер весь тиждень бачити мене будете лише на уроках. І чергувати на кухні, Дженні, будеш одна. Мені буде не до цього.

- Чому? - тихо запитала сусідка по кімнаті.

- Ну ти потрапила у халепу, - поспівчував Райан, зрозумівши, що сталося.

- Ще гірше буде, коли дехто все розбовкає, - я невдоволено кивнула на Дженні.

- Я нічого нікому не розповім, - щоки Дженні стали червоними. - Я не збираюся повідомляти, що бачила вас в її кімнаті.

- Це правда, - запевнив Райан.

Не знаю, як саме він умовив Дженні мовчати, але та щиро кивала й переконувала, що нічого не розповість.

Більше ми про цей інцидент не згадували на екскурсії. Більш того, треба було слухати, що розповідає професор та кивати з розумним виглядом, ніби ми все чудово розуміємо.

Втім, розповідь її й справді була цікавою. Наша декан знала дуже багато цікавого про стихії. І, навіть, продемонструвала нам великого вогняного фенікса, що з'явився з нізвідки. Чим викликала захват у всієї групи.

- Кожен з вас з часом зможе створити власного фамільяра зі своєї стихії, - сказала професор. - Як він буде виглядати, буде залежати лише від вашого характеру та звичок.

- А для чого він потрібен? - задала питання одна з близнючок Стілс. - Ну, в сенсі, він звичайно красивий, але від нього є якась користь?

- Звичайно, - відповіла професорка Слоу. - Стихійні фамільяри підживлюють ваш чарівний потенціал та сприяють кращому виконанню заклинань. Також, він може послужити вам захистом, якщо навчите його.

- Магія, яка вчиться та підживлює сама себе? - Райан стояв в замішанні. - Це те ж саме, як каша, яка знайшла розум та зварила саму себе?

- Не зовсім, містере Фоллз, - похитала головою вчителька. - Фамільяра ви не створюєте. Скоріше, закликаєте. Витягаєте вашу стихію з усіх щілин.

- А можна дізнатися, як буде виглядати він? - запитав Ферус, піднявши руку.

- А це, цікаві мої учні, буде вашим завданням до дому, - хитро відповіла декан. - Вам треба написати конспект про те, як дізнатися образ свого фамільяра.

Весь клас дружно зітхнув. З таким розкладом здавалося, що часу на домашні завдання не залишається зовсім.

Екскурсія затягнулася надовго і прийшли ми, коли вже починалася вечеря. На щастя, міс Вітріз приготувала нам їжу.

- Як приємно заходити в будинок, де смачно пахне! - вбігла я на кухню та накинувся з обіймами на нашу наглядачку. - Що в меню?

- Тушковане м'ясо з овочами та боби в підливі, - повідомила дівчина. - Якщо хочеш, можеш тостів зробити.

- Боюся, я не встигну, - я схопила тарілку та почала накладати собі порцію. - Вибач. Мені доведеться відбувати покарання у професора Фроста.

- Ого, - у дівчини від подиву піднялися брови. – Що трапилося?

- Безглузда ситуація, - відмахнулася я. - Він вирішив, що я лазила в його кабінеті. А я там вперше була лише сьогодні, коли він мене туди покликав.

- А чому він вирішив, що ти там була? - Анна сама стала різати хліб для тостів.

- Я знайшла в коридорі його фотографію, - намагалася брехати щиро. - Він її в мене помітив раніше, ніж було треба. І тепер мені до кінця тижня судилося бути в нього на контролі.

- Не пощастило, - зітхнула Анна.

Я з нею мовчки погодилася. Потім швидко впоралася з вечерею, вмилася та вирушила в бік Терранісу.

- Не поспішай так! - гукнув знайомий голос, який змусив мене обернутися.

Райан підбіг до мене та пішов зі мною поруч.

- А ти куди намилився? - здивувалася я.

- Тебе проводити, - він з діловим виглядом йшов поруч. - Хіба мало що з тобою може трапитися. Вічно хлопчики в темряві здаються.

- Так, ну, годі вже! - я штовхнула друга в плече.

- Тобі не говорили, що битися - це не добре? - Райан підштовхнув мене стегном у відповідь. - Я, як би, хотів допомогти тобі. Вважай, в кімнату вдерлись ми разом, тож, мій борг скрасити твоє покарання своєю присутністю.

- Краще б шоколадкою пригостив, - посміхнулася я.

Все ж, йти з Райаном було набагато веселіше. І насправді, я була рада його компанії. Ну а побурчати - то справа честі.

Всю дорогу ми розмовляли невтомно. Настрій був відмінним, поки не опинилися біля головного корпусу Терраніса.

Райан пообіцяв чекати в коридорі біля входу, щоб не попастися професору на очі. А я, нервово зітхнувши, постукала та увійшла в двері кабінету, який дуже потребував ремонту.

Професор сидів у своєму кріслі та щось записував. Фотографія була на своєму місці. Як мені хотілося дізнатися, хто це такий, але зараз було не до цього. Може, коли ми роззнайомимося під час відбування покарань, я й запитаю в нього про це професора. Але не зараз.

- Добрий вечір, я прийшла, - повідомила з порога. - Хоч, я й не лазила в вашому кабінеті, я не буду заперечувати Ваше рішення. Адже, Ви дорослий, вам видніше.

- Дякую за такий широкий жест з Вашого боку, міс Родд, - холодно відповів мені професор в такій саме манері. - Однак, фотографія виявилася у вашій кишені. Тож, відповідати за те, що трапилося доведеться саме Вам. Дуже співчуваю, якщо моя думка помилкова. Може, я ще про це пошкодую. Але потім. Зараз першочерговим завданням є необхідність пересадити ту квітку в горщик побільше.

Те, що професор назвав квіткою, було пальмою. Досить високою та розкидистою. Це й було моїм покаранням на сьогодні. Можливо, якби в мене був досвід, роботи було б на півгодини. Але я ніколи раніше не доглядала за квітами. Був у мене якось кактус Вася. Так, засох він. Взимку. На підвіконні. Це все, що треба знати про мій досвід в ботаніці.

Закотивши рукава, я приступила до виконання досить дивного завдання. Яке, навіть, відразу не уявляла, як можливо зробити, не пошкодивши коріння та не поваливши величезний глиняний горщик.

Те, що дівчаткам протипоказано піднімати важкі речі, судячи з усього, професора не хвилювало. Доводилося, тихо бурмочучи, виконувати своє завдання.

Минуло явно більше години. Руки були подряпані, кофта вимазана, а на штанині дірка від цвяха, що стирчав в стіні. Але квітка була пересаджена.

- Все, приймайте, - повідомила я, витираючи обличчя брудним рукавом. - Ваше завдання виконано з максимальною віддачею та старанням. Прошу відпустити мене додому для нічного відпочинку та приведення себе до ладу.

- Раджу припинити розмовляти зі мною в подібній манері, - професор піднявся та підійшов до мене. - Зухвалість ніколи не прикрашала дівчину.

- Цю дівчину покарали ні за що, - я зробила щось подібне реверансу. - І вона вільна спілкуватися так, як їй заманеться.

- Якщо зараз не припиниш, я продовжу покарання на місяць! - пригрозив учитель.

- Місяць? - це було занадто несподівано, і, навіть, ще більш несправедливо. - А що тут робити стільки часу.

- Ремонт, - знизав плечима вчитель. - Ти ж казала, що кабінет його потребує.

- Ні, дякую, це вже занадто, - похитала головою. - Коли приходити наступного разу?

- У п'ятницю, - професор взяв зі столу блокнот та щось в ньому записав.

- Але у нас там три уроки, - я сподівалася, що вчитель перенесе відпрацювання на суботу.

- Не страшно, ти мені знадобишся вночі, тож, три уроки не будуть нам перешкодою, - професор Фрост відкрив двері. - Вашого декана я попереджу. Все буде добре. А на сьогодні - на добраніч!

Нічого не сказавши, лише кивнувши, я вискочила з кабінету, не уявляючи, навіщо я професору знадобилася вночі.

Йшла я до входу швидко, щоб поскаржитися Райану на професора. Але всі мої скарги анулювалися, коли я побачила, що він там був не один.

Біля входу, опираючись на колону, стояла Тіффані.

- Я все, пішли, - намагаючись ігнорувати появу русалки, звернулася я до Райана.

- Нікуди ти не підеш, поки не розкажеш, звідки в тебе опинилася світлина, - підійшла блондинка, невдоволено розглядаючи мене.

- Я тобі вже не раз відповів на це питання, - закотив очі хлопець.

- Знайшла в коридорі, а що не так? - я була занадто втомленою, щоб висловлювати якусь емоцію.

Тому щирість моїх слів перевірити було нелегко, чому я була лише рада. Не вистачало ще проблем з боку цієї модниці, що вкрала фото.

- Так, так, - відмахнулася Тіффані, не поспішаючи повідомляти, що фото було у неї. - Просто, дуже дивно, що воно виявилося у тебе.

- Так кажеш, ніби, воно твоє, - усміхнувся Райан. - Може, це ти його відібрала у вчителя?

- Нічого дивного не бачу, - спокійно я відповіла русалці. - Я запізнилася на урок та йшла по порожньому коридору. Ось і помітила. Дивуватися нічому. Так що, твоє фото?

Я сподівалася, що розмову нашу закінчено, але даремно. Тіффані поманила нас на вихід та заговорила вже тоді, коли ми опинилися на подвір'ї.

- Годі вам нісенітницю нести, - невдоволено промовила вона. - Дженні чесно не хотіла нічого розповідати мені. Але є невеличка проблема, брехати вона не вміє. Я знаю, що ви були в моїй кімнаті та прихопили з собою цю фотографію. Добре, я прощаю вам цей вчинок. Але є одна проблема. Мені фото потрібно повернути назад. Через вас воно виявилося знову у професора. Тож, вам допомагати мені його діставати.

- Ти в своєму розумі? - вигукнув Райан. - Красти у вчителя? Жити набридло? Ох, отримає у мене Дженні за те, що збрехати не могла нормально.

- Дивлюся, ти за всіх все вирішила, - фиркнула я, розуміючи, що продовжувати розповідати історію про випадково знайдену фотографії безглуздо. - І як ти собі це уявляєш?

- Ти з ним ці дні будеш тісно спілкуватися, - Тіффані спокійно йшла по алеї, яка вела в центр острова. - Ось і скажеш, коли нам пробратися в кабінет.

Райан, як і я, з такою ідеєю був не згоден. Але сперечатися ніхто з нас не став. У будь-якому випадку, якщо когось із нас і зловлять, можна буде звинувачувати в усьому русалку.

До центру ми дійшли разом мовчки. Там Тіффані попрощалася з нами та пішла у бік свого факультету, а ми продовжили шлях до себе, обговорюючи цю знахабнілу русалку.