Раді Вас бачити!

До кінця уроку Райан зі мною не розмовляв та був надто зосереджений на навчанні. Навіть, не знаю, злилася я від цього, чи раділа, що він не засипає мене купою питань. Адже, я й сама сумнівалася, що зможу, хоч, на одне з них відповісти. Не розуміла я, що зі мною відбувається. І хто такий, цей Джейкоб.

Коли професор Льюїс нас відпустила, я швидко покинула кабінет та попрямувала до нашого факультету, не чекаючи Райана.

Йти на вечірку я не передумала. Тому треба було швидко перекусити й привести себе до ладу. Що я й збиралася зробити, відкинувши думки про те, що трапилося.

Мені хотілося забутися, відволіктися та розважитися.

Однак мої бажання були розбиті в той саме час, коли хтось наздогнав мене та різко смикнув за руку. Від чого я трохи рівновагу не втратила.

Оглянувшись, я побачила похмуре обличчя Райана.

- Дивлюся, ти не дуже піклуєшся про мою неушкодженість, - я смикнула руку й продовжила свій шлях.

Райан явно не збирався відпускати мене. Він знову опинився поруч та зупинив мене, обхопивши в цей раз за плечі.

- Розмова є, - він обійшов мене спереду, перегороджуючи шлях.

- Хочеш порадитися, що надіти на вечірку? - я всіляко намагалася уникнути питань про те, що трапилося. - Думаю, джинси та футболка з капюшоном підійдуть чудово.

- Не намагайся, - пирхнув він та, взявши мене міцно за руку, повів через зарості, замість головної стежки.

- Ти вирішив продовжити ранкову прогулянку? - продовжувала я зображати, що не розумію його дій. - Так, ми тоді не встигнемо до Тіффані.

- Досить клеїти дуру! - гримнув він на мене. - Що сталося на уроці?

- Ну, парту зіпсувала. Подумаєш. Вона й так не нова. Та й я все прибрала.

- Досить нести маячню! Ти увійшла в транс. Ти не контролювала це. Але продовжуєш робити вигляд, що ти нормальна. Та без чарівних здібностей.

- Я не знаю, що це могло бути, й балакати про це не хочу.

- А доведеться! Інакше, я сам все розповім професорці Слоу.

- Зробиш це, і я почну на тебе твоєму братові доносити.

Після цієї загрози я вирвалася з рук друга й пішла в сторону Фіролену. Злість та образа наповнювали мене. Замість того, щоб проявити співчуття й розуміння до ситуації, він намагався витрусити з мене невідому мені інформацію.

Так, мені й самій хотілося про все дізнатися. Але зараз було не до цього. Ще й палець на руці розболівся.

     Я глянула на нього та впала в ступор. Зараз камінь в кільці не просто змінив колір на червоний. Він був гарячим. Саме це й доставляло мені дискомфорту.

- Ох, нічого собі, - вирвалося у мене, від чого Райан знову намалювався поруч.

- Що сталося? - з цікавістю він простежив за моїм поглядом, але я руку опустила й пішла далі.

- Все гаразд, - фиркнула я. - Зараз треба привести себе до ладу та йти на вечірку. Або, може, ти тепер боїшся мене та будеш стороною обходити?

- Якщо ти не помітила, я йду поруч з тобою, - він невдоволено глянув на мене.

- Тоді рюкзак понеси, раз поруч, - я вручила його хлопцеві та продовжила шлях, роблячи вигляд, що нічого не сталося.

     Більше ми не розмовляли до самого факультету. Де розпрощалися та вирушили кожен до себе.

У кімнаті Дженні не було. Напевно, відразу пішла до своєї подруги русалки. Тому я спокійно переодяглася, зачесала хвіст та, що на мене зовсім не було схоже, наклала на обличчя трохи косметики. Нехай знає ця королева вокалу, що не тільки вона може мати гарний вигляд.

Ще раз оглянувши себе в дзеркалі, та переконавшись, що ім'я Джейкоб ніде більше не з'явилося, я взяла сумочку з усім необхідним та пішла на вечірку.

Біля дверей мене вже чекав Райан, та сказав, що доведе мене, не цікавлячись моїм бажанням.

Втім, ходити по острову після заходу сонця одній було моторошно. Вуличне освітлення було тільки на головних доріжках, по яких я ходила рідко. По-перше, не цікаво ходити тим самим маршрутом постійно. По-друге, виходило пристойно скорочувати, якщо йти через зарості по протоптаних стежках.

- У мене є ліхтарик! - заявив друг та освітив територію переді мною. - Ти ж не проти моєї компанії?

По голосу було помітно, що він нервував. Тож, вирішивши не хвилювати його ще більше, я кивнула й неспішно пішла в сторону водного факультету.

Наш маршрут пролягав через знайоме місце із залізними дверима біля підніжжя пагорба.

Я не втрималася та знову поторсала ручку. Однак, як і вдень, двері не піддавалася.

- Цікаво, що вони тут зберігають? - поцікавилася, продовживши шлях.

- Думаю, це не наша справа, - похитав головою Райан. - Нас туди ніхто не пустить. А незаконно проникати туди небезпечно. Ще й вилетіти з академії за це можна.

- Одна спокуса сильніше іншої, - усміхнулася я.

- Ти все ще гориш бажанням втекти? - Райан чомусь здивувався.

- А я сповіщала про зміну планів?

- Ні.

- Ну, ось, є чим зайнятися у вихідні.

Не думаю, що він був згоден з моєю ідеєю, але промовчав. Тому ми не стали більше піднімати цю тему й заглибилися в суперечки про те, чи добре мати тут родича.

Де на сьогодні запланована вечірка було помітно відразу, варто було нам увійти на територію водної стихії. На стенді для оголошень висів величезний плакат, намальований фарбами, що світятилися в темряві. Хоча, в такому плакаті особливої ​​потреби не було. Тому що з глибин лунала музика й миготіли яскраві прожектори.

- Ну що, йдемо літати? - посміхнулася я та побігла до входу.

Райан не змусив себе чекати й незабаром ми вже стукали до одноповерхового будиночку з колонами та мансардою.

Нам відкрила Дженні й, обнявши, пропустила всередину.

Все ж, вечірки наша співуча русалка влаштовувала грандіозні. Тут був ді-джей, миготіла світломузика. А на задньому дворі навколо басейну були розставлені прожектори.

Я знову пошкодувала, що мене нема на цьому факультеті. Це ж як здорово зануритися в воду після важкого робочого дня.

- А професора дозволили влаштовувати таке свято? - з сумнівом уточнила я в Дженні, яка вже принесла нам тацю з напоями.

- Сказали можна, якщо поводитися пристойно та закінчити до відбою, - моя сусідка простягнула мені склянку з газованою водою бузкового кольору. - Спробуй цей коктейль, він чудовий.

Я вирішила не відмовлятися й, попиваючи незвичну рідина, пішла вивчати, що ще з розваг тут пропонувалося.

Однак програма була не такою вже насиченою. Вірніше, ми до неї не були готові.

Виявляється, в умовах вечірки було прописано мати з собою купальники. Чому Дженні нам це не сказала, я не зрозуміла. І, можна сказати, образилася на цю пишну любительку русалок.

Всі гості покидали костюми та пострибали в купальниках в басейн.

А ми з Райаном влаштувалися подалі від натовпу, який весело плескався. І продовжували повільно попивати коктейлі.

- Ти вже вигадала, як помститися Дженні за приховування інформації? - запитав Райан, влаштовуючись на шезлонгу.

- Ще ні, - я відставила в сторону свій стакан. - Але прощати їй це не збираюся.

- Може, підемо за купальниками додому? Трохи побігаємо. Зате, зможемо відірватися по повній.

- Я втомилася за сьогодні кола по острову круги намотувати.

- Але вони ще годину будуть так веселитися.

- Ну, якщо вони зайняті, ми теж можемо повеселитися.

- Як саме?

- Як ти дивишся на те, щоб дізнатися більше подробиць про нашу богиню краси.

- Ти що пропонуєш зробити?

- Поритися в брудній білизні. При чому, в прямому сенсі.

Райан був ошелешений такою ідеєю, але заперечувати не став. Він мовчки встав та пішов за мною. І нехай всі думають, що ми вирішили усамітнитися. Менше буде бажаючих піти за нами.

Знайти кімнату Тіффані було справою не важкою.

Ми увійшли та прикрили за собою двері. Судячи з усього, русалка жила тут одна. Кругом висіли її вбрання, а на столі не було вільного місця від всіляких засобів та агрегатів, які обіцяли, навіть, із самої сірої мишки зробити модель світового класу.

Райан зніяковіло стояв біля дверей, не ризикуючи проходити далі. А я ж не планувала просто помилуватися нарядами нашої красуні. Тому пішла вивчати шухлядки. Раптом, щось цікаве знайду, що потім можна буде використовувати, як засіб від цієї дівчини.

На подив, у верхньому ящику були конспекти. Здавалося, їм тут взагалі не місце. Я відкрила наступний, але й тут нічого не було.

- Есмі, може, підемо вже звідси? - пошепки запитав Райан. - Нам не варто це робити.

- Але, ми, ж, нічого не візьмемо, - знизала плечима я. - Я, лише, хочу познайомитися з Тіффані ближче.

- Чесно тобі кажу, це не найкращий метод знайомства. Нас можуть помітити. І будуть великі проблеми. Давай вийдемо, поки не пізно.

Райана я вже не слухала.

На мій погляд попалося те, що я так сподівалася знайти. Особистий щоденник Тіффані. Це була товстий зошит у твердій палітурці чорного кольору. На його палітурці було безліч дрібних наклейок із сердечками та черепами. Вельми незвичне поєднання.

У передчутті чогось особливого я розкрила щоденник. Написано в ньому було небагато. Мабуть, вона почала його зовсім недавно.

Варто було мені почати читати перший запис, як щільний складений в кілька разів листок випав з середини зошита. Я підняла його й продовжила знайомитися із вмістом.

Перші рядки були присвячені моментам вступного тесту, що мене не сильно хвилювало. Хотілося знайти щось цікаве, як шепіт Райна змусив зійти нанівець.

- Хтось йде, пора вибиратися звідси, - повідомив він з тривогою в голосі.

Мені нічого не залишалося робити, як швидко впихнути щоденник в ящик та засунути його.

Райан чекав та невдоволено бурчав щось під ніс.

Порівнявшись з ним, я обережно прочинила дверцята та заглянула в коридор, там була Дженні і, швидше за все, йшла вона саме до цієї кімнати.

- І що тепер робити? - Райан закрутив головою на всі боки. - Може в шафу, або під ліжко?

- Ризиковано, - похитала я головою.

- Ні, ризиковано було лізти сюди, - Райан так почервонів, що його родима пляма у вигляді трикутника майже була непомітною на фоні щік. - Я казав, що не варто сюди приходити. Це небезпечно. Нас можуть за таке відрахувати. І все, можна попрощатися з магічною кар'єрою.

Лаявся б він ще довго, судячи з настрою. Однак двері відчинилися, і мені не залишалося нічого іншого, як схопити різко друга за плечі та міцно поцілувати в губи.

Райан сторопів і, швидше за все, тільки тому не пручався. А мені було на руку.

Обомлівши від побаченого, Дженні застрягла в проході й дивилася на нас поглядом скаженого лемура.

- Ну, чого стоїш? - я нахабно кивнула їй. - Не можна й на хвилинку усамітнитися?

Сусідка по кімнаті нічого не відповіла. А я побачила шматок паперу, який випав з щоденника та швидко заховала його в кишені.

- Усамітнюйтеся, - промямлила подруга й, опустивши очі в підлогу, покинула нас.

Варто було залишитися нам на самоті, як Райан вщипнув мене за плече.

- Ти що собі дозволяєш? - розтерла захворіла місце.

- Це ти в себе запитай, - Райан явно образився.

- Ти ж розумієш, що по-іншому було ніяк? - бажання ще що-небудь вивчати випарувалося.

- Розумію, - неохоче зізнався друг. - Але, якось, несподівано.

- Несподівано - це коли в лотерею виграєш. А у нас був лише захист від зайвих питань. І, взагалі, нічого не знайшла я. Тож, пішли, може, інші вже накупалися й буде щось більш цікаве.

Друг кивнув, і ми вийшли з кімнати Тіффані.

У дворі, й справді, вже ніхто не купався. Зараз всі сиділи біля великого багаття, загорнуті у великі рушники, та смажили зефір.

Дженні стояла біля Тіффані. Вона все ще була збентежена після спілкування з нами. Здається, я помстилася їй не заплановано. Шкода було цю дівчину. Але знатиме, як не попереджати нас.

Ми підійшли до решти, нанизали зефір на шампури та намагалися поводитися невимушено.

Більш того, близнючки Стілс розповідали забавну історію зі свого шкільного життя, яку було досить цікаво слухати.

Виявляється, дівчатка вчилися в різних класах, тому що їхні батьки хотіли, щоб ті навчилися дружити з іншими однокласниками. Відразу Сьюзі та Санні були проти такого рішення. Але, коли вони перейшли в старшу школу, то знайшли в такому рішенні чудову вигоду, змінюючись на контрольних один з одним, з огляду на здатності кожної. Так дівчинки й отримали золоті медалі. І ніхто не здогадався про те, що шість років вони обводили навколо пальця всю школу.

Я слухала розповідь дівчаток, їла зефір та жартувала разом з іншими. На подив, я занадто розслабилася, тому й не помітила, що за нами хтось слідкував.

Придивившись далеко вперед, куди не діставали ліхтарі біля будинку, я розгледіла силует. Хто це? І чому стежить за ними?

- Друзі, я відійду ненадовго, - повідомила я й підморгнула Райану, мовляв, нема чого турбуватися.

Друг кивнув, а я стала неспішно просуватися до того, кого розгледіла в темряві. Йшла я неспішно. Ховаючись за кущами, деревами та невисоким парканчиком.

Незабаром я опинилася там, де бачила людину.

Як вже увійшло в традицію, тут нікого не було.

- Ну, досить! - завила я. - Невже, знову?

Я пройшла ще трохи вперед. Але, нікого не було.

Я розвернулася й вирішила йти назад. І ледь не врізалася в викладача. Це був той, якого інші вчителі ігнорували. Він був у світлому костюмі та з докором дивився мені в очі. Професор стояв переді мною дуже близько, і мені довелося зробити пару кроків назад.

- Доброго вечора, - я постаралася зобразити подобу посмішки. - А ми, просто, на вечірці веселимося. Ще не час відбою. Тож, я нічого не порушую, перебуваючи тут.

Чому я вирішила виправдатися перед ним, я не розуміла. Я явно захвилювалася від того, що він застав мене зненацька. Хоч, потрапляти в неприємності в академії входило в мої плани.

Професор нічого не відповів. Він схрестив руки на грудях та несхвально похитав головою.

Я мимоволі стиснулася. Цей молодий професор одним лише виглядом викликав у мене почуття сорому та збентеження.

- Ви, ж, не проти, якщо я повернуся до друзів? - покусуючи губи, спитала я.

Він кивнув головою. Після чого я різко зірвалася з місця та побігла до вогнища.

- Ти на нічну пробіжку відправлялася? - усміхнулася Тіффані. - Могла б усіх покликати. Дружно б побігали.

- Зовсім не смішно, - я зупинилася й намагалася віддихатися. - Там за нами професор стежить. Здається, вчителі вважають, що нам пора по домівках.

Багато хто загомонів та згідно закивав.

Потрапляти у немилість викладачів ніхто не хотів. Тому, всі почали збиратися. І, не минуло півгодини, як все фіроленці дружно йшли по стежці до свого факультету.

Ми з Райаном вирішили йти разом з усіма, щоб не нарватися на проблеми.

- А кого ти зустріла там? - запитав він.

- Та того ж, - відмахнулася я. - Не знаю, як його звуть. Молодий такий. Блондин з кучерявим волоссям.

- Не пам'ятаю такого за описом, - задумався Райан. – Блондинів, взагалі, серед вчителів не помічав.

- Я його ще в день оголошення результатів бачила, - знизала я плечима. - Хоча, так, на уроках його не помічала. Просто, може, веде те, чого в нас ще немає. Не знаю. Але, все ж, може бути. Хоча, зовнішність в нього така, примітна. Якби ти його зустрів, то запам'ятав би. Бо він, навіть, гарніший за декана Емемазу.

- Ой, Есмі, - простягнув друг та хитро подивився на мене. - Вже не знаю. Здається, справа не в зовнішності та інших уроках.

- Ти про що? - насупилася я й штовхнула його стегном.

- Та так, ніч сьогодні гарна, - засміявся хлопець та вщипнув мене за бік.

- Що з тобою? - розлютилася я на Райана та пішла вперед.

Дійшла я до будиночка набагато раніше, ніж інші. Що було мені на руку, адже, можна було зайняти ванну, щоб ніхто не встиг заперечити. Коли інші прийшли, я вже на всю ніжилася під струменями гарячої води та думала про сьогоднішній вечір, багаття й того професора. Хоч я й намагалася, його світло-блакитні очі весь час спливали в моїй пам'яті та змушували завмирати, щоб згадати їх чіткіше та розглянути.

Чому мене так зачепили вони, я не розуміла. Але мені так хотілося ще раз зустріти цього професора. Може, даремно я всіх поквапила зібратися? Адже, якщо б засиділися там, може, він би підійшов до багаття. А ще, може, провів би наш факультет до нашої частини острова. І тоді б я розпитала його, що він веде. І чому так рідко з'являється в академії.

З роздумів мене вивів стукіт у двері.

- Тут вже черга! - закричав хтось зовні. – Досить воду витрачати! Виходь. Інші теж хочуть.

- Перехочуть! - огризнулася я, але, все ж, вимкнула воду, накинула на себе довгий банний халат та вийшла. - А я думала, що ви ще повзе додому.

- Сама ти повзеш, - фиркнула Анна Рей, довговолоса брюнетка з гострим носиком. - Так, душова не одна. Але ти тут більше півгодини.

- Яка ж ти уважна, - фиркнула я та пішла до своєї кімнати.

Дженні ще не було. Тому я спокійно переодяглася. Повісила одяг на стілець та влаштувалася в ліжку. У вікно світив місяць, але я не поспішала закривати його, милуючись його світлом.

В голові все ще прокручувався сьогоднішній день. Скільки всього сталося за такий маленький проміжок часу. Наш похід, хлопчисько, професор Фрост, вечірка та незнайомий учитель.

До кімнати увійшла Дженні. Вона глянула на мене та відвернулася.

- Не зрозуміла, - я підвелася на ліктях. - Хто з нас ображатися повинен? Ти не сказала нам за купальники. Ми, як ідіоти, одні були не поінформовані.

- Все добре, - пробурмотіла вона. - Вибачте, що забула попередити.

- Забула, чи не хотіла? - уточнила я.

- Я не хотіла вас ображати, - Дженні вляглася на своє ліжко та відвернулася.

Вирішивши більше не витрачати часу на сусідку, я відвернулася в іншу сторону.