Раді Вас бачити!

Аліса

Я знаходилася трохи не в собі, тож рухалася на автопілоті. Я намагалася усвідомити що тільки сталося, що я побачила. Але як на зло мій мозок поки погано працював, гальмував. А серце скажено колотилося. Я ще подумки була ТАМ з тим виродком і…Совою… Сова...при згадці про свого друга в мене серце защемило, збилося дихання, пересохло у роті. Він...він...що він таке? Що я бляха побачила?

Ну подумаєш, металева рука…може це протез, в наш післявоєнний час це не новина. Багато інклюзивних людей…

Але він навіть не подивися в мою сторону і вів себе...відсторонено. Та і взагалі від нього віяло смертю навіть над відстані. Мене тоді обуяв первісний жах, як коли бачиш виверження вулкану. Такі емоції не може викликати просто людина з протезом.

В мене знов починалася панічна атака і думки почали наштовхуватися одна на одну. Я робила вдих-видих, щоб заспокоїтися.

Так думай, Алісо! Ти інколи можеш думати, і навіть здаватися розумною.

Коли я надавала першу допомогу, після нападу кислотної потолочі на Сову, я бачила там де кістки щось металеве. Це що виходить, цей протез знаходився глибоко під живими тканинками? А що вже настільки круті протези роблять? А нащо? Мабуть то муторно та дорого, зробити повну імітацію людських тканин ще багатошарово!

Я нічого не розумію! Тільки те що кинула друга в біді. Але я так злякалася, і виявилася бездарною мисливицею. Я нічого не могла подіяти з тим хворим на голову! Я просто сиділа і нюні пускала...Як...як...звичайна дівчина...як чертога жертва...як бідолашка Ольга і та фанатка…Боже, бідні дівчата! Пробачте, не змогла за вас на піддати тому виродку.

Я знов розридалася, сльози затулили мені очі. Я спіткнулася та впала навіть не дивлячись на те, що дрон мовчазно, та терпляче слідував за мною, добре освітлював шлях.

Він зупинився, коли я впала, а потім різко зробив круг і з тихим гудінням зупинився, наче питає: «Що ти там, людинко? ЩО знов?»

Я намагалася заспокоїтися, але була точно не в собі. Бо навіть, коли гепнулася, не відчувала болю в колінах. Я приземлися на навкарачки, а потім залишилася на колінах.

– Вибач, я просто дурна слабка людина. Добре вам, роботам та дронам, ви не відчуваєте болю, не втомлюйтеся, ви сильні, не те що я. Мабуть, навіть ти, маленький, був б більш корисний, в бою з Кислотником ніж я.

Та ось світлодіоди дрона блимнули і я почула знайомий голос:

– Пробач, Алісо, але мабуть нам доведеться прощатися. Дякую за те тепло і позитивні емоції, що ти мені подарувала. Ти стала єдиним промінцем світла в моєму похмурому житті. Другою, хто проявив до мене доброту. Шкода, що я натомість подарував тобі скорботу. Але я нажаль, створений нести смерть, і ні на що більш не здатний,– це був запис голосового повідомлення, який транслював дрон.

В мене серце солодко тьохнуло, як я почула голос Сови, який пестив мій слух, ніжно огортаючи душу теплом. Навіть крізь динаміки я відчувала те тепло, яке намагався передати мій друг.

– Але...ти...мені потрібен…я не хочу, щоб ти йшов! – сказала я.

– Нажаль, я не можу залиштися..не маю права. Не після того що наробив…І через те чим я є…– продовжив лунати запис.

– Мені все одно що ти…Я готова прийняти будь яку правду…– надривно сказала я.

– …і навіть те що я став причиною загибелі твого нареченого? – раптом пролунало, наче постріл мені в скроню.

Я завмерла і в мені все обмерло…я все чекала, продовження, думала що це ідіотський жах. Але ці слова були реальні і страшні.

Це…це...що виходить...зі мою весь час плентався...вбивця Марко? І я навіть його врятувала, і ділилась кров’ю? О ні…

– Ні! Ні-і-і! – тільки вирвалося в мене, коли я зрозуміла весь жах почутого.

Я відчула себе зрадженою, використаною…і навіть брудною.

– Як?! Як ти міг? Виродок! Я ж тобі так вірила! – вирвалося з мене в розпачу.

– Так, гнів краще ніж апатичність і смуток. Гнів добре паливо для людської вигадливості. Тепер тобі буде легше мене відпустити і боротися…Завчасно прошу вибачення, за те що буде далі. Але…Алісо, мій милий пульсар, постарайся вижити. Бо мій час майже вичерпаний. Тепер настав режим активації його…

Я закрила руками обличчя, ридаючи, не в силах зупинитися. Мені було шкода себе і я гнівалася за свою довірливість. А ще не розуміла як так можна гратися почуттями інших?

Я відчула як підлога наче заворушилася. Зі стелі посипався пил і мілке каміння, вчувся десь далеко гул, пішла вібрація, наче від вибуху. І звідки я прийшла я побачила ледь помітне синє світло.

В мене аж дрижаки всім тілом пробігли, волосся на тілі і голові вслало торчма. А шлунок охолов від жаху. Щось відбувалося, щось жахливе, якому я не можу дати пояснення.

– Алісо? О, точно це Аліса! Що ти тут забула? – почула я голос Килини.

Я підняла погляд, побачила Килину та Богдана.

Я повернулася в ту сторону де був дрон, але він зник. А коли я так не помітила.

– О, Аліса, да що з тобою сталося?! Господи, жах який! – сказала Килина опинившись поряд і намагаючись мене оглянути.– Ти поранена? Що болить?

– Я…– Ну що я їй скажу? Що я мало того що бездарна мисливиця, так я ще допомагала тому хто вбив одного з нас.

– Як ти тут опинилася? – питав схвильовано Богдан, – Ми гадали, ти наверху… в безпеці!

– Господи, та її всю трясе, – сказала Килина, – Зараз я тобі заспокійливе вколю і ти нам все розповіси, але спочатку обробимо твої коліна, добре? – як з маленькою дитиною говорила Килина.

– Я…пробачте мене...– тільки і змогла вичавити з себе, і кинулась обіймати Килину, знов розревілася.

Килина від здивування здригнулася, але відповіла на обійми і почала заспокійливо гладити по голові мене.

Знов я трохи випала з реальності, тож погано пам’ятала як ми виходили з підземелля. Лише пам’ятаю як Килині щось передали нервово по рації.

Коли ми вийшли вже був пізній вечір, зорі мерехтіли на ясному небі. Ми попрямували до пункту зв’язку.

Тут вже почали збиратися інші команди.

– Скажіть, це що за фігня? У вас з-під носа викрадають одного з нас, а ніхто навіть не почухався? – обурилася Килина.

А мені чогось соромно, що дозволила себе викрасти.

– Та тут цілу палатку наших вирубили, хтось кинув присипляючу гранату! – відповів нервово Гордій, видно його самого ця ситуація лякала.

– Як взагалі можливо, що противник так легко підкрався до наших позицій? – обурювалася далі Килина.

– Бо та істота може тихо і непомітно підкрадатися, – тихо відповіла я, опустила погляд, – І він давно за мною слідкував…– і знов розридалася.

Килина і Богдан на мене здивовано подивилися.

– Так чого ти раніше цього не сказала? – перепитала Килина.

– Бо я не вірила, що можу бути цікава якомусь навіженому. Бо вважала себе звичайною дівчиною. І мисливиця я така собі, чим б я могла на себе звернути увагу маніяка, – відповіла я.

Питання Килини тільки підкріплювали мою невпевненість і провину. Я згадала, що Сова попереджав. Він наче щось знав...не наче, знав…невже…

Тут мене прошила ще одна жахлива здогадка...Сова міг використати мене як наживку, щоб вийти на маньяка. Якщо Сова підозрював, що за мною полює Кислотник, то міг спеціально тертися поряд вичікуючи слушного моменту, щоб атакувати виродка.

– Вибачте, – додала я.

– Ні, Алісо, не вибачайся, ти не винна, що на тебе напали. Ні ти, ні інші жертви ні в чому не винні! – запевнила Килина, підбадьорливо торкнувшись мого плеча.

Аж тут раптово піднявся сильний вітер, хоча до цього було тихо. І вчувся гул, а потім зоряне небо почало наче спускатися на галявину, що знаходилася перед наметами, які тріпав вітер.

– Що ще це таке? – обурилася Килина, напружено вдивляючись у небо.

– Будьте обережні, у нас гості! – сказав раптово Остап, який сам наче виріс з-під землі.

Сірий вовк вмів підкрадатися тихо і непомітно, коли хотів.

Коли до землі лишалося декілька метрів, то зіркове небо проявилося великим гвинтокрилом з двома гвинтами. Він повільно приземлися, грузовима дверима до нас. Гвинти повільно спинилися обертатися і двері урочисто роз’їхалися, звідти вдарило світло, яке особливо яскраво світило в темряві вечора.

А коли я звикла до яскравості, то змогла побачити дві темні фігури. Одна фігура була і витонченому темному платті, інша в шкіряній формі.

– Ну от…приперлися…коли їх ніхто не кликав! – пробуркотів Остап, явно не радий появі тим двом.

– Вітаю, мисливці на нечисть, хоча від сьогодні вас треба перейменувати в клуб невдах! – почала з «привітання» жінка, і я впізнала її голос.

Це була Кармілла та сама вампірка, яка любить стрибати з яхти.

Шкода, я стяла досить далеко і не бачила другого в шкірянці. Але я вирішила цю проблему – попрохала у Килини бінокль. Тим паче, вона сама теж вдивлялася крізь нього в нього прибулих. Тож ми мінялися.

І тут мене наче мішком з мукою лупонули по спині.

Тим другим був в шкіряній формі і в головному уборі, які носять зазвичай генеральським чи офіцерським складом – з твердим козирком та шкіряною околичкою... Сагон Мин Джун! Тільки я його бачила раніше, або в костюмах, або в зірковому образі. Офіцерська форма його робила дуже суровим, а не солоденьким на вид, і взагалі його не впізнати.

– Нічого собі! – вихопилося в мене від здивування, – А цей айдол що тут забув? У нас що незапланований концерт намічається азіатської зірки?

– Хєх, якби ж то! Окрім того що цей вилупок гарнявий задурює голови молоденьким дівчаткам, співаючи солоденькі пісеньки про любов, є членом сім’ї Драгохард! Вважай спадкоємець, чистокровний вампір з древнього роду! – пояснила Килина, її голос дзвенів нервово.

Я вилупилася на неї здивовано, а потім знов вперіщилася в бінокль за ново розглядаючи цього співунця з подвійним дном.

– Що ви тут забули? Як смієте з’являтися без попредження! Не заважайте нам проводити операцію по захопленню особливо небезпечної почвари! – повідомив Остап, якого поява вампірів не здивувала, а скоріше дратувала.

Каміла окинула його зверхнім поглядом, наче почула що десь на смітнику пацюк запищав, зморщив невдоволено носа відповіла:

– Ваша операція закінчена. Ви довели, що неефективні! – і вона подала знак рукою, Сагон кивнув, і щось позначив на планшеті.

Почувся грохот наче десь винищувач переходив на сверхзвукову швидкість і над нашими головами щось стрімко пролетіло, я навіть не змогла розгледіли що, але імпульсом мене кинуло на землю, інші мисливці пригнулися.

Перед двійкою зверхніх вампірів гепнувся з людський зріст шматок льоду, який випаровував пару. А в тій брилі застиг…наче голова людська, чоловіча, а тіло без формене, і в перекошеній фізіономії я пізнала Кислотника.

– Йой-ки! Це він! Він! Маньяк! Той що вбивав жінок і викрав мене! Кислотник! Це він! Тільки…що з ним стало? Хто це його так? – вигукнула я.

На мене озирнулися зі здивуванням Килина, Богдан і навіть Остап.

Та потім відповідь сама з’явилася в небі, осліпивши нас усіх, яскравим світлом. Щось крилате обігнуло нашу базу, гвинтокрил з вампірами і грузно, але ефектно приземлилося поряд зі здобиччю.

Я так не зрозуміла, що це…наче схоже на винищувач чи дрон, але схожий на людиноподібну істоту…

Воно приглушило підсвітку і зливалося з темрявою ночі, тільки на фоні темного крилатого силуета виднілися сині очі.

Його погляд байдуже пройшовся по мисливцям, але на мені затримався, і наче сфокусувався, я навіть побачила біле світло в лазурній райдужці.

Мене наче струмом вдарило, коли я поглянула в його очі. І тут я згадала свій сон напередодні смерті Марко. Крилату, темну істоту з синіми очима, яка тримала життя мого коханого в своїм пазурах. Я згадала ілюстрацію з книги, яку показував мій коханий мені напередодні з Чорним ковалем. І згадала казки Віоли про союзників, які відправили на поміч вільному народу свою найкращу зброю. Все це було зараз зібрано в одному місці, он, стоїть реальне, живе…якщо можна цей термін застосувати до цієї істоти...чи механізму?

Я відчула, як в грудині почало пекти, подивилася вниз, а це кулон бабусі почав слабко світитися, на ньому проступили якійсь символи.

Я знов підняла погляд на цей дивний летючий механізм – він все ще дивився на мене не мигаючи.

– Хто вам дав право вирішувати за нас коли закінчувати наші операції? Га? – перепитав Остап, він навіть бровою не повів, коли з’явився цей людиноподібний дрон, хоча інші присіли чи схилилися, коли він пролітав повз.

– Бо ви провалили операцію. Наша зброя виявися ефективнішою ніж весь ваш взвод. Наш техноїд вартує цілої армії! Він вполював першим маніяка, що вбивав нахабно наших людей! Вам давали шанс виправити ситуацію. Ви його проґавили! Ви довели, що договір з вами був помилкою! Ви більше не потрібні Харсіті! – об’явила Карміла і розсміялась.

– Ах ти ж...– обурилась Килина на таке нахабство.

Богдан її спинив, щоб сестра не полізла битися з вампіркою.

– В цьому шматку льоду похований цей душе згуб тепер місто може спати спокійно! – додала Карміла, урочисто показуючи на брилу льоду.– Відео підтвердження вже у вас.

У Остапа заходили ходуном желваки, його брови здвинулися на переносиці, коли він зазирнув в свій смарт браслет і побачив це відео.

– Тож…забирайтеся з міста. У вас є доба. Зібрати свої лахи і тікайте з Харсіті! Тепер воно наше! – заявила Карміла.

– Ви не маєте права! Ми живемо тут сторіччями, покоління за поколіннями, проливали кров за це місто, тож воно наше! Ви не маєте право в одноосібному порядку вирішувати кому тут жити, а кому ні! – парирував впевнено Остап.

– О, ні маємо! Правила задає той, у кого краща зброя! І у нас вона краща! – прощипіла Карміла.

– І під кращою зброєю ви розумієте цього одного дрона чи винищувач, чи що це, бляха таке? – перепитав іронічно Остап, навіть його нахабність вампірки вражала.

– Це техноїд, і повірте, його з головою одного на вас вистачить, навіть стане забагато! – виразно відповіла Карміла, – У вас, доба на виїзд, потім да розверзниться пекло. Чи ви настільки підступні, що збираєтесь влаштувати війну, з жертвами серед містян? Чи ви будете ховатися між ними, як труси? – перепитала Карміла, – Доба! Не випробовуйте нашого терпіння!

Поки Карміла робила промову – льодову брилу з Кислотником, типи з червоними очима в чорній уніформі погрузили на спеціальну платформу і затягли в грузовий відсік гвинтокрила.

Коли вампіри закінчили приниження своїх противників – теж зникли в нетрях гвинтокрила. Двері його зачинилися і він злетів, знов став частиною зоряного неба.

Останнім у безкарній темряві ночі зник техноїд.