Раді Вас бачити!

Коли всі учні увійшли на палубу катера, який повинен був доставити їх до аеропорту, я, як і багато інших, проводжала поглядом цей острів.

І знову, за спинами вчителів, що прощалися з учнями, стояв той самий вчитель блондин. Він був як завжди сумним, а вчителі знову ігнорували свого молодого співробітника.

Мене зацікавив цей молодий професор. Навіть з такої досить великої відстані, я бачила погляд його яскраво-синіх очей.

- Мені здається, чи тобі сподобалася академія? - знову поруч опинився Райан.

В руках у нього було два коктейлі підозрілого блакитного кольору, один з яких простягнув мені.

Зараз однокурсник був в просторій білій футболці та зелених бриджах з величезними кишенями. Райан був відмінним співрозмовником, хоч і мав дивну звичку з'являтися занадто несподівано.

Я прийняла холодну склянку та пригубила напій. Здавалося, він був ідеальним. У будь-якому випадку, на язику відчувалося яскраво виражене торжество відмінної смакової гами.

- Ще тобі б гавайське намисто зі спідницею та академія стане райським курортом.

- Я не тієї статі, щоб спідниці носити.

- Не ний, це для антуражу.

- А можна що-небудь простіше?

Я похитала головою. Як на мене, так, це було б ідеальним завершенням розподілу й оформлення в академію. Попереду чекав ще цілий місяць канікул, який я збиралася провести з Олексієм.

В аеропорту ми попрощалися з Райаном та Дженні, і я сіла на свій рейс, сподіваючись на швидке повернення додому.

Ще в аеропорту мене зустрів тато. Тож, ідея першим ділом відправитися до Олексія була розбита повністю.

Вельмишановний міністр магії приїхав за своєю коханою та єдиною дочкою на майже непримітному чорному Бентлі. Він посадив дбайливо мене на заднє сидіння разом із моїм багажем, а сам завів машину й неспішно поїхав по середньому ряду.

- Таточку, тобі не здається, що твоїй принцесі вже виповнилося дванадцять, і вона може сидіти попереду? - уїдливо запитала я в батька, дивлячись на нього через дзеркало.

- Ззаду більш безпечно, - пробурчав мій вічно зайнятий батько. - Та й яка різниця? Головне - дістатися додому. Мама вже приготувала обід до твого повернення. Як тобі академія? У твої роки вона здавалася мені найкращим місцем на планеті.

- Така собі, середненька, - невдоволено схрестила я руки на грудях. - Вчителі базікають багато всього зайвого. Учні нічого не розуміють. Красиво, ситно. Але я на вогняному факультеті. Тобі не здається, що це набагато небезпечніше їзди на передньому сидінні? Може, убезпечити мене й пустити вчитися зі звичайними людьми? В мене ж і особливостей ніяких немає. Що я за чарівниця, якщо в мені немає магії?

- Тебе перевіряли ще в дитинстві, - тато уважно стежив за дорогою, тому не бачив, як я скорчила йому гримасу. - У тебе великий магічний потенціал. Те, що він не розкрився, це, лише, питання часу. Я впевнений, ти ще проявиш себе. А учні перебувають під постійним контролем. Не дарма так багато наглядачів у вас. Я впевнений, що академія магії - це те, що тобі потрібно.

- Ну, а, як же магічна війна? - не вгамовувалася я доводити, що мені не місце там. - Мені розповіла про неї сусідка по кімнаті. Тоді пропав цілий факультет. Раптом, ще одна буде? Раптом мене зачарують, або перетворять на жабу?

- Воїн з тих пір не було, - батько не очікував явно такого питання й почав їхати ще повільніше, від чого за ним стали сигналити машини. - Факультет пропав без учнів. Тільки з його деканом. Учні майже не постраждали. Не намагайся, юна леді, ти будеш вчитися там, як би ти цьому не противилася.

По тону батька я зрозуміла, що більше сперечатися марно. Тому я дістала телефон та в черговий раз набрала Олексія.

На жаль, він не відповідав. Тому залишок поїздки я пролежала на задніх сидіннях, скрутившись клубочком.

Коли ми під'їхали до будинку, тато взяв мою валізу, а я швидко побігла по сходах на третій поверх, де знаходилася наша квартира.

У коридорі пахло смаженим та салатами. Від таких ароматів в мить прокинувся апетит. Тому, знявши з себе взуття, я побігла на кухню, де повисла на шиї у мами.

- А морозиво буде? - запитала я після всіх привітань. - А шоколадка? А можна потім до Олексія збігати?

Мама тільки посміхнулася й почала накривати на стіл.

Після тривалого обіду. Я, все ж, вирушила до Олексія, сподіваючись з ним помиритися. Тому, відерце морозива я захопила з собою.

Жив він через два двори від мого будинку. Тому я швидко добралася до мети й подзвонила в знайомі двері, за якими зараз очікувала мене довга розмова з моїм улюбленим.

Їх відкрила мама Олексія та з подивом подивилася на мене.

- Тітко Олено, можна увійти? - мене насторожив її погляд.

Не те, щоб він був холодним, або незадоволеним. Але вона дуже дивно дивилася, немов, впевнена була, що я ніколи більше не прийду до нього.

- Есмі, - мама мого хлопця вийшла до мене в під'їзд та зачинила за собою двері. - Розумієш, я була б дуже рада, щоб ти зайшла. Тільки, бач, ви дуже сильно посварилися перед твоїм від'їздом в цю дивну академію.

- Ну, я розумію, не треба було так лаятися, - кивнула я. - Але, з ким не буває? Я й солодкого принесла, щоб зняти стрес. Думаю, він вже пробачив мене.

- Він не тільки не пробачив, - похитала жінка головою. - Есмі, вибач, але тобі краще не заходити.

Це мені зовсім не сподобалося. Невже думка про мене змінилася через те, що я чарівниця? Ну, бережися татко, влаштую вдома істерику тобі за підтасовування результатів на іспиті та через поїздку.

- Я все одно зайду! - від злості я, аж, ногою тупнула. - Ви не маєте права перешкоджати мені. У нас з Олексієм було занадто багато планів, щоб міняти їх через банальну сварку.

Далі я діяла на емоціях, не віддаючи собі звіту про свої вчинки.

Я штовхнула жінку в бік, щоб розчистити собі шлях, смикнула двері та увірвалася в коридор.

Олексій жив в простій двокімнатній квартирі та його спальня була навпроти входу. Тому, варто було мені увійти, як я побачила свого коханого та всередині у мене все обірвалося.

На його колінах сиділа дівчина з самою невибагливою ​​зовнішністю, як мені тоді здалося. Все обличчя було заштукатурене настільки, на скільки це можливо. Губи стирчали вперед від явного передозу ботоксу. На приклеєних віях й справді можна було злетіти, як співалося в одній пісні. А плаття на ній було такої довжини, що по довжині підійшло б швидше дівчинці з садочку, ніяк не для дорослої дівчини.

Так само, як і я на них, вони дивилися на мене мовчки.

- Кицику, хто це така? - запитала вона, невдоволено кліпаючи очима, від чого вії майже торкалися скул.

- Це, - Олексій не знайшов, що сказати.

Він поставив свою синтетичну пасію на підлогу та підійшов до дверей, червоніючи з кожним кроком.

Його нова дівчина була незадоволена вторгненням в їх особисте життя. Тому тієї ж миті дістала телефон та стала активно набирати повідомлення в соцмережах.

А Олексій повторив дії своєї матері. Вийшов до мене в коридор та зачинив за собою двері.

- Навіщо ти сюди прийшла? - звернувся він до мене пошепки.

- Вже ні для чого, - я поставила в сторону відерце з морозивом.

- Пробач, я, просто, думав, що ми тоді все вирішили.

- Взагалі-то, нічого ми не вирішували. Я, просто, поїхала на тиждень, а ти вже знайшов з ким розважитися. Як ти так?

- Ти вибрала інше життя. Відмовилася їхати в деканат та просити перевірки своїх знань. Ось так.

- Ти розумієш, що поки мені не виповниться вісімнадцять, я не можу йти проти бажання батьків? Відучилася б півроку та повернулася. Але, дивлюся, тобі тижня вистачило, щоб забути про все та знайти собі пасію. Де ти знайшов таке чудо? І, невже, вона краще за мене?

Так, я була в ярості. У цьому стані хотілося схопити цю фарбовану Барбі за її довгий чорний хвіст та витягти на подвір'я. Хоч, по суті, вона й не була винна. Це він зрадив мені. За що і отримав дзвінкого ляпаса.

Олексій явно не очікував, що я захочу вдарити його. Він дивився на мене зі змішаними почуттями подиву й образи, потираючи почервонілу щоку.

- Я розумію, що ти забула розповісти мені про свої здібності. І, взагалі, які вони в тебе? Може, ти мене приворожила? Може, я знаходився весь цей час під твоїми чарами. І, лише, коли ти поїхала, вони ослабли?

Від таких заяв кров в жилах закипіла. Це ж треба було придумати! Звинуватити мене в ворожінні. Я від злості штовхнула комод, що поруч стояв, та який прийняв на себе удар замість Олексія.

- Не осуджуй мене, щоб придумати собі виправдання. Я любила тебе всім серцем і, здавалося, що ти відповідав взаємністю. А, виявляється, ти нічим не кращий за інших. Хоч би трохи відпочив перед новими відносинами.

- З Міланою ми познайомилися в останній день іспитів, - Олексій опустив погляд в підлогу та м'яв пальцями край своєї футболки. - Вона на тому ж факультеті. Ти не помітила її, тому що той день провела за телефоном з татком. А потім і зовсім, не дочекавшись оголошення результатів, поїхала додому.

- А що мені було чекати по-твоєму? - фиркнула я. - Мені поставили незадовільну оцінку. Далі іспити здавати було марно. Я й так, заради тебе, дочекалася останнього іспиту, щоб підтримати тебе. А, виявилося, ти цього не потребував!

Наша б суперечка продовжилася далі. Але на крики вийшла в коридор та сама Мілана та знову здивовано закліпала. Хоча, може, кліпала вона тому, що повіки її не могли витримати такі пишні та довгі вії?

- Кицику, чому ти лаєшся? - обурилася вона. - Цим ти псуєш свої чакри. Тобі терміново потрібен чай для підтримки гармонії. Я зараз тобі його заварю.

Вона пройшла повз, немов не помічаючи мене. Дуже хотілося підставити їй підніжку, але я втрималася.

- Кицик? - я нервово усміхнулася. - Тобі личить. А які ще в тебе тепер прізвиська? Як думаєш, вона тебе так по величезній любові кличе, або щоб з іншим не сплутати? Думаю, в неї багато Кициків було.

- Це не твоя справа, - невдоволено відповів Олексій. - Між нами все скінчено. Я ніколи не зможу змиритися, що ти відьма.

- Чи не це причина, - похитала я головою. - Ти, просто виявився з тих, хто не здатний чекати та бути вірним своїм почуттям. Хоча, напевно, в тебе їх і не було.

Олексій так нічого і не відповів. Може, тому що не знайшов потрібних слів. А, скоріше, тому що я на його голову одягла повне відро морозива, яке потекло по всьому його тілу.

- Насолоджуйся, Кицику! - з цими словами я вибігла з його квартири.

Більше перебувати там я не могла. Я побігла до свого будинку, сіла на дитячу карусель та розплакалася. Рідко, кому вдавалося до такого довести мене. Але в Олексія це вийшло чудово.

В голові я перебирала спогади з ним.

До цього дня він здавався для мене найкращим з представників протилежної статі. Я любила в ньому все. Його очі, його посмішку. Його голос, який бурмотів ніжні слова мені на вушко. І ось, як все різко змінилося.

Той, хто зігрівав мені серце, так нелюдяно образив мене, залишивши в душі страшний біль.

Просиділа я на дитячому майданчику до пізньої ночі. Ніхто не смів мене турбувати. Ніби все навколо знали, чим могло подібне скінчитися.

Коли я прийшла додому, першим ділом вловила на собі суворий погляд матері, який швидко пом'якшав. Мабуть, виглядала я зараз, як ті нещасні собачки в Інтернеті, які шукають будинок.

- Пробач, я трохи затрималася, - пробурмотіла я, відводячи погляд убік.

- Доню, що сталося? - мама підійшла до мене впритул та уважно придивилась до очей. - Ви знову посварилися? Він образив тебе?

Мені не було чого відповісти. Не в силах я ще була визнати, що все скінчилося.

Не кажучи ні слова, я побігла до ванної, під прохання мами зупинитися та поговорити.

Зачинившись в невеличкій кімнатці, оббитій бірюзовим кахлем, я включила на всю крани та налила занадто багато піни. Після чого опустилася в гарячу воду й намагалася прийти до тями. Й переконати емоції в тому, що на цьому виродку світ не закінчується.

Мої думки були перервані стуком в двері.

- Есмі, ти як? - пролунав з-за дверей мамин голос. - Я хочу з тобою поговорити. Впусти мене всередину.

- Все гаразд, - я ліниво відповіла, перекрикуючи шум води. - Я хочу побути на самоті.

- Ти впевнена? - мама продовжувала наполягати, але я не готова була її впускати. - Може, тобі треба чимось допомогти?

- Нічим! - відповіла я й вирішила дати мамі завдання. - Посмаж мені сирників. Це мені допоможе. Чесно.

- Але сиру немає, - немов вибачаючись, відповіла мама. - Я б з радістю. Але, ніяк. Якщо хочеш, можу приготувати млинці.

- Дуже добре! - крикнула я, сподіваючись, що зараз мене залишать в тиші.

Так і вийшло. Мама вирушила готувати, давши мені пару настанов, та залишила мене наодинці з гарячою водою та ароматною піною.

Просиділа я там досить довго, поки шкіра на пальцях не зморщилася та не стала схожа на родзинки.

Коли я покинула зону своїх роздумів, вся квартира пропиталася запахом млинців. І все тому що тато вже місяць обіцяв полагодити витяжку. Але, то в сусідньому районі смертоносний артефакт знайдуть, то хтось із чарівників починає загрожувати простим громадянам, що перетворить їх на жабу.

І чому всі вважають, що людей перетворюють саме на цих земноводних? Здається, людей простіше перетворити в мавп, або свиней. Але не як не в таку, абсолютно іншу тварину. Більш того, настільки милу.

Так, мені подобаються ці тваринки з бульбашками на спинках та перетинками на лапках.

Увійшовши на кухню, я склала собі верхній млинець трикутником та почала його жувати.

- Есмі, тепер ти мені розповіси, що сталося? - напевно, мама справді не заспокоїться, поки не докопається до істини.

- Немає більше ніякого Олексія, - пробурчала я й полізла в холодильник, щоб дістати сметану. - Був, і не стало. Для мене все скінчено.

- Може, ще помиритися? - мама перевернула млинець й обернулася до мене обличчям. - Сварки - це нормально. Головне, вміти прощати.

- Прощати тут нічого, - я сіла назад й стала ретельно перемішувати сметану з цукром в тарілці. - Я його застала за приємним спілкуванням з синтетичною красунею в його кімнаті.

- Так як він посмів? - мама від таких новин мало не впустила млинець повз сковорідки, коли його перевертала. - Ви тільки тиждень тому мило воркували в твоїй кімнаті та їли піцу. А вже в нього нова пасія?

- Більше не буду любити того, хто любить піцу, - фиркнула я. - Більш того, мені ж піца не подобається.

- Коли зустрінеш того самого, тобі буде все одно, любить він її, чи ні, - мама поставила переді мною стопку млинців й сіла поруч. - Головне, щоб він любив та цінував тебе. А піцу його тобі їсти буде не обов'язково.

Я посміхнулася.

З мамою ми проговорили до глибокої ночі. Після чого швидко відмили посуд, провітрили всю квартиру та розійшлися по своїх кімнатах.

Мені здавалося, я сьогодні не засну. Але варто було вмоститися зручніше, як сон здолав мене.

Цієї ночі мені снилася академія. Однокурсники, з якими ми подружилася та той самий професор з білим волоссям та сумним поглядом.

Уві сні він підійшов до мене зовсім близько, та мовчки дивився на мене.

Як би я не спонукала його до розмови, він продовжував мовчати й дивитися на мене так, ніби просив про допомогу.

Прокинувшись, я ще довго дивилася в стелю й згадувала його очі. Такі сині та глибокі, немов океан.

І чому інші вчителі з ним не спілкуються? Може, він завинив у чомусь? Або посварився? Хоча, по його зовнішності не скажеш, що він особливо конфліктний.

Так і не придумавши розумного пояснення, я вирушила на кухню, щоб набрати бутербродів.

 Тато вже прийшов з нічного засідання й закрився в спальні, щоб виспатися. Мама сиділа в залі та дивилася якесь ток-шоу. Тому я швидко набрала смачненького й повернулася в свою кімнату.

Планів до початку навчання в мене тепер не було, як і міркувань про те, що я буду робити через рік та куди вступати. Тому я довго просиділа біля комп'ютера, переглядаючи різні сторінки інтернету, та жувала свій сніданок.

Коли мені це остаточно набридло, я почала вивчати вміст валізи, які до цих пір не розібрала, приїхавши з академії.

Учням видали безліч рекламних буклетів та порад, як себе поводити в суспільстві, щоб не привертати уваги. Я з дитинства знала, що нормальні чарівники намагаються не виділятися з натовпу. Для простих громадян вони самі звичайні працівники, що займають невисокі посади.

Тому, мало хто знав про існування чарівного світу, який так старанно ховався в тіні. Звичайно, були й ті, хто хотів виділитися з натовпу, та часом через них батько залишався на роботі в міністерстві цілодобово, поки розбирали справу якогось чарівника-витівника. Але таких, на щастя, було не так вже й багато.

Я гортала ці брошурки, поки не напала на яскраву книжечку про внутрішній потенціал магів. Тут говорилося про те, що простого бажання мало, щоб вступити до академії. Що треба мати певні здібності та дар, які найчастіше виявляються ще в дитячому віці.

Я спробувала пригадати, чи було, хоч раз, в моєму житті щось особливе, або чарівне. Але так нічого в голову й не прийшло. Я була впевнена в повній своїй пересічності. Тому, з таким питанням попрямувала до мами.

- А хто вирішив, що я чарівниця? - я сіла біля мами та приглушила звук на телевізорі. - Я не вмію, як ти, контролювати погоду. Або, як тато, проникати в розум людей. Може, мені, взагалі, там робити нічого?

- Есмі, - мама обійняла мене вільною рукою та уважно подивилася в очі. - Ми з татом ще в дитинстві тебе перевірили. В тобі прихований величезний чарівний потенціал. Я не знаю, якої він спрямованості, але твої сили достатньо великі. Лише тобі доведеться визначити, яку галузь магії тобі варто розвивати.

- А як це дізнатися? - я притулилася до мами, як в дитинстві та потягнулася вільною рукою за цукерками, які лежали поруч в піалі. - Потрібно пройти якийсь тест? Або поворожити?

- Ти дізнаєшся про це у свій час, - посміхнулася мама. - Тому, на першому курсі у вас будуть всі уроки. А потім поступово все зайве приберуть, і з третього курсу в тобі будуть розвивати тільки ті здібності, які в тебе є.

- Немає в мене здібностей, - фиркнула я та різко піднялася. - Я до сих пір боюся спати сама в порожній квартирі. Не думаю, що це свідчить про мій великий дар.

Образившись, я втекла назад та закрилася у себе в кімнаті.

Я не розуміла в той момент, що більше мене дратувало. Олексій, який так нелюдяно образив мене. Мама, яка бачила в мені якийсь прихований потенціал. Або я, бо не знайшла усі можливі шляхи, щоб домогтися виключення з академії.

Розуміючи, що зараз нічого не зможу вирішити, я зателефонувала своїй подрузі, з якою проговорили ми досить довго, поки не розрядився телефон.

Після цього я зібрала всі свої конспекти, з якими готувалася до вступу в університет. Звільнила холодильник та буфет від шкідливих солодощів, які наспіх покидала в рюкзак. Захопила з собою сірники та вискочила надвір.

Вже зайшло сонце, та літня спека розсіювалася, поступаючись місцем холодному вечірньому вітерцю. Я влаштувалася за будинком, де часто з друзями в дитинстві організовувала пікніки. І висипала на землю всі зошити.

Після цього я підпалила їх, дістала печиво та стежила за тим, як всі мої труди знищує безжальне полум'я.

- Якщо хочеш влаштувати велике багаття, цієї купи макулатури не вистачить, - немов, з нізвідки опинилася поруч подруга.

Вона кинула в полум'я пару гілок та сіла поруч.

- Я хотіла дізнатися, як ти, - повідомила вона. - І твоя мама підказала, де мені тебе шукати.

- А днем ​​ти не питала? - уїдливо спитала я. - Здається, ми довго розмовляли.

- Просто, хочу тебе підтримати, - наполягала на своєму Люсі. - Я ніколи не бачила тебе в такому стані. Тому, думаю, буде краще, якщо я розділю з тобою цей мішок солодощів. Інакше, депресія від розставання з хлопцем зміниться істерикою через набір зайвої ваги.

- І, тому, ти вирішила набрати пару кілограм, щоб мені не було так прикро? - усміхнулася я та простягнула подрузі рюкзак із солодощами.

- Саме так! - кивнула Люсі та вибрала собі шоколадний батончик.

Так ми просиділи до глибокої ночі. Я розповідала їй про академію, а вона пророкувала мені знайти там хлопця. Хоч, після всього, що сталося, я її запевняла, що більше ніяких відносин ні з ким не потерплю. На що Люсі тільки хихотіла.

Після цих посиденьок ми ще не раз збиралися так. Іноді я витягала гітару у двір, на якій вчилася грати в музичній школі. І нехай, я не закінчила її, та пішла після третього класу, любові до інструменту не поменшало.

Іноді я закривалася в кімнаті та випробувала себе в різних видах магії, вишукуючи свій дар. Однак, речі не транспортувалися, дощ не припинявся. А кошеня, на якому я тренувала свої екстрасенсорні навички, так жодного разу й не зробив те, що я його просила.

Наблизився день відправлення в академію.

Звичайно, Люсі зголосилася мене проводити з батьками до аеропорту, куди всіх нас повіз татко на своїй машині.

- Тільки не сумуй, - прошепотіла Люсі перед посадкою та простягнула мені невелике колечко у вигляді кішки з сірим камінчиком в мініатюрних лапках. - Мені сказали, що воно реагує, якщо поруч є нечисть. Я подумала, тобі не завадить його там мати.

- Думаю, навряд чи воно на щось реагує, - я вдягла кільце на палець та обняла подругу. - Скоріше, це рекламний хід, але все одно, дякую. Воно дуже гарне.

- Не сумуй там, - підбадьорила мама та поправила мені комір на блузці. - Постараємося забрати тебе восени на канікули.

- І не думай там бешкетувати, - додав тато. - Хай там як, мене, як міністра магії перестануть поважати.

Я, лише, махнула рукою. Обняла всіх та побігла на свій рейс, не уявляючи, що мене чекає попереду. Нехай, я й не збиралася на довго там затримуватися. Все ж, на якийсь час академія мала стати моїм будинком та пояснити, в чому саме полягає мій дар.

Літак злетів та поніс мене до самого дивного місця, про яке я тільки знала.