Раді Вас бачити!

Наступного дня після відправлення почалося навчання.

Уроки тут відрізнялися, від звичних мені не тільки своїми екстравагантними назвами, але й нестандартним підходом до викладання. В день було два, рідше, три уроки. Час яких точно й розписано не було.

Сьогоднішній мій графік, який видала нам наша декан, виглядав так:

Сніданок 9:00

Основи вогненної магії. Корпус факультету Фіролен.

Обід 14:00

Властивості рослинних компонентів. Основний корпус.

Вечеря 19:00

Астрономія. Основний корпус.

Відбій 22:00

Точного часу початку уроків та їх тривалість розписано не було. Тому, з’являлись  думки про каторжне та виснажливе навчання з ранку до пізнього вечора.

- Досить колупати ложкою в тарілці, - гукнула мене Дженні. - Запізнимося на урок.

- По нашому графіку запізнитися можна лише на обід, або поспати, - фиркнула я. - Як бачиш, час уроку не позначено, отже, прийти можна й перед обідом.

- І вислухати від професора Слоу, яка ти погана? - до нас підійшла наглядач нашого будинку міс Вітріз. - Не варто з нею псувати відносини. Тому, доїдайте, мийте посуд та бігом в наш корпус. Там побачите табличку «перший курс». Вам туди.

Неохоче я кивнула, швидко впоралася із залишками омлету, відмила свою тарілку та побігла на урок. Поруч намагалася не відставати Дженні.

Ми так поквапилися, що виявилися першими.

- Поспішайте осягнути вогняну науку? - пролунав голос нашого декана, яка сиділа біля великого каміна. - Це похвально. Візьміть у мене зі столу підручники та розкладіть їх по партах.

Переглянувшись з Дженні, ми почали виконувати вказівку.

У класі було нестерпно жарко через палаючий камін в вересні. Я вже дуже пошкодувала, що вибрала вогненний факультет, адже я ненавиджу духоту.

Розклавши всі підручники, ми з Дженні влаштувалися за партою ближче до вікон. Не те, щоб ми здружилися з цією любителькою русалок. Просто, доля нас весь час зводила разом. А від неї, як то кажуть, не втечеш.

Незабаром прийшли наші однокурсники. І незадоволений Райан. В нього було скуйовджене волосся. Й він постійно невдоволено озирався на всі боки.

Помітивши нас, він підсів поруч, хоч, парта була розрахована на двох.

- Що з тобою трапилося? - прошепотіла я, щоб не привертати зайвої уваги.

- Все гаразд, - невдоволено буркнув він та дістав зошита з ручкою.

- А мені так не здається, - наполягала я. - Ми ж друзі. Може, розповіси мені?

- Нема чого розповідади, - похитав головою Райан. - Вважай, що це депресія через початок навчального року.

- Мені здавалося, ти більше прагнув займатися, - я продовжувала уважно вдивлятися в очі хлопця.

- А мені здавалося, що ти взагалі ходити на уроки не будеш, - нагадав він про мої цілі.

- Плани змінилися, - тепер настав мій час насупитися через питання.

- Хто ж їх так змінив? - продовжував наступати Райан.

Можливо, ми б ще довго спілкувалися. Якби не Дженні, яка штовхнула мене ліктем у бік та кивнула на професорку Слоу.

Виявляється, під її чуйним керівництвом, за нами стежила вся група.

Така підвищена увага мене збентежила й, почервонівши, я опустила погляд в зошит.

Райан збирався послідкувати моєму прикладу, але декан звернулася до нього.

- Містер Фоллз, Вам не здається, що за партою ви зайвий? - вона строго дивилася на Райана. - У класі передбачені місця для всіх. Тому, вимагаю негайно пересісти.

- Але нам вистачає місця, - зауважив однокурсник. - І тут трохи свіжого повітря. А воно дуже корисне.

- Якщо Ви так полюбляєте свіже повітря, то, думаю, вас потішить чистка зони для багаття на головній площі, - гордовито сказала вчителька.

- Ви вирішили нагородити мене покаранням за те, що я просто посидів не за тією партою? - Райан явно не очікував подібного.

- Просто дала завдання за інтересом, - декан підійшла до журналу та щось записала туди. - І, якщо дівчинки вважають Вас таким гарним другом, то вони сьогодні ввечері до вас приєднаються.

Мені й до цього ідея декана не подобалася. А тепер, коли їм усім трьом придумали, як провести сьогоднішній вечір, враховуючи, що після вечері буде ще й астрономія, я була в люті. Але протестувати не стала. Чи не час псувати відносини з вчителями. Більш того, зараз для мене було головним знаходити собі заняття, щоб не думати про Олексія.

На жаль, він занадто глибоко засів в мої думки. І, коли я звільнялася від всіх справ, часто згадувала його красиві очі, ніжний голос, який шепотів стільки приємного, та міцні руки.

Непомітно занурившись в думки для самої себе, я й не помітила, як Райан пересів. А вчителька давно приступила до уроку.

Коли я отямилася, всі записували властивості вогню, які мені довелося переписувати у Дженні. Добре, вона була не проти.

Після обіду вся наша група стовпилася в коридорі основного корпуса, не розуміючи, куди варто йти, щоб потрапити на урок до декана Терраніса.

Багато дівчаток перешіптувалися та приводили себе до ладу перед дзеркальцями в косметичка. А хлопчики тільки кривилися, дивлячись на це, та з'ясовували у перехожих, де проходять уроки по рослинах.

Всі б ще довго юрмилися в коридорі, якби сам професор не знайшов нашу групу.

- Гадаю, ви не спромоглися пройти до розкладу та все дізнатися самостійно? - звернувся професор Саймон Фрост до нас.

- Нас ніхто не сповістив, де його шукати, - досить голосно я фиркнула, вважаючи дане зауваження недоречним. - Могли б в наших списках все вказати. А тут немає ані часу, ані розкладу!

Я помахала листком, який мені видали, щоб довести, що ніяких цифр тут немає.

Професор, мабуть, вирішив не пояснювати нічого. Лише розвернувся та повів всю нашу групу до кабінету на першому поверсі.

Як тільки зайшли всередину, усі заворожено завмерли, розглядаючи інтер'єр приміщення. Кабінетом цю величезну кімнату назвати було досить важко.

Тут цегляні стіни плавно перетікали в просторий зимовий сад з металевих конструкцій, покритих склом.

Кругом росли рослини. А парти стояли між ними, ховаючись в густому листі.

Здалося, що вчитель спеціально розставив їх так, щоб уникати поглядів закоханих студенток.

- Мені кожного окремо провести до своїх місць, або самі оберете? - звернувся професор Фрост до нас. - Негайно виберіть собі парту та приготуйтеся до уроку. Нам може не вистачити часу на сьогоднішню тему.

- В нас майже чотири години до вечері, - обурилася я та зупинилася перед професором. - Знаєте, в школах уроки по сорок п'ять хвилин й всі все встигали.

- Мені все одно, що було в ваших школах, - він невдоволено розглянув мене. - В академії вашим завданням є осягати великі знання магічної майстерності, а це не циферки з літерами малювати в зошитах.

Мені дуже не сподобалося, як професор подивився на мене. І я б і далі продовжила суперечку, але в мене на сьогодні був зайнятий весь час, тому я сіла за парту біля Райана та стала слухати лекцію, сподіваючись не заснути.

Дивно, але часу до вечері нам не вистачило. Адже, крім запису конспектів, ми часто підходили до потрібних рослинам, вивчали їх та замальовували зразки в окремі довідники, які нам роздав учитель.

Коли професор зволив нас відпустити, ми пішли до їдальні, скаржачись, що цей день дуже важкий.

Як пережити ще астрономію та чистку головної площі нашого факультету, я не уявляла. Дико хотілося спати.

- Добрий вечір, клас! - задерикувато привітався професор Сем Гріг.

Це був дуже гладкий чоловік з об'ємною бородою, якій він явно приділяв багато уваги.

Навіть зараз, поки всі сідали за вільними місцями на верхньому поверсі академії, професор дбайливо погладжував її. Немов на грудях у нього маленьке чорне кошеня притулилося міцно й потребує тепла і ласки.

Розглянувши вчителя, я вибрала місце ближче до телескопу. Все ж, розглядати планети було дуже цікаво.

Райан швидко опинився біля мене.

Цікаво, чи буває дружба між дівчатами та хлопцями? Адже, на закоханого він не був схожий. Та й я не відчувала до нього ніяких почуттів. Проте, цілий день ми провели в компанії, за що й отримали хитрі погляди одногрупників.

- Райане, тобі не здається, що на нас багато витріщаються? - не втрималася я, коли зловила на собі черговий погляд одногрупниці з довгим пишним хвостом.

- Я думав, ти не з тих, кого це зачіпає, - здивувався хлопець. - Якщо хвилюєшся, я можу пересісти.

- Не варто, - я похитала головою. - Просто, готуйся до несподіваних питань з їх боку. Уявляєш, скільки нафантазувати можуть?

- Мені все одно, - знизав він плечима. - Я не зобов'язаний вибирати друзів, виходячи з побажань навколишнього світу.

- А ти мені все більше подобаєшся, - усміхнулася я та швиденько відкрила зошит, адже вчитель продиктував тему.

Приблизно через півгодини після початку уроку, всі учні стали позіхати та сонно поглядати на годинник в кабінеті.

Це не залишилося поза увагою з боку професора.

- Гадаю, ви дуже втомилися за перший навчальний день, - сказав він, коли Дженні дуже солодко позіхнула. - Я вас розумію. Може, попрошу, щоб вам поміняли розклад.

Весь клас згідно закивав.

Тому вчитель дав домашнє завдання, де просив замалювати місяць з його кратерами. Та відпустив нас.

 Як мені хотілося побігти з іншими учнями до своїх будиночків та завалитися в м'яку постіль. Однак на цю ніч у нас були інші плани.

- Як думаєте, йти відразу на площу? - запитав Райан та так солодко позіхнув, що ми з Дженні мимоволі повторили за ним.

- Може, підемо в будиночки та завалимося спати? - запропонувала я. - Не буде ж вона нас будити й вести на вулицю.

- А якщо вона потім дуже сильно на нас розсердиться? - з сумнівом запитала Дженні. - Мені Тіффані під час обіду сказала, що професор Слоу дуже сувора. І, якщо ми в перший  день нарвалися на проблеми, можна не розраховувати на хороші оцінки.

- Не думаю, що аж так суворо, - засумнівався Райан. - Скоріше, просто буде бурчати  кілька днів й усе. Не буде ж вона цілеспрямовано на нас злитися через те, що я не помітив вільного місця в кабінеті.

- Абсолютно солідарна з ним, - я закивала головою. - Може, це у Тіффані був поганий настрій? І вона вирішила й нам його зіпсувати?

- Не думаю, щоб вона мені просто так хотіла поганого, - Дженні трохи ображено подивилася на нас. - Вона моя подруга й вона дуже хороша. Ви, просто, не встигли ваізнати її краще.

Після цих слів Дженні попрямувала в бік частини острова, що належив Фіролену.

Ми з Райаном мовчки переглянулися й пішли за нею.

Професор Слоу очікувала нас біля головних воріт території Фіролена. Тож, питання, куди йти далі, відпали самі собою.

- Не бачу, щоб ви поспішали виконувати свої доручення, - невдоволено повідомила вона. - Решта учнів вже в своїх кімнатах. Тільки ви десь застрягли.

- У нас уроки були цілий день, ми що, не можемо, навіть, поговорити один з одним? - такого хамства я не могла терпіти. - Ми не на півгодини запізнилися. А, всього лише, прийшли останніми. Може, в Райана шнурки розв'язалися.

Я глянула на нього і помітила, як він покрутив пальцем біля скроні й кивнув на свої ноги. Виявляється, у нього черевики на змійці. Трохи незручно вийшло. Але вже нічого не змінити.

Потім я обернулася до Дженні, з надією, що та щось скаже на наш захист. Але на дівчинці лиця не було. Вона стояла бліда і з жахом дивилася на декана.

Закотивши очі, я мовчки дивилася на професора в очікуванні вказівок.

- На сьогодні ваше завдання почистити місце для багаття, - нагадала нам декан, немов ми могли забути її ранкові вказівки, й повела нас до головної площі. - Відра та ганчірки завгосп вам підготував. Бажано закінчити все до півночі.

- А що, опівночі нечисть оживає? - Райан не втримався й ледь помітно посміхнувся. - І хто до нас може завітати? Мерлін в халаті? І попросити, щоб ми зверху не шуміли?

Від такої фантазії друга я не змогла стримати сміх.

Професор Слоу знову обернулася до нас. Здавалося, вона була не тільки в люті, але ще й збентежена. Цікаво, що викликало таку її реакцію?

- Не раджу так жартувати, молоді люди, - вона знизила голос. - Це вам не просто академія. Тут заточені різні духи та істоти, з якими зустріч ненавченого мага може закінчитися смертю.

- Раз вони такі страшні, чому їх не сховати в більш безпечному місці? - запропонував Райан. - Тут занадто багато ненавчених.

- Більш ніде, - професорці Слоу починала набридати наша бесіда. - Та й, не вам вирішувати. Від вас вимагається закінчити роботу вчасно й в опівночі бути в своїх будинках. А ще краще - в ліжках.

З цими словами вона залишила учнів, віддалившись в будинок для вчителів.

- Ти повірив в цю маячню? - з подивом я подивилася на Райана.

- Так, і тепер буду спати під ліжком з ввімкненим ліхтариком, - засміявся друг. - Ну, це ж занадто очевидно, що нас вирішили злякати, щоб нікуди носа не сунули.

- А, якщо це правда? - Дженні нервово озиралася на всі боки. - Якщо вся ця нечисть існує? І може напасти на нас.

- Швидше за все я на тебе нападу, якщо з роботою будеш зволікати, - фиркнула я й підійшла до приготовленого інвентарю.

Менше всього на світі я хотіла зараз прибирати. Але діватися було нікуди. Взявши відро з щіткою, я додала туди миючого засобу й почала натирати закопчену металеву конструкцію.

Райан та Дженні мовчки стали діяти за моїм прикладом.

Майданчик був досить великим. А зона для багаття походила на глибокий та величезний чан, зверху якого були чудернацькі залізні візерунки, які дуже заважали при чищенні.

Здавалося, щоб все тут відчистити, не вистачить часу й до ранку.

Я подивилася на своїх товаришів по нещастю. Здавалося, в них, як і в мене, не було нічого магічного. Найзвичайнісінькі молоді люди. Дві ноги, дві руки. Але, все ж таки, не всім же бути без здібностей, як мені.

- Дженні, - гукнула я знайому. - Ось, у Тіффані дар навіювання. А в тебе який?

- Не важливо, - відмахнулася подруга й ще сильніше почала терти прути.

- Дуже, знаєш, важливо, - зауважив Райан. - Мені теж цікаво. Раптом, ти духів викликаєш. Або володієш магією миттєвого чищення. Зараз би вона стала в нагоді.

- Признавайся, - закивала я. - Раптом тобі досить ляснути в долоні, як все навкруги стане, як новеньке. І не доведеться довго сидіти тут.

- На жаль, нічого подібного не вмію, - похитала вона головою й продовжила відтирати бруд.

- А що вмієш? - Не вгамовувалася я. - Просто, я не вмію нічого. І не розумію, чому мене сюди прийняли.

- Можливо, твій потенціал ще не відкрився, - задумався Райан. - Я теж нічого особливо не можу, окрім як підняти щось дуже легке на пару сантиметрів в повітря.

- Ми тут і вчимося, щоб розвивати свій дар та навчатися новому, - повчальним тоном сказала Дженні.

- Раз ти така розумна, розкажи, що вмієш, - наполягала я на своєму.

Дженні промовчала. А я не стала наполягати, щоб вона признавалася. Все одно, рано чи пізно дізнаюся. Тому продовжила терти щіткою безглузду фігурку.

Незабаром все було в піні. Мабуть, ми перестаралися з миючими засобами. Тому, Райан з Дженні вирушили набрати води, а я все терла те, що могло й саме очиститися. Взагалі, ніколи не бачила, щоб місце для багаття так треба було віддраювати. Швидше за все, наша декан, просто, не придумала більш екстравагантного покарання для нас.

Я зітхнула та піднялася на ноги, які вже оніміли від сидіння на колінках.

Щоб розігнати кров, я вирішила зробити пару нехитрих вправ та, покидавши весь інвентар, почала ходити кругами й розмахувати руками.

Годинник на вежі нашого корпусу пробив північ.

Я завмерла. Згадалися всі свої дитячі страхи, та я озирнулася на всі боки. Не розуміючи, чому так довго немає друзів. Може, води не знайшли, чи вони пішли з океану добувати?

Я ще раз оглянулася й помітила дивне ворушіння біля годинника.

Озброївшись шваброю, я повільно пішла до того місця, сподіваючись, що це Райан з Дженні.

Серце в грудях дико калатало, долоні спітніли, а очі нервово бігали по сторонах, вишукуючи об'єкт, який я толком й розглянути не встигла.

- Гей, хто тут? - тихо звернулася я, в надії, що це витівки Райана.

У думках я вже уявила, як відлупцюю по спині цього жартівника, якщо це його рук справа.

Я завмерла. Здавалося, на площі нікого, крім мене не було, тому, я вирішила повернутися до робочого місця й там дочекатися друзів.

Коли вже я підійшла до пінного майданчика, вдалені знову щось завошушилося.

Розлютившись на ситуацію та свій страх. Я знову вирушила на пошуки того, хто мене дражнив.

- Райан, якщо це ти, готуйся до болісної смерті! - прокричала я й побігла до башти з годинником.

І знову там нікого не виявилося.

- Та, що ж таке? - завила я. - Досить жартувати! Виходь, боягузе!

Кричала я на всі боки, не знаючи, де може виявитися той, хто щойно пробіг в цьому напрямку й розтанув у повітрі.

- Ти чув, що я кажу? Виходь! Поговорити треба!

Боялася я в цей момент дуже сильно. Але мені хотілося швидше дізнатися, що тут відбувається.

Несподівано щось з'явилося з-за кущів, недалеко від мене.

Я розвернулася й різко замахнулася своєю шваброю.

Варто було мені все розглянути, як швабра опустилася на підлогу, а мені довелося вести себе м'якше й пристойніше.

Переді мною стояв хлопчик Років п'яти, або шести.

В нього було довге темне волоссям, а вдягнений він був у білий светр та зелені  джинси.

Він злякано дивився на мене. Ще б. Ганялася за ним зі шваброю. І все через вигадку декана, якій пора на пенсію

- Гей, малюче, давай знайомитися? - я присіла, щоб бути з ним однаковою на зріст. - Я Есмі, а ти?

Хлопчик мовчки дивився на мене, потираючи заплакані очі кулачками. Відповідати він мені не поспішав. Мабуть, сильно я його злякала.

- Не бійся, я не заподію тобі шкоди, - я намагалася говорити м'якше. - Давай, я кину подалі цю швабру, а ти скажеш, як тебе звати.

Хлопчик перестав терти очі й втупився на мене.

Вирішивши, що так він дав мені згоду на примирення, я нагнулася за шваброю, й відкинула її подалі.

- Я виконала частину свого договору, тепер ти, - я посміхнулася хлопчикові та зробила крок вперед. - Може, тебе звуть великий та хоробрий чоловічок?

Я усміхнулася і з цікавістю стала спостерігати за реакцією хлопчика.

Він відкрив рота, задумався й, можливо б і сказав щось, але пролунав крик Райана. Після чого хлопчисько ображено глянув на мене та втік.

- Ну що ти за людина така? - піднявши швабру, я пішла до друзів. - Ти чого своїми криками дитину налякав?

- Яку дитину? - здивувався друг та подивився в сторону, звідки я прибігла. - Я думав, ти там присіла черевики поправити, або ще що. Там, крім тебе, нікого не було.

     - Та він за кущами стояв, - вказала я на те місце, дивуючись, що хлопець нічого не бачив. - Ось, Дженні, напевно помітила хлопчика. Так?

Я подивилася з надією на знайому, але та опустила погляд й похитала головою.

- Ось, тільки, не кажіть, що мені це все привиділося, - невдоволено фиркнула я.

Друзі були втомленими, тому не стали сперечатися. 

Утрьох ми, як змогли, позбулися піни й, залишивши інвентар на місці, вирушили по домівках.

Прийнявши душ, я вилізла на вікно, біля мого ліжка й почала вдивлятися в нічну вулицю. Десь там бігає маленький хлопчик. Можливо, він загубився та чекає на допомогу. А, може, давно втік до себе.

- Лягай спати, - пробурчала Дженні. – Хай, завтра лише один урок, але це не привід сидіти на вікні та заважати іншим.

- Чим я тобі заважаю? - я була обурена такими словами сусідки по кімнаті. - Я сиджу мовчки. Тебе не чіпаю.

- Есмі, ти бурмочеш щось без зупинки, - поскаржилася Дженні. - Й цим заважаєш заснути.

- Бурмочу? - здивувалася я й втупилася у вікно.

Тільки зараз я зрозуміла, що і справді шепотіла якісь незрозумілі слова, коли дивилася вдалину.

Стало дуже страшно. Як я могла не звернути уваги, що розмовляю незрозуміло про що?

Спустившись на ліжко, я щільно закуталася та втупилася на Дженні.

- Пробач, якось непомітно вийшло, - більше я не знала, що сказати в своє виправдання.

- Нічого, все гаразд, - позіхнула вона. - Давай вже спати. Завтра нам в корпус Емемазу йти. Кажуть, там дуже красиво.

- Обов'язково зробимо селфі, - я постаралася посміхнутися.

І після своїх слів сховалася ковдрою з головою. Було дуже багато питань. Все не вірилося, що друзі не помітили хлопчика з-за кущів. Не такі вже вони високі, щоб не побачити дитину.

Ще й розповідь професорки Слоу.

Начебто й жарт, але вже ставало страшно.

З цими думками я поринула в сон.