Раді Вас бачити!

Всю ніч мені снився той хлопчисько. Він стояв переді мною в тому самому ж одязі й щось казав. На жаль, я не чула жодного слова. Від цього він злився, та ще жвавіше мені щось розповідав, активно жестикулюючи.

Я переверталася на своєму ліжку, часто прокидалася. Але знову і знову бачила цього хлопчика.

Тож не дивно, що від таких нічних кошмарів прокинулася я остаточно, коли впала з ліжка.

- Нічого собі! - я сіла на підлозі й оглянула по сторонах.

- Кави? - замість привітання звернулася до мене Дженні.

- Та не відмовлюся, - я піднялася, потираючи забитий лікоть. - Вибач. Я, напевно, не давала тобі спати.

- Ти всю ніч кричала, - зніяковіло сказала сусідка по кімнаті.

- А, що саме я кричала? - ох, не подобалося мені те, як я провела цю ніч.

- Ти кликала якогось Джейкоба, - Дженні піднялася й натягнула тапочки у вигляді зайчиків.

- Я не знаю нікого з таким ім'ям, - я здивовано дивилася на сокурсницю. - Ти впевнена? Може, інше ім'я?

- Ти його всю ніч повторювала, - похитала головою вона. - Саме Джейкоба. А тепер, вибач, я тебе не на довго залишу, щоб приготувати нам кави.

Вона зніяковіло посміхнулася й покинула мене наодинці з моїми думками та бурхливою фантазією, яка всіляко намагалася вибудувати логічний ланцюжок.

Нічого не придумавши, я пішла на кухню, де застала Дженні. Вона справно виконувала свою обіцянку, тому весь перший поверх пропах кавою.

Я вирішила допомогти їй та зробити тости. Тому полізла шукати в ящиках все необхідне. Що було дуже нелегко. Все ж, коли в будинку аж сім господинь з сумнівними кулінарними здібностями, звичайні дії перетворюються на справжній квест.

Так було й сьогодні. Варення я знайшла в морозильній камері, хліб в мікрохвильовці, а масло, й зовсім, лежало в каструлі для борщу.

- Ну, хто це у нас такий тюхтій !? - завила я, перекладаючи масло, що розтануло, в миску. - Невже, не можна все класти по місцях?

- Наприклад, свій рюкзак під своє ліжко, - з докором Дженні нагадала про мене.

- Я поспішала, - пробурчала я.

- Ось, й інші поспішали, - знизала плечима Дженні.

- Не будь занудою, - награно насупилась я й почала різати хліб. - У нас сьогодні до обіду вільний час?

- Так, - кивнула Дженні. - У тебе є плани?

- Я хотіла пройтися по острову, - знизала я плечима. - Якщо хочеш, приєднуйся.

- Вибач, мені до Тіффані треба, - похитала дівчина головою, від чого її хвостики заплескали по щоках. - Можливо іншого разу?

- Та не хвилюйся, я ж тебе не на побачення кликаю, - розсміялася я. - Тож, якщо не можеш, не страшно.

- Так, звичайно, - кивнула вона. - Ти з Райаном підеш?

- Напевно, - я кивнула, дістала тости й почала мазати їх маслом.

У нашому будиночку було незвично тихо. Мабуть, усі втомилися за вчорашній день та відсипалися, поки була можливість.

Мені, навіть, стало подобатися моє тимчасове житло. Ну, не рахуючи того, що я зараз боролася із застиглим варенням, яке не поспішало танути.

- Постав в теплу воду, - порадила Дженні.

- Не допомагає, - похитала я головою й продемонструвала мокру банку. - У нас морозилка добре морозить.

- Ех, тоді, залиш на підвіконні, нехай саме нагріється, - знизала однокурсниця плечима. - А ми ковбаси й сиру візьмемо.

Погодившись з такою порадою, я кивнула, взяла тарілку та пішла в їдальню, де влаштувалася біля вікна.

Природа за вікном кликала на пригоди. Тепле, ще літнє сонце, грало промінчиками, пробиваючись крізь соковиту зелень. Хотілося надіти купальника, взяти рушника та втекти на пляж, який був розташований біля зони водного факультету.

- Тіффані сьогодні організовує вечірку, - повідомила Дженні, поставивши чашку на стіл. - Вона запрошує всіх. Можете й ви з Райаном прийти.

- У нас сьогодні немає третього уроку? - довелося відволіктися від розглядання природи та приділити знов час сусідці.

- Ні, - вона взяла тост та захрумтіла його. - Але з наступного тижня по вівторках буде Астрономія. Її попросили перенести.

- Звідки ти знаєш? - здивувалася я, адже вчителям не властиво приходити сюди. 

- Я зустріла міс Вітріз. Вона й повідомила такі новини.

- Тоді зрозуміло.

- Ну, отже, ви прийдете на вечірку?

- Не знаю, а ти дуже хочеш нас бачити?

- Можливо.

Після цих слів пухкенькі щічки моєї сусідки по кімнаті почервоніли. Невже, вона відчуває почуття до Райана? Хоча, як би, й нічого дивного. Але, того ж часу, несподівано.

Згадалася вчорашня ніч. І дуже хотілося запитати, чому ці двоє так довго ходили по воду. Але, з делікатності, я промовчала.

Я швидко поглинула свій сніданок та абияк помила посуд. Потім захопила свій невеликий рюкзак з усім потрібним та побігла до будиночка, де жив Райан.

Стояв він недалеко. Тож, незабаром я стояла біля вхідних дверей та вистукувала нескладну мелодію.

Двері відчинив незнайомий білявий хлопець з гострими вилицями. Він невдоволено глянув на мене й штовхнув двері, дозволяючи увійти.

- Не обов'язково було сюди приходити, - пробурчав він  та пішов до сходах, де гукнув Райана.

- Звідки ти знав, що я до нього? - ох, як мені не сподобався цей тип та його гострий задертий ніс.

- Мерлін повідомив, - пирхнув блондин та піднявся по сходах, залишаючи мене одну в холі.

Я фиркнула та сіла на диван, чекаючи друга.

Незабаром той спустився та простягнув мені шматочок шоколадки.

- Здається, мені тут не раді, - я взяла шоколадку, але продовжувала зображати образу. - Чи не міг ти спізнюватися, щоб я з тим типом не спілкувалася?

- Це Ферус, він при мені ще нікому не радів, - посміхнувся Райан. - І, на жаль, він мій сусід. Тому, в мене немає вибору.

- Як і у мене, - зітхнула я.

- Я думав, тобі подобається спілкуватися з Дженні.

- Лише, до тих пір, поки вона не згадує про Тіффані. До речі, вона сьогодні вечірку організовує й нас теж запрошує. Хочеш, підемо повеселимося серед водній еліти?

- Подивимося. Бажанням не горю, але, якщо планів не буде, піду з тобою.

Райан піднявся, допоміг мені встати, хоч, я в цьому аніскільки не потребувала й повів на заплановану прогулянку.

В наших планах було пройти весь острів та розглянути всі принади та пам'ятки нашої академії. Завдання було не з легких й ми могли десь застрягти та не встигнути на заняття з водної магії.

Тому ми озброїлися водою та перекусом, які заздалегідь приготував мій попутник, та розрахували маршрут, щоб до кінця нашого походу ми опинилися на території володінь водної стихії.

Насамперед ми вирушили до вулкану, щоб зробити чудові фото та поділитися ними з друзями. Благо, Інтернет тут працював без перебоїв, чому більше всіх радів Райан. Адже він не уявляв життя без своїх ігор, в яких сидів увесь вільний час.

Ось і зараз, поки ми йшли витоптаною стежкою через зарості, він щось вишукував, направляючи телефон на всі боки.

Ця його прихильність мене трохи напружувала. Тому, я не втрималася й, коли ми проходили повз кущі троянди, що росли в небезпечній близькості до стежки, я відтягнула сильніше гілку та відпустила тоді, коли друг опинився в зоні ураження.

Дрібні голочки вчепилися в його футболку та залишили білі подряпини на шкірі.

Мало не впустивши телефон, Райан зашипів та почав відчіплювати себе від колючого рослини.

- Боляче, між іншим, - невдоволено поскаржився він. - Чого б'єшся? Донька міністра магії не знає, що таке манери.

- Всього-на-всього міністра, - показала йому язика й пішла далі. - Ось, була б я донькою президента магії, тоді б були манери. А так, це, лише, я.

- Ти зіпсувала мені футболку, - продовжував зображати своє невдоволення Райан.

- А це твоя улюблена? - усміхнулася я. - Ну, пробач, можу тобі нашити на неї латку. Бажаєш у вигляді котика?

Я підняла руку та продемонструвала обручку, яку подарувала мені Люсі. Вона мені дуже подобалося, тому я її носила не знімаючи.

     - З чорним каменем? - придивився Райан до кільця, яке, швидше за все, вперше помітив. – Дуже готично.

- Він сірий, - я розгорнула до себе кільце, щоб переконатися в своїх словах.

Однак камінь і справді був чорним, немов смола.

Згадалися слова подруги про його властивості і мені це не сподобалося.

- Щось сталося? - підійшов Райан до мене ближче. - Ти хотіла інше кільце надіти?

- Воно в мене одне, - похитала я головою. - Просто, воно справді було сірим.

- Кільце-хамелеон, круто! - Райан вирішив, що не варто більше приділяти увагу цьому, та продовжив наш маршрут.

- Подруга казала, що воно реагує на нечисть, - зауважила я. - Може, це правда?

- Може ти забула, ми на острові, просякнутому магією, чому дивуєшся?

- Вчора воно не було таким.

- Це магія, Есмі, просто магія.

Райан посміхнувся та прискорив темп.

Ще трохи перегодом, ми вийшли з чагарників та опинилися біля підніжжя вулкана.

Пейзажі навколо чарували. Тому, я пробачила Райана, який вже схопив телефон та почав робити Селфі.

Більш того, я теж вирішила зробити пару фотографій та відправила їх батькам й друзям.

Потім ми дістали наші припаси та швидко перекусили перед відправленням до земель факультету Терранісу.

Йти довелося досить довго. І, хоч, ми просувалися по тіні, було дуже жарко. Хотілося скоріше закінчити цю подорож й опинитися в прохолодному приміщенні водного факультету.

На жаль, шлях наш був ще довгим, та я вже була впевнена, що не хочу ніякої вечірки сьогодні. Зараз в мріях були лише прохолодний душ та м'яка подушка.

Райан йшов поруч та підбадьорливо заглядав мені в очі. Тільки, з цього, я не заводила розмову про бажання повернутися. Більш того, саме я й організувала цей похід. Тож, треба йти та радіти природі навколо.

Більш того, ми вийшли до води й зараз, знявши взуття, шльопали по мілководдю, розбризкуючи крапельки солоної води на всі боки.

Попереду виднівся міст, або причал. У будь-якому випадку, виглядав він погано.

На ньому хтось стояв. Тому, ведені цікавістю, ми з моїм мандрівником додали темп й незабаром опинилися біля хиткої дерев'яної конструкції.

Коли ми підійшли до моста, то побачили декана земляного факультету.

- Професор Фрост? - здивовано звернувся до нього Райан. - Ви теж вирішили прогулятися.

- Можна й так сказати, - чоловік невдоволено зійшов на берег. - А вам не здається, що ви далеко пішли від свого факультету?

- Хіба нам заборонено відвідувати інші факультети? - здивувалася я та втупилася на професора.

Той не поспішав відповідати. Він пробурмотів щось на латині й змахнув рукою перед собою. Після цього пухкий пісок перетворився в стежку. І можна було на ній спокійно стояти, та не потопати по щиколотки в нього.

- Заборони на відвідування немає, - невдоволено відповів учитель. - Але ця зона не найкраща для прогулянок.

- А що тут не так? - здивувався Райан та подивився у бік моста, за яким стирчали кам'яні уламки. - Це старий причал?

Професор нічого не відповів та пішов, залишивши нас на березі.

Я ще раз придивилася на міст. Він спрямований був у сторону невеликого острова з пагорбами. Здавалося, він повинен був вести саме туди, але обривався занадто рано.

Щойно я хотіла запитати про це професора, як той обернувся та не найприємнішими словами погнав нас подалі від цього місця.

Довелося послухатися та піти, залишивши тут занадто багато питань.

Розглянути землі земляного факультету ми не встигли, тому що сонце було вже в зеніті й нам слід було поспішати. Ми, лише, глянули, як виглядає Емемаз з боку.

У чомусь їх територія була схожа на вогненний факультет. Хіба що, будинки іншого кольору та навкруги було більше пагорбів.

Оцінивши їх територію, ми прискорили крок, прямуючи до найкрасивішої зони академії.

- Треба було привезти з собою велосипеди, - втомлено сказав Райан, коли ми зупинилися перепочити й попити води.

- Або вирахувати реальний розмір острова, - кивнула я, залпом випиваючи залишки води.

- Мені здавалося, що він менше.

- Мені теж. А, уяви, якщо б був ще повітряний факультет.

- Чому ти приділяєш йому так багато уваги? Немає факультету - немає проблем.

- Не знаю. Дивно це. Й, ніби як, неправильно. Стихій все одно залишилося чотири. Тож, чому нас не навчать повітряній магії.

- Вже багато років так. І ніхто до тебе не заперечував.

- Тому що не замислювалися про це.

- І ти не парся. Ти, взагалі, тут на рік.

Я хотіла посперечатися з другом ще. Але побачила того ж самого хлопчика, з яким намагалася поговорити на площі. Він знову був у светрі, що було не до речі при такій спеці.

Дитина подивився на мене. Помахала. Та побігла углиб острова.

Нічого не пояснюючи, я кинулася за ним крізь густу зелень. Здавалося, він кликав мене. І я була впевнена, що зобов'язана за ним піти.

Нічого не розуміючи, Райан погнався за мною з коментарями про мою неадекватність.

Слухати мені його було ніколи. Мені потрібно було наздогнати цього шибеника й дізнатися, що він робить на острові. Де живе. І як його звати.

Зупинилися ми біля невеликого пагорба з масивними металевими дверима.

Тут хлопчика й сліду не було. Здавалося, він розтанув у повітрі. Відсутні були навкруги будь-які сліди на землі, окрім наших.

Я посмикала двері. Вони були замкнені.

- А тепер ти мені поясниш, чому ми так бігли? - Райан невдоволено сів навпочіпки та з низу вгору подивився на мене. - Тобі вовки привиділися? Або оса кудись вкусила?

- А ти не бачив? - я невдоволено глянула на нього, не вірячи, що він не зрозумів, що сталося.

- Я бачив тебе. І як ти побігла в гущу трави без пояснень. Тож, саме час розповісти. Що тебе так зацікавило.

- Там був хлопчик. Той самий, який був вчора на площі.

Райан невдоволено похитав головою. Поліз в свій рюкзак та простягнув мені пляшку води.

Він мені не вірив. І дивився на мене з якоюсь жалістю та тривогою. Немов, прийшов відвідати мене в лікарні.

- Есмі, - він уважно дивився мені в очі, мабуть, точно вирішивши, що я з'їхала з глузду. - Там не було хлопчика. Та й немає тут дітей. Я вранці поцікавився в нашого наглядача про це. Він сказав, що я недалекий, раз не розумію, що на такому острові немає місця маленьким дітям.

- Про себе б так сказав, - фиркнула я. - Він не мав права тобі так відповідати. Ти повинен на нього поскаржитися.

- Щоб він мені потім всипав конкретно? - здається, Райан вже був не радий, що поділився зі мною такою новиною.

- Ти про що? - від таких розмов я й про дитину забула. - Райан, якщо він неадекватний, ти зобов'язаний розповісти про все вчителям та батькам. Звичайно, ми вже не маленькі, але це якась дідівщина.

- Це гірше за неї, - друг відвернувся та придивився кудись у далечінь. - Він - частина моєї родини. Ріхард мій брат. Він цього року закінчив академію та вирішив залишитися працювати тут. Взагалі, він навчався на факультеті Терранісу. Але, дізнавшись, що я потрапив на Фіролен, попросився бути наглядачем у нас, щоб стежити за мною.

- Жах який, - сказала я через деякий час, перетравивши інформацію. - Це ж ніякої свободи. Тепер розумію, чому ти вчора вранці був не в настрої.

Райан мовчки кивнув та пішов у сторону Емемаза.

Я ще раз оглянулася по сторонах. І, нікого не побачивши, пішла за однокурсником, який, немов, води в рот набрав.

До самого факультету ми так і мовчали.

Райан занурився в свої думки, а я обмірковувала, чим змастити плечі, які явно підгоріли за час походу. І тепер шкіру неприємно пекло.

Ми, явно, не розрахували свої сили. Тому, підійшовши до кабінету, всілися просто на підлогу й намагалися прийти в норму в прохолодному коридорі водного корпусу.

Тут переважали приємні світло-блакитні тони й на повну потужність працювали кондиціонери. Здається, Тіффані, русалці нашій, пощастило тут вчитися. Хоч, вона хотіла бути в складі нашого декана красеня.

Згадавши, як ми сьогодні зустрілися з ним, в голову полізли дивні думки. Професор брав участь в магічній війні, яка була до мого народження. Тож, чому він так молодо виглядав? Йому більше тридцяти не даси, хоч, має бути набагато більше.

- Райан? - порушила я тишу. - А чарівники старіють повільніше?

- Так само, - мій друг явно здивувався такому питанню, тому з інтересом глянула на мене. - Ми такі ж люди. І наші життєві цикли нічим не відрізняться.

- Дивно, - протягнула я.

- З якої нагоди такі питання? - поцікавився один.

Але відповісти я не встигла. До нас підійшла богиня моди й досконалості.

- Дженні сказала, що запросила вас до мене на вечірку? - звернулася до нас Тіффані, тягнучи за собою подругу.

- Якщо вважаєш, що ми там зайві, ми не прийдемо, - я піднялася й поправила футболку.

- Ні, приходьте, - у звичній гордовитій манері відповіла наша вокалістка. - Просто уточнила.

- Отже, прийдемо, - знизала плечима я. - Хоча б, щоб послухати твій чудовий спів. Ти заспіваєш нам?

Тіффані невдоволено подивилася на мене, але промовчала. Вона пішла далі по коридору й потягнула за собою Дженні, яка винувато дивилася на нас.

Я їй постаралася посміхнутися й увійшла до кабінету, хоч там нікого не було.

Райан пішов за мною.

І знову ми сіли за однією партою на радість нашим пліткарям.

Я дуже втомилася за цей день. Тому, розташувалася зручніше й постаралася розслабитися та ні про що не думати.

Нажаль, виходило це не дуже. В моїй уяві весь час спливав образ того хлопчика. І мимоволі я починала думати про нього. Чому він бродить по острову сам? І чому його ніхто не помітив? Не може ж він бути привидом?

Згадалися різні фільми жахів, де примари виглядали, як прозорі димки. О ні, цей хлопчисько зовсім інший. Він самий звичайний. Лише одягнений не по погоді. Але, це ж, діти. Вони можуть гуляти в чому доведеться. Краще, вже, в светрі, ніж в трусах.

За своїми думками я не помітила, як заповнився кабінет нашими однокурсниками.

Позаду нас сіли близнючки Стілс, Сьюзі та Санні. Вони голосно хихотіли та перешіптувалися одна одній на вухо. Немов їм було років п'ять.

- Більше двох говорять вголос, - не витримала я їх насмішок. - Повідайте нам, про що таке розповідаєте? Ми теж хочемо послухати.

- Ми, просто, вами милуємося, - засміялася одна з близнючок та сховала обличчя в зошит.

Я, лише, головою похитала.

Наша група ще деякий час шуміла, поки до кабінету не ввійшла професор Кенді Льюїс.

Ця миловидна й трохи повненька вчителька приємно посміхнулася нам та сіла за свій стіл.

- Добрий день, учні, - привіталася вона. - Рада бачити вас такими активними та готовими до знань.

У кабінеті піднявся гомін. Кожен вважав за потрібне прокоментувати її слова та привітатися. На що вчителька знову посміхнулася.

- Водна магія своєрідна та багатогранна, - стала розповідати професор. - Більш того, вона антагоніст вашого вогняного дару. Вода гасить вогонь. Але це не означає, що ви слабкіше. Просто, ваші здібності відносяться до іншої стихії. Проте, всі юні маги повинні спробувати себе у всіх сферах, щоб навчитися азам магії.

- А чому, тоді, ми не вивчаємо повітряну магію? - не втрималася я й поставила запитання, піднявши руку.

- Ох, юна леді, - професор обернулася до мене. - Пам'ятаю, Вас вже цікавило це питання на іспиті. Боюся, повітряні науки тимчасово припинені через деякі труднощі. Сподіваюся, до кінця вашого навчання, в школі з'явиться потрібний учитель та продемонструє вам всю силу повітря.

- Невже, повітряні маги така рідкість? - на мій подив, це питання задав Райан.

- Справа не в цьому, любі мої, - мені здалося, що професор щось не договорює. - Просто, на все свій час. А зараз запишіть тему уроку.

Всі схилилися над зошитами та почали записувати слова вчительки. Розповідала вона зрозуміло й, що головне для студента, повільно. Її голос був приємним та мелодійним. Здавалося, вона розповідає нам казку перед сном, а не веде лекцію.

Я слухала її голос, розглядала картину над учительським столом та записувала щось у зошиті, відчуваючи сильну втому після сьогоднішньої прогулянки. Хотілося опинитися зараз вдома, залізти в ліжко й почитати що-небудь цікаве.

Здавалося, ще трохи й я засну. Повіки стали закриватися, голова нахилятися, тільки рука продовжувала щось писати автоматом.

Напевно, я б заснула остаточно, якби не переляканий крик Райана на вухо.

- Святі жабенята, Есмі, що ти твориш? - він смикнув мене за руку.

Неохоче я розплющила очі та втупилася на нього не самим доброзичливим поглядом. Треба ж, проблему знайшов в такій дрібниці.

- Ну, заснула, з ким не буває? - продовжила свердлити поглядом друга.

- Та не в цьому справа, - він дивився на мене так, ніби, я монстр. - Есмі, подивися, що ти накоїла.

Він кивнув на парту, і я глянула в напрямку його погляду.

Від побаченого, по спині пробігся холодок. Зошит, пенал, моя рука та парта були розписані одним й тим саме словом «Джейкоб». Мені стало не по собі.

Ще й, як на зло, до нас підійшла вчителька та скрушно втупилася на мої малювання.

- Дитинко, що ж ти парту псуєш? - з нотками смутку в голосі, й без агресії вона звернулася до мене. - Розумію, ваші роки молоді. Але, не варто доводити до подібного. Витри, будь ласка, ім'я цього таємного незнайомця. Якщо хочеш, я можу допомогти тобі, як донести про свої почуття іншим чином.

- Ні, дякую, вибачте, - я розгублено кивнула.

Розповідати кому-небудь з дорослих про те, що сталося я поки не поспішала. Тому, під незмовкаючі смішки наших одногрупників, стала швидко відтирати це ім'я, яке найбільш незвичайним чином переслідувало мене.