Раді Вас бачити!

Глава 22

Нас провели до дивовижного будинку. Він був трьох поверховим і сплетений, наче з вербових гілок. Дуже затійливо вийшло. Вікна були круглі, плетені з більш тонкого верболізя, і покриті прозорим матеріалом. Дах вкритий гіллям, листям та квітами.

Знаходилася ця будівля посеред духмяно пахучого саду плавно переходячого у ліс.

Мене вели показати мою кімнату, а поки проходили по коридору, я бачила різноманітних чудернацьких істот: з рогами, вкритими різнобарвним хутром, з іклами, з копитами. Я таке різноманіття не бачила навіть в підручниках мисливців та енциклопедіях. А мені довелося їх багато перечитати, щоб надолужити те, що вивчають справжні мисливці змалечку. Але прямо вдивлятися в цих істот не могла, бо не бажала виказати неповагу і вляпатися в якійсь неприємності.

На щастя кімната мисливця теж була поряд, тож треба знайти можливість переговорити з ним.

Віолу забрала до себе бабця.

Я так зрозуміла для себе, що Баба Роач теж мавка, тільки вже поважнго віку, має свою купель цілення по-нашому спа-готель з цілющими купальнями, куди приходять різні істоти Іншого світу.

Тепер ясно звідкіля у родички Віоли стільки грошенят на наймання цього мисливця.

Але згодом за мною прийшла Віола і потягнула за руку до купелень, вона була всміхнена, та щасливою на вид, аж пристрибувала.

Купальні були персональні: дівчата окремо, чоловіки окремо. Це мене радувало, бо якби всі були разом, я б не знаю як змогла помитися, зі мною лише була Віола. Але то таке.

Я опустила спочатку великий палець ноги у рожево-зеленувату водичку, в якій плавали пелюстки квітів. Вона була як раз те що треба за температурою. Тоді я змогла зкинути рушник і плавно пірнути в воду. Дійсно вода мала розслаблюючий ефект, а ще припиняли нити забої, садна загоювалися на диво швидко, я такого не бачила! Не дивно що ці купальні популярні! Я наївно вважала, що сюди приходять лише помитись та красу навести, а тут ще можна хвороби вилікувати.

– Джерело, яке наповнює ці купальні і так має магічні властивості, але для особливих гостей і за додаткову плату бабця робить ще свою настоянку, яку добавляє у воду, –пояснила Віола.

– Ого, нічого собі! – здивувалася я.

– Так-так! Коли ми сюди приходили з мамою, то вона мені розповідала казки та цікаві історії пройдешніх літ! – мрійливо розповіла Віола.

– Нажаль, я не пам’ятаю казок, якось у нас не прийнято було їх розповідати, та і моя мама була зайнята, – відповіла я з жалем.

– О...як шкода…тоді я тобі сама розповім! Хочеш почути мою найулюбленішу? – перепитала Віола, плеснув в долоні.

– Так, якщо не важко.

І Віола ще стала веселіша, вона щиро посміхнулася, набрала побільше повітря у легені, зробила самий серйозний вигляд, на який була спроможна дитина і почала.

Ба більше, вона свої слова почала ілюструвати, наче живими картинками.

Я бачила величні міста, плетені з лози чи вбудовані в дерева, чи які були самі деревами, а посередні зеленого міста стояв Кришталевий палац, який сяяв райдугою під промінням сонця, а коли Луна виринала з нього, він ставав срібним.

Там жили тендітні та прекрасні істоти «вільний народ».

Але все швидко змінилося – небо спочатку стало помаранчевим, потім почервоніло. І земля розверзлася і звідтіля вивалили хмари чудовиськ.

Я нервово дивлячись на це, проковтнула грудку застряглу у горлі, а мої очі стали круглі від жаху, бо дуже були страшні ті істоти.

Нічого собі...казочка для маленької дитини! У нас в світі на все що тільки можна рейтинги ставлять, і те що просто страшненьке не покажуть дитині, щоб не ламати ніжну психіку. А тут наче нема таких обмежень. Бідна дитина! Такого надившись перед сном і не заснеш, або буде сниться жахіття!

Але страшне дійство продовжувалося і вже вільний народ вступив в бій з переважавшими по кількості противниками. І видно, що вільний народ тримався гідно, але кількість ворогів все ж давала перевагу. І от коли все здавалось, кінець вільному народу.

Я вже кулаки в жмені зібрала від напруги дивлячись на це. Бо це ж крутіше за чотири де кінотеатри! Повне занурення! В мене серце стало, а потім понеслося.

І от в небесах розкилися світові кола з яких випливли…наче щось схоже на чудернацькі кораблі, з яких вилетіли винищувачи.

Віола сказала, що це прибули союзники з Древної Сіалії, вони прислали свою зброю, яка допомогла переломити хід війни і вільний народ отримав виплекану з таким болем перемогу.

Тепер в мене очі на мокрому місці, довелося їх поспішити витерти, щоб не засмутили Віолу, яка здавалося не змарніла, напрочуд її посмішка стала ширшою, а в очах палало полум’я.

– Шкода, що зараз наш народ втратив зв’язок з Сіалією, можна було б знов попросити в них зброю, щоб вигнати людиськ з наших земель, – тяжко видохнула Віола.

Я хотіла сказати малій мавці, що війна, то погано – вона несе тільки сльози, пролиття крові, та руйнування. Але я згадую, що саме люди більш за все це діло полюбляють і саме в людей найбільша кількість зброї для руйнувать.Так що я обурено відкрила рот і закрила. Присоромлена тим, що поки що мені нічим виправдати людство. Так, є якійсь намагання покращити стан планети, але вони занадто повільні, все ж швидше людина руйнує, ніж відновлює.

Я тяжко видохнула, охопив в себе за плечі і опустивши погляд.

Але потім я помітила серед зброї Древньої Сіалії…крилатих людоподібних істот, чи то такі винищувачі, чи ще що це? Не можу пояснити. Але одну з таких істот я бачила у книзі Марко! Чорний коваль! Вдруге така істота мені наснилася...коли вбивала Марко.

– Віола, люба, скажи що це!– аж підскочила, показавши пальцем на пролетівшу в небі істоту.

– Де? А це… Це вічні воїни чи ігнісшаль по-нашому. Мені ще подобаються дракарі сєда, бо вони на котиків з крилами схожі, але вічні воїни теж мене захоплюють. Вони повністю виправдають свою назву. Ба більше, в однієї сім’ї, Дітей Ночі є один…як би я хотіла такого, кажуть, він варує один цілого війська. Якби я такого мала, то врятувала б маму і сестру! – з журбою в голосі відповіла Віола, понуривши голову, її плечі опустилися.

– Є...а Діти ночі це хто? – почала допитуватися я.

– Як? Ти не знаєш? Вони хазяйнують в тому місті, звідки ти мене врятувала! Люди їх кличуть носферату чи вампіри, – на слові «люди» Віола скривила миле личко, наче пожувала молодого щавлю.

Стоп, а чого я не знаю, що нашим містом управляють ікласті кровопивці? Як мисливці це допустили, якщо полюють на таких? Треба буде спитати у подруг що до чого.

О це казочка! Та в ній як виявилося, багато для мене корисної інформації!

– Боюся, один в полі не воїн, то ж від того славнозвісного вічного воїна не буде такого сенсу, як ти собі придумуєш. Зараз така зброя в людей…що одного такого диво літуна мало, – скептично помітила я.

– Ні! Ти не уявляєш силу цієї дивовижної істоти! – обурилася Віола.

– Так-так, ну добре, – вирішила я не переконувати далі Віолу.

Потім я відвела Віолу за ручку до бабці і передала їй. Мене ще з мисливцем запросили на вечерю, тож я пішла його гукати.

Я взнала від Баба Роач де цей довбень відмокає і пішла його витягати з теплої водички, тим паче треба ще дізнатися, коли він мене поврене додому.

Та тільки я підійшла до купальні як побачила, що на дерев’яній підлозі лежали двоє. Над мисливцем інтимно близько навис перелесник, він був в тонкому халатику, який був мокрий, та налип на рельєфне тіло. Він тримав за горло мисливця, владно притиснувши до підлоги, а інша впилася кігтями в широкі груди мисливця, з яких зісковзнув чорний халатик, з тканини схожої на шовк, який ледь прикривав м’язисті груди, ще і внизу розгорнуся, та задерся показав ногу з наче витесаними з мармуру м’язами. Мисливець вишкірився на перелесника, показав ікла, та вперся тому ножем, схожим на шпильку в горло, там де має бути в людей сонна артерія.

Я відкрила рота та встала, як вкопана, вирячивши очі. Йой, і що я зараз бачу? Мені переживати за мисливця чи радіти? Бігти допомагати чи навпаки не заважати? Я розгубилася. А ще мені було незручно і щоки чогось запалали.

– Ой, вибачте! – про всяк випадок вибачилася я.

– О, Алісо! А ми тебе не чекали! – помітив мене нарешті Громожар, подивившися зніяковіло на мене.

А от мисливець через якийсь хитрий перекид зкинув з себе перелесника та закинув у воду. Почувся плескіт і піднявся стовп бризк.

– О, ти вчасно! – з деякою навіть радістю у голосі сказав мисливець, підхопившись на ноги і опинився біля мене.

Я опустила очі на його відкриті груди, по яких стікають крапельки води, видно сліди від кігтів і тече кров.

– Ой, в тебе кров, – помітила я, дістала серветку та приклала до його рани, щоб зупинити кров, – Ось.

Сова накрив своєю рукою мою. Я аж смикнулась, бо це було не очікувано.

– Дякую, – сказав він, але з якоюсь особливою виразністю та подивився мені в очі. І я помітила, що в нього гарні очі, наче сапфіри в проміннях вранішнього сонця.

Я аж замилувалася. А ще він мені де кого нагадав…я довго думала кого і згадала... Неса. І мені стало сумно, бо я сумую по Шарлотті та тому бовдуру Несу. Якщо Шарлотта виходить на зв’язок, то Нес ні, вона каже, що з ним все добре просто зайнятий. Але все одно щось мені не спокійно. Бо я вже стільки дорогих людей за останній час втратила, що тепер чекаю знов якоїсь поганої новини. А раз Нес сам не зв’язуєтсья зі мною...то з ним могло статися щось погане.

Я тяжко видохнула і висмикнула руку з-під руки мисливця, та розвернулася піти.

– Поспішай, нас чекають на вечерю,– кинула я на останок.

Та почула як перелесник гримнув на мисливця:

– Тобі пощастило, якби не Аліса...тобі настав кінець!

Я настільки була зажурена, що забула спитати в мисливця, коли можна буде повернутися додому.

А згадала про це вже переступивши поріг своєї кімнати. От дурне! Гепнула з роздратуванням себе по лобі.

Нічого, спитаю згодом, тим паче ми збираємось на вечерю.

Я хотіла надіти свій одяг, але побачила на ліжку гарну сукню, з запискою: «любій рятівниці від вдячної мадам і її онуки».

О, як мило, хоча я недостойна такого дорого подарунку, сукня виглядає дуже вишукано, з білового наче шовкового матеріалу вишитого квітками. Я приклала до себе сукню і підійшла до дзеркала.

Мене трохи це розважило, але все одно рука потягнулася до смартфону подивися на старі фото, де ми з Шарлоткою та тим довбнем.

Згодом в двері тактовно постукали.

– Так, хто там? – спитала я.

– Це я, Сова, можна увійти?– почула я знайомий голос.

Я дозволила, двері відчинилися і на порозі з’явився мисливець, він теж був не в плащі, в обтягуючому костюмі з портупеями, а в рубашці з легкої тканини, але темно синього кольору, теж вишитою по вороту.

Я якраз закінчувала причісувати волосся, що зовсім відросло по пояс.

– О, а ти гарно виглядаєш…схожа на мавку тільки волосся не зелене, а лілове, – помітив мисливець.

– А ти схожий на милого парубка, а не на довбаного психа-убивцю, – з іронією сказала я.

– Це тільки до опівночі, потім цей милий парубок знов перетвориться на убивцю психопата-збоченця, – самоіронічно відповів Сова і криво посміхнувся.

Коли він всміхаєтеся, то дійсно виглядає мило та більше привабливо.

– Я все хочу спитати... Коли ми повернемося назад? – вирішила я не гаяти часу і спитати те, що мене хвилює найбільше.

– А що тобі тут не подобається? По-моєму дрібна мавка не зможе тебе відпустити, бо вона тебе вважає майже мамцею, – с сарказмом перепивав мисливець, обпершися спиною о одвірок.

Навіть, примарна перспектива залишитися в цьому світі більше ніж потрібно мене лякала. Але дійсно, я вже прикріпила душею до Віоли. Але вічуваю, що людині тут не місце.

– Не смішно, бідна дитина залишилася сиротою. В тебе що зовсім співчуття немає? – обурилася я.

– Х-хєх, в мене зі сприйняттям своїх емоцій проблеми, не те що інших, – іронічно відповів Сова, але погляд його прекрасних очей потемнів від задумливості.

– То ти в нас чабанець без емоційний? – перепитала я та всміхнулася.

– Виходить що так… А повернутися зможемо не раніше наступного дня, в перший половині, – відповів мисливець, опустивши погляд долу, наче зовсім кудись в свої думи провалився.

– А чого так довго? – спитала я.

– А ти гадаєш між вимірні переходи, то як в ліфті проїхатися? Ні, це вимагає багато енергії та ресурсів. То ж самий ближні час наступного перехожу завтра, – сказав Сова.

– Ну добре, а як тобі вдається переміщатись між світами? – спитала я, підійшови до нього, щоб вийти.

– А це дуже інтимне питання, то ж не скажу, – пошуткував Сова.

– Так, я вже дуже багато твого інтимного побачила, особливо з Перелесником,– з іронією проговорила я.

– І хто з нас двох збоченець? Це не те що ти подумала, цей придурок просто прийшов звести рахунки, за те що я колись на минулому завданні в де чому йому насолив, але він чогось смертельно образився, да так що бажає встромити в мене щось, але не те що ти подумала, моя маленька любителька яою, а щось гостре, – відповів Сова, схилившись до мене інтимно близько і сказавши це тихим голосом на вухо.

Його дихання приємно пестило та зігріло моє вухо, аж сироти шкірою пробігли.

– Я? Я нічого такого не подумала! Ти чого! – намагалися якомога обурено сказати це я, та пройти як найшвидше повз, але мені перегородили шлях.

– Так, я і повірив. Та все одно ти мені допомогла, то ж мені доведеться допомогти натомість тобі. Але…коли ми повернемося, ти повинна полишити мисливців, – сказав він і подивився проникливо мені у вічі.

– З якого дива? – обурилася я.

– З такого…а в ідеалі поїдь з цього міста, – продовжив мене залякувати цей довбень.

– Перепрошую, а ти хто такий, щоб мною командувати? Татко чи старший брат, чи наречений? – продовжувала обурюватися я, розставив руки в боки.

– Та ну його! Добре що ні! Просто ти…

– За слабка? – перепитала я, подивившись йому у очі, але він відвів погляд, я насупила брови.

В мені палало обурення – от хто йому дав право вирішувати за мене ким мені бути? Він що знає моє життя і що мені довелося пережити, щоб наважитися стати мисливицей. Ну пробачте, що я з не з багатої сім’ї, та не з сім’ї мисливців. Так, це моя найбільша провина, яку я не можу спокутувати. Але я зможу, стати кращою, мені потрібен лише час.

– Ні, все набагато складніше. А саме головне, ти занадто м’яка серцем, це може згубити тебе, – відповів мисливець.

– А тобі яке діло до того? Ну помре недосвідчена, наївна мисливиця, тобі що? На якість твого життя це не вплине, – запала я.

– Та ні вплине, ще як, – якось неоднозначним тоном відповів мисливець.

Я на нього вирячилась намагаючись зрозуміти, то він знущається, чи правду говорить і якщо правду, то які в нього причини?

Але по його обличчю складно зрозуміти емоції, лише погляд в нього якийсь дивний.

Та от прийшла Баба Роач та Віола і нам довелося припинити розмову.

Баба Роач вирішила влаштувати свято з приводу повернення любої онуки, яке проводили в саду, який гарно прикрасили, вже вечоріло, тож густі сутінки розвіювали сяючі сфери, вставлені в підставки чудернацько плетені з лози.

Були накриті столи за які вже розсаджувалися гості – різноманітні жителі Іншосвіття.

Було галасливо, бо всі весело спілкувалися зі знайомими, обіймалися, шуткували. Грала тиха, магічна музика.

На столи приносили чудернацькі страви.

Ми з мисливцем теж сіли за стіл, тільки поряд з господаркою вечора та Віолою. Мавкуся поспішала мене почастувати різними стравами свого світу, бо я чесно розгубилася і не знала що брати. Мене от спокусили своїм смачним виглядом гриби, я їх наклала до тарілки де був салат, а вони того…зі голодним чавкотом почали нагло жерти мій салат! Ще потім ситно ригонули. Який жах…вони ще не вміють поводитися за столом! Я не знаю, що мені робити: дивуватись наявності живих грибів в моїй тарілці чи обурюватися їй поганим манерам.

А ще мені кортіло ці зубасті грибочки непомітно підсипати за комір дурнуватому мисливцю. Бо я ще була на нього зла за його слова.

– Бідося, в Іншому світі ротом не клацають, а то твоє їдло за тебе зхрумають, – прокоментував грибний перфоманс мисливець, криво всміхнувся.

– Просто їх треба правильно вміти їсти, зараз покажу, – сказала Віола, і завзято взяла гриби двома палочками, окунула в якийсь соус: гриб захмелів, та затих, тоді як виявилося його можна було їсти.

Мої брови полетили на лоба зі швидкістью світла. Тепер я не знаю мені блювати від огиди, чи втрачати свідомість від «смакоти».

Я нервово зковтнула.

Довелося тактично відмовитися від грибочків. То ж, я вирішила налягати на салат, який щедро навалила на тарілку. Але був нюанс…виявилося, якщо довго дивитися на салат, то він почне вдивлятися в тебе.

Добре, що тут було галасливо та грала мелодійна музика – вона заглушувала мій мишачій писк, а ще я розуміла, що залишуся голодною. І добре, якщо ми завтра все ж повернемося дому, бо інакше я вмру від голоду.

З м’ясними стравами було не легше…бо я не знала, що те м’ясо робило: плювалося вогнем, скакало по райдузі, полювало та їло моїх родичів.

Ні, їжа була гарно прикрашена, навіть смачно пахла, той хто це все готував, дійсно старався, щоб влаштувати гарний бенкет. Он, як місцеві запихуються. Але я не з цього світу, тож я сумніваюся, що взагалі таке перетравлю, і не отруюся. От раптово виявився один неочевидний, але базовий мінус попаданства: на етапі їжі тотальна не сумісність, бо тут місцеві істоти поколіннями та століттями пристосовувалися до поїдання місцевих рослин, та тварин, виробили характерні ферменти в достатній кількості, імунітет до отрут, які можуть міститися в місцевих рослинах, і достатню кислотність для перетравлення надто жорсткого м’яса чи інших частин тварин. Навіть, в моєму світі не всі люди переносять той чи інший тип продуктів, то що казати за продукти цього Іншосвіття.

Я тільки могла потягувати узвар, бо щось пити треба було, щоб не отримати обезводнення, коли виголошували тости. Ще наважилася поїсти суп, але коли щось почало рухалися на язиці – в мене волосся почало рухатися на затилку, чи із солідарності, чи переляку так не зрозуміла. Тож довелося швидко це жувати, це вже не моя проблема, а того кого я з’їла.

А мисливець їв впокійно місцевий харч не дивлячись на його ворухливість чи дивокуватість. Ще це робив з кам’яним лицем, наче в нього не шлунок земної людини, а реактор, що все спалить.

Він не боїться що його пронесе?

– Що? – помітив Сова мій здивованйи погляд.

– Як тобі вдаєтсья це їсти і не кривитися? – пошепки спитала я, нахилившись до мисливця, бо мені здається що з цим харчем, і еспумізан не допоможе.

Він повів плечима та відповів:

– Мені довелося бувати і в дивніших місцях, там доводилось ще чуденацькішу їсти їжу.

– Чудернацьку? Куде вже чудернацькіша за цю може бути? – здивувалась я.

– Може. Але дивна чи страшна їжа: це добре, бо погано, коли зовсім нічого їстівного в світі де опинився нема. Тоді вже доводиться йти на крайні міри, – додав, подумавши мисливець.

– Це ж які? – здивувалсь я.

Але він не відповів, лише криво, багатозначно всміхнуся так, що став видний верхній, доволі гострий клик. Не такий як в вампірів чи вовкулаків, більш тонкий, схожий на котячій.

Мені стало від цієї посмішки Чеширського кота не по собі.

– Ти краще б дивилася за своїми грибами, бо вони полізли вже в тарілку до твого сусіда і жруть все там, ще влаштували бійку з спагеті, – повідомив мисливець, пирхнувши.

– Йо-о-ой! – пискнула я.

Довелося вибачатися перед свиноподібною істотою за погані манери моєї страви. Мені сказали, подовше тримати гриби в соусі, щоб вони стали смирнішими.

Але мені все одно було весело, бо потім мене запросили на танець перелесник, потім Віола. Обожнюю танцювати! І останнього разу так весело віддавалася музиці, ще коли Марко був живий. Тоді, коли ми з Шарлотю пішли в бар. Ми з Несом так весело танцювали.

І якось свято швидко закінчилося. Віола не хотіла зі мною розлучатися – її бабця ледь відігнала від мене і повела малу спати.

А я пішла до своєї кімнати.

І от наче натанцювалася і пережила багато пригод за день. Але…не можу заснути, бо їсти хотілося! Моє гарчання шлунка навіть налякало Акакія (це я назвала так гриба, якого взяла з собою). А що? У нормальних людей в домашніх улюбленцях: песики, котики, хом’яки, а в мене гриб Акакій.

Як же їсти хотілося! Мій живіт знов видав жахливі звуки, Акакій обережно підповз до мене, та почав теж видавати схожі звуки. А мій живіт йому того...відповідав. Вони що там змовилися?

Я переверталася з боку на бік, невдоволено бурча. Але сон не йшов, довелося сісти, розгорнув ковдру і потягтися за смартфоном. Звісно кудись дзвонити я не можу. Але можу хоча б в ігри пограти, чи книгу почитати, щоб відволіктися. На щастя про заряд на смартфоні я могла не думати, бо він міг зарядитися від будь-якого джерела світла.

Та ось я почула тендітний стукіт.

– Хто там? – спитала я, напружившись, бо не чекала так пізно гостей, я з неохотою встала та пішла до дверей.

– Це я Сова, – відповіли мені.

– Чого тобі? – спитала я крізь двері, я і так від голоду зла, а тут ще він. Власне це із-за нього я помираю з голоду.

– Я де що тобі приніс, відкрий забери, – відповів той.

А тепер мало того що мене голод гриз, так тепер цікавіть. От що він ще притяг? Хоча і обережність з підозрілістю не давали отак одразу відчинити двері. Я повагалася, але відчинила двері, правда трішечки.

– Ти як мала дитина, на тримай, не бійся, якби я хотів щось тобі заподіяти, то двері не стали б мені на заваді, – сказав це він з іронією. Та простягнув піднос з чимось, що було накрито вишитим рушником.

Я здивовано на це подивилася, але взяла на руки, відгорнула рушник, а там…гарнюні пташечки з духмяної випічки. І пахне як свіжа здоба з мого світу. В мене аж слинка в роті зібралась, я з благоговінням вдихнула аромат. А ще був кухоль трав’яно-ягідного узвару.

– Не хвилюйся, це звичайні пиріжки, з ягодами та сиром, вони по рецептурі і складу наближені до земних. Нажаль, це єдине що знайшлося в досяжних межах, – сказав Сова, зазирнув в щилину, яку я відкрила.

– Йой, дякую…ти що це шукав для мене їстівний харч? – аж здивувалася я, бо це було неочікуванно, враховуючи що ми чужі одне одному, то ж мисливець не повинен про мене піклуватися.

– Я помітив, що ти мало їла, тих калорій не достатньо, щоб підтримати твій організм в бойовому стані. Не хочу завтра тягнути тебе не притомну від нестачі калорій на собі. Їж та відпочивай, – відповів мисливець.

Я здивовано відкрила ширше двері.

– Дивний ти…але дякую! – подякувала я, та посміхнулася.

Він повів плечима та пішов собі геть.

А я змогла нарешті поїсти і так це дійсно була звичайнісінька на смак їжа, як з мого світу. Тут ще Акакій підлетів, довелося з ним ділитися.

От коли я поїла, то нарешті змогла заснути. Але сон який прийшов згодом змусив мене злякатися. Бо мені снилася ще наче жива бабуня. Вона на кухні, різала хліб, стоячи спиною до раковини, а з тієї почало вилазити щось темне, наповнювати її і переливатися за край, поступово формуючи людський силует.

Вона різко розвернулася і побачивши це, чогось не злякалась, а сказала похмурим тоном, що чекало те.

Вона жбурнула ніж в те, але воно відхилилося, і ніж пролетів повз. Тоді бабця сказала, що воно більше нікому не завдасть страждань. І щось дістала з кишені, затиснула в руці і раптом вдарило сліпуче світло.

Я заволала від жаху та болю, бо не хотіла, щоб бабуся вмирала. Я хотіла це все зупинити, але не могла.

Згодом я прокинулася від власного крику.

А потім двері в мою кімнату з гуркотом вибило, виявилося це зробив ногою мисливець, який влетів в кімнатну зі пістолетом і роззирався, наче шукав небезпеку.

Навіть Акакій злякався та пискляво заверещав, сховався за мною.

– Що? Що сталося? Чого ти кричала? – спитав Сова.

– Мені наснився страшний сон…– відповіла розгублено я, прикриваючись ковдрою.

– Сон? І через таку дрібницю треба так волати? – здивувався мисливець, неохоче ховаючи зброю в кобуру, що була на портупеї на стегні.

Взагалі, коли я віддихалася та увімкнула світло, то побачила що мисливець хоча без свого чорного плащу, але вдягнут в той одяг в якому ми потрапили сюди. Якийсь занадто облягаючий костюм без рукавів, а зверху портупеї обіймали широкі груди та стегна. Цікаво, він так звабливо одягається спеціально, щоб нечисть була спокушена його принадами та втратила пильність, щоб її легше було перемогти?

Але якраз присутність мисливця, трохи перемкнула мою увагу з того жахіття, що мені наснилося. І моє серце змогло перестати калататися, наче хотіло зламати ребра. Я розгублено прокліпалая і відповіла.

– Вибач…мені просто наснилася жахлива смерть бабусі…– і я опустила очі долу, мене почало трусити, я закуталася у ковдру.– Сон був дуже реальний і мені було сташно і боляче.

– А…навіть так…тоді мабуть…логічна така твоя реакція. Значить…сни це наче реалістичні галюцинації? – спитав він.

– Не зовсім…сни сняться, коли ти засинаєш, а галюцинації бувають і днем під впливом галюциногенних речовин чи марень. Тобі хіба не сняться сни? – здивувалася я, зім’явши нервово спітнілими руками ковдру.

– Ні, – відповів мисливець, намагаючись приладити двері на петлі, але вони знов впали, ледь не зачепив його ногу, мисливець кумедно відскочив в бік, піджавши ногу, на яку ледь не впали двері, він зараз виглядав наче лелека.

Акакій побавивши це почав хіхікати і щось пропищав.

– Що? Що ти там бовкнув? Сам ти рукосрак! – обурився Сова, гримнув на Акікя, той показав язика, мисливець хотів пнути гриба, але той помахавши шапочкою відлетів геть, – Гей, ти що притягла з собою цього зубастого гриба?

– Так, ну він просто милий і гарний. Мені стало шкода, що його з’їдять, – відповіла я, ховаючи посмішку в ковдрі, бо ці двоє мене смішили.

За це я була вдячна, бо хотіла вже розридатися, а їх сутички відволікали.

– І після цього я ще дивний? При наймані я не тягну з собою всякий дурний непотріб, – обурився мисливець.

– А я і не говорила що нормальна, – погодилася я, бо розумію, що мабуть пережиті втрати, трохи пошкодили мою менталку, – Але якось дивно чути, що жива істота не може бачити сни, навіть песики їх бачать.

Мисливець в останнє приладив двері і вони нарешті встали як треба. А потім озирнувся на мене і якось дивно подивився. А потім криво всміхнуся, але в поєднанні з цим виразом обличчя, виглядало моторошно.

– Так... ключове слово «живих», – якось неоднозначно сказав він.

І знов мені стало лячно від його погляду, я стиснулася в тремтячу грудку.

– Та-ак...скажеш, що так і було, – показав він на побиті двері, – А я піду, постарайся все ж поспати, бо завтра буде переміщення, а воно впиває на людське здоров’я.

І Сова розвернувся уходити.

Я повагалась і спитала:

– Скажи, як досвідчений мисливець, існує істота яка може переміщатись каналізаційними трубами і потрапляти в будь-яке місце? – і я підняла допитливий погляд на мисливця.

Я побачила як його спина напружилась, це було помітно крізь цю чорну, тонку тканину, він зупинився і постояв мовчки, наче роздумував над чимось. А потім різко розвернувся, та подивися знов тим лякаючим поглядом на мене.

Я сіпнулась і втиснулася в стіну. Йой! Ну чого мене тягне на пригоди на рівному місці? Зовсім я щось відчуття самозбереження втратила! Треба мовчати і не лізти не в своє діло, особливо знаходячись в Іншосвіті з кровожерливим мисливцем.

– А нащо питаєш? – спитав він, поглянувши на мене пронизливим поглядом.

– Єм… це довга історія… – знітилась я, опустив погляд на свої руки.

Сова підняв світлу брову та демонстративно підійшовши до підвіконня всівся і сказав:

– Добре, я якраз нікуди не поспішаю, – і знов дивиться своїми принизливо синіми очима на мене.

Я видохнула та розповіла йому про дивну смерть бабці. Про вбивства в місті і мої здогадки про маніяка.

Я подумала, що він розсміється і назве мої роздуми дурнею. Але Сова слухав мене уважно, лише відвернуся у вікно дивлячись задумливо на зоряне небо.

Під місячним світлом він здавався ще гарнішим, а його довге волосся наче саме сяяло місячним світлом. І зараз він не лякав, а напрочуд притягував.

Може, якби не любила Марко, то вже б закохалася в цього красеня. А так лиш помилувалась, щоб відволіктись від похмурих роздумів і все.

– То що? – перепитала я, бо щось почала сумніватися, а чи не вигадую я.– Бо навіть демони не можуть просто так потрапити в дім людини та будь-яка нечисть.

– Боюся, те що я скажу, тобі не сподобається, – сказав якимось неоднозначним тоном мисливець.

– А ти кажи, а я сама вже вирішу.

– В світі людей такої істоти не могло існувати…до недавна. Твої вчителі, точніше, ті хто фінансує Академію посприяли її появленню, – сказав Сова.

– Як це? – не зрозуміла про що це він.

– Може не треба тобі те знати? Я обіцяю, розберусь з поганю, що вбила, твою бабцю. Якщо хочеш навіть доказ якийсь успішного завдання надішлю? – перепитав мисливець.

– Але ж…твої послуги дорого коштують, в мене таких грошей нема, – здивувалась я.

– Та ні в тебе є чим заплатити...– і його погляд ковзнув по моєму обличчю і спустився нижче, та зупинився в області грудей.

Я прослідкувала за його поглядом, потім відчула як червонію, і палаю. А ще обурилась. Як він сміє?

– От збоченець! Як смієш таке пропонувати? Я тобі що доступна жінка? – обурилася я.

– Чого? Це до чого? – не зрозумів мисливець.

– Я не буду платити за твої послуги своїм тілом! – гримнула я.

– Що? Я не це мав на увазі, на що твоє кволе тіло? Носити зброю? Так для цього в мене є дрони, вони і розвідники, тож як «очі» ти мені теж не потрібна. То ж вибач, як слуга ти мені не будеш корисною, – почав розмірковувати цей…цей довбень.

Я не зрозуміла, мені обурюватися: бо мною знехтували, як працівником, чи захопитися тим, що в мені бачать не тільки шмат м’яса для задоволеня хіті. А оцінюють з професійної точки зору, нехай і ставлячи при цьому низьку оцінку, що об’єктивно відповідає реальності. Бо так, поки що мисливиця я так собі. Я це розумію. І супер якихось навичок не маю.

– ЩО-О? Я не розмую тоді до чого твоя неоднозначна пропозиція? – перепитала я, розгубившись.

– Яка? Я мав на увазі можеш відати той кулон, що в тебе на шиї, як оплату за виконання замовлення, – відповів мисливець.

– А… он, про що ти...я подумала…йой, не важливо, – знітилася я, дістаючи кулон з-під ковдри, – Але не можу, це єдина згадка про бабусю, та і він зовсім не цінний з точки зору дорогоцінності металу. Тільки як згадка про дорогу мені людину.

– Скажімо так, мені це підходить, – сказав він якимось неоднозначним тоном і криво всміхнуся.

Його посмішка здалася мені звабливою, взагалі, коли я подивилася йому у очі, то в мені все перевернулося. А тіло наче струмом вдарило. Стало якось задушно, а серце почало калатали шалено.

Та і взагалі вигляд цього мисливця наштовхував на деякі негарні розуми: бо цей обтягуючий одяг, і портупеї підкреслювали широкі груди, та рельєфний прес, ще унизу обіймали те, на що соромно дивитися. Ну чого він зняв той плащ, який все це неподобство приховував?

А ще ж я зрозуміла, що ми тут самі. Йой.

Я відчула що мої щоки палають, я опустила очі на кулон. Бо якщо продовжу дивитися в очі Сові чи просто на його звабливе тіло, то точно почну себе вести, як ті хтиві героїні з любовних романів.

Але ніде правди діти, треба визнати – Сова дуже гарний, йому б в моделі йти, чи айдоли, а не ризикувати гарним личком, бо один помах монстра все знищить.

Мені звісно завжди подобалися руді, але Марко став виключенням, він більше брюнет. А тепер мені, що почали блондини подобатися?

То мабуть, молодість заграла, бо вже ж рік нема Марко, от мабуть, моє тіло згадало, про свої потреби.

Я тяжко видохнула.

– Ні, не можу…– чи то я відповіла з жалем на його пропозицію, чи коментувала свої хтиві думки.

– Шкода, але це твій вибір, я його поважаю, – відповів мисливець.

Він ефектно зіскочив з підвіконня, та солодко потягнувся, він мені чимось зараз нагадав кота. Мисливець пішов, обережно зачинив двері.

А я ще проводила його сумним поглядом, о, а ззаду він теж нічого…Ой, леле, про що я думаю? І хто тут збоченка? А з іншої сторони, якщо бачиш щось гарне, чого б не помилуватися. Головне не чіпати. Хоча… трохи я б помацала, яке те м’ясце на кісточках на дотик, м’яке чи удруге. Відчуваю себе голодним повсталим мерцем, який побачив соковиту жертву. Ням-ням.

Я розсміялась витвору своєї уяви.

Наступного ранку, я прокинулася раніше, бо треба ж було збиратися швидко, щоб повернутися додому.

Мисливець вже чекав мене в коридорі.

Я все питала в нього яким чином ми повернемося, але він ухилявся від теми. Мабуть, не хотів розповідати про якійсь новітні технології, бо я ще не чула, щоб в нашому світі, хтось зміг подорожувати от так просто між світами. Я тільки чула про проекти спрямовані на це, але вони безуспішні.

Та і інші мисливці не мають таких технологій. Взагалі, складається враження, що цей мисливець, дійсно якийсь «мажор» мисливського світу.

Ну а що? Бойові дрони, які коштують купу грошей, зброя, крутий байк, і саме безцінне: можливість переміщення між світами.

І я…мисливиця на електровелосипеді…Мені, щоб нормально хоча екіпіруватися, чи купити пристойну зброю, треба продати квартиру бабці, ще половину внутрішніх органів закласти. Цікаво бувають мисливці-злидарі? Ну хоча б я тут буду першою.

Нас вже чекала Віола з Баба Роач. Віола кинулася обійматися, мені стало так журливо, що доводиться прощатися і ми більше не побачимося. Але враховуючи хто я і моє оточення – воно найкраще, якщо ця зустріч з Віолою буде останньою.

Бабця Віоли щиро подякувала і мені за повернення онуки. А мені стало ніяково, бо я наче нічого не зробила.

А потім Віолу ледь відчепила Баба Роач і вони відійшли, а мисливець, поклав мені руку на плече. Я озирнулася на нього, і на мить настала темрява, а коли огляділася, то зрозуміла, що ми біля околиць мого міста. Тю, так швидко і непомітно перемістилися? А як же, як фільмах, купа спецефектів?

Моєму здивуванню не було меж. Але знов мені нічого не хотіли пояснювати, лише сказали де найближча зупинка громадських автобусів і…Сова зник.

От паскуда!

Але якраз в своєму світі я прекрасно орієнтувалася і знов відчула себе впевнено.

Я доїхала на автобусі до найближчого міста до Академії, а потім подзвонила Килині, щоб вона мене забрала на своїй машині. Треба буде потім знайти мій вел.