Раді Вас бачити!

– О ні...та що ж таке?! Та він знущається наді мною? Як забрався туди? Він що насправді сова та літає?! – обурилась я, зацьковано поглядала наверх, наче мишеня за яким летить хижий птах.

– Мама звичайних мисливців не так боялася, як цього, мабуть не дарма, – сказала винувато Віола, – Здається, доведеться тобі мене йому відати.

– Хрін йому віддам, я щось придумаю! О, придумала, – прийшла інша думка до мене.

Я знала це місто досить добре, бо працювала кур’єром, то ж я можу використати свої знання, щоб впоратися з цим довбнем.

Ми заїхали на звалище де переробляли металобрухт. О, а ось і моя ціль! Пояснила мавці що їй треба робити.

– Коли скажу зараз, ти зробиш як я тобі сказала! – попередила я Віолу.

Вона зрозуміло кивнула.

І от Сова нас стрімко наздоганяв – я вже відчувала на своїй спині його вбивчий погляд.

– Р-рх, стій! Кому сказав! Ти все одно не втечеш, мисливиця! – гримнув він.

– Зараз! – гукнула я мавці, вона зробила па руками і з землі витяглося коріння, що смикнуло важіль, який запустив гігантський магніт, якраз під яким проїхав Сова.

Тепер Сова дійсно злетів, разом з байком. Я почула гучний гуркіт, сподіваюся, йому не розтрощило ногу, бо якраз примагнитило байк однією стороною, чим придавило мисливця.

– Йой вийшло, сподіваюся, його не покалічило,– я прокоментувала це.

Віола заглянула мені через плече, здивовано вирячив очі.

– ЩО? – незрозуміла я.

– Ти точно дивна мисливиця, бо зазвичай твої побратими не такі емпатичні, – зауважила Віола.

– Так...я бракована якась, нічого з собою не можу зробити… – погодилася я.

Мабуть, якби не смерть бабці та Марко, яка стала останньою краплею в чаші мого терпіння – я б ніколи не стала мисливицею, бо занадто чутлива до болі інших.

Але звісно, на того безсмертного, що вбив мого коханого моя емпатія не розповсюджується.

Ми приїхали до підзарядної станціїї – треба акумулятор вела підзарядити.

Я купила перекусити, ми сиділи за вуличним столиком та відпочивали.

– Скажи, а де твої батьки? – спитала я, бо треба тепер думати-гадати що з малою робити.

– А мами вже нема…коли мене забирали, вона хотіла мене відбити, але не змогла, багато сестер теж все…Тільки бабця залишилася в Іншосвіті, але мені самій туди не потрапити, без спеціального «ключа», – с жалем відповіла Віола, посьорбуючи трав’яний чай.

– Йой…мені шкода…– відповіла я.

Мені ще було цікаво, де тримали Віолу, але я змовчала, бо не хотіла ще далі травмувати дівчинку. Але виявилося що між «нечистю» та мисливицею не так багато відмінностей, принаймні в нашому випадку. От того, мабуть, ми порозумілися.

І ще ж, мабуть, інші мисливці вбили родичок Віоли, сподіваються серед них не було Сірого вовка та інших моїх знайомих – чогось це мене лякає.

Воно звістно логічно, що мисливці полюють на нечисть, так було і, мабуть, буде, але повинна же бути якась межа жорстокості по відношеню до тих, на кого полюють. Щось мені тепер із-за цього стало сумно, бо це якась вічна битва виходить.

– А ти, мабуть, з якоїсь іменитої сім’ї мисливців? – перепитала Віола.

– Та я…щось таке, що примазалося до іменитої сім’ї, – пошуткувала я, бо мені соромно серйозно говорити, що я з сім’ї Сірого вовка, навіть враховуючи що він сам це дозволив.

Просто, поки що я якесь посміховисько, а не мисливиця. От коли щось видатне зроблю...от тоді.

– Незакононароджена, виходить? Ти бастарт? – перепитала Віола, підняв допитливий погляд на мене.

Я якраз робила ковток – то аж вдавилася та закашллялася, від таких версій. Бо щось мені стало дурно від того та повіяло якимось Середньовіччям. А ще моя хвора фантазія уявила, як моя маман в юності зустрічалася з Сірим вовком, щоб потім з’явився «бастард». На що я це уявила? Фу!

Мене аж сіпнуло від огиди.

– Ні, я скоріше просто дальня родичка, яка більшу часину життя жила серед людей, а не мисливців, – уточнила я.

Бо щось здогадки Віоли навіть мене змусили зашарітися.

Але тут я відчула як до потилиці щось доторкнулося, почула звук запобіжника.

І серце пропустило удар, а потім знов понеслося скакати між ребрами.

– А от і спіймалася та що винна мені тепер за ремонт байку, – гримнуло наді мною.

І я вже знаю хто це сказав.

Я нервового проковтнула грудку, застряглу у горлі. До останнього боялась повертатися, прямо вся скаменіла від жаху.

– Ні! Не чіпай Алісу! – обурилась Віола, що першою оговталася від отетеріння та кинулася на мисливця.

– Що ти робиш? Я за тобою прийшов! А от ця.., – і він кивком голови показав на мене, –… мені була непотрібна, до поки не поламала мій байк, – відповів Сова, опустив на мавку здивований погляд.

Тут я мотнула головою, оговталася, розвернулася назад і...вилила в лице чай мисливцю, схопила за руку Віолу та і побігла до велосипеда. Але нам відризали відступ, бо Сова опинився на нашому шляху.

– А ні руш! Ти мене, мисливице, вже дістала! От дарма тебе тоді демони не зжерли, якби знав, що від тебе буде стільки в подальшому проблем, то сам згодував тебе їм, – гримнув мисливець, опинившись поряд мене, спрямувавши зброю до мого лоба.

В мене серце впало десь в шлунок, я вирячила злякано очі.

Наче Сова це казав з кам’яним виразом на прекрасному обличчі, але його очі…о це жах! Такий вбивчий погляд може без куль вбивати.

– Не смій чіпай Алісу! – закричала Віола, зробив па руками, та з під землі з’явився корінь, що намагався вирвати пістолет з рук мисливця, а той, мабуть, випадково натиснув на гачок.

Йой! Я відчула, що куля пройшла поряд, добре я кинулася в іншу сторону. То ж мені зрізало лише пасмо волосся.

– Та припини! Я прийшов допомогти, – звернувся до Віоли мисливець, ще раз спробувавши висмикнути руку, але її не випускав корінь, тоді з руки Сови з’явилося лезо – він порізав корінь, щоб звільнитися.

– Ти вбивця! Яка з тебе поміч? – обурилася я, згадуючи що він спалив салон весільних суконь разом з власницею.

– Ой, а твої друзі ні? Ти дурна, чи лицемірка? – відповів мисливець, кинув холодний погляд на мене.

Віола підбігла до мене та обійняла за талію, я при обняла її однією рукою, іншою навела зброю на мисливця.

Але його то не спинило.

– О, хочеш теж стати вбивцею, як я? – перепитав цей покидьок і криво всміхнувся.

Він підійшов впритул до нас, аж дуло пістолета уперлося в його широку грудину

– Ти навіжений! Я буду стріляти! – попередила я.

Але моя зброя тряслася. Хоча я намагалась взяти себе в руки.

– Не зможеш…бо ти інша…ти не з цього болота! То ж забирайся, і не заважай мені виконувати свою роботу, – сказав як відрізав мисливець.

Я запала від його слів, що луною відбивалися в моїй збуреній душі. Да звідки йому знати на що я спроможна? Він нічого про мене не знає!

Я стиснула губи.

Я все ж натиснула на гачок, гримнув постріл, на мить зажмурилася, а рука сіпнулася від віддачі, ніс почали лоскотати порохові гази. То ж хотілся чхнути, я шмигнула носом.

– Твою на ліво! Все ж вистрілила! – обурився мисливець, відсахнувшись в сторону, я вистрілила мимо, але загрозливо близько.

Звісно вбити я його не можу, як би не бісив, але все ж вистрілила поряд, щоб не трендів багато.

– До чого обурення, якщо сам же просив? А наступного разу поцілю у лоба! – попередила я, мухлюючи.

Хай думає, що я загрозливіша, ніж здаюся.

Сова вишкірився на мене і я навіть помітила щось схоже на ікла під верхнею губою.

Він хотів схопити мене за горло та наче в останю мить чогось передумав, випрямився і почав оглядатися.

– А тобі щастить, твої побратими вже тут! – повідомив Сова, – Малеча, в нас мало часу, я прийшов за тобою! Мене прислала твоя бабця, якщо знов не хочеш повернутись на досліди до мисливців, ходімо зі мною!

– Що? Я не вірю! Не може бути! – здивувалася Віола відкрила від здивування рота, і витріщила зелені очі, в яких заблищали сльози.

– Він може брехати! Хай доведе це! Бо чого він одразу це не сказав? – не повірила я.

– Бо мені заважали весь час це зробити...– і красномовно подивився на мене, – …а ще мені було весело, – відповів мисливець та дістав щось з кишені та кинув Віолі, вона це зловила.

Мавка подивилася в розгорнуті долоні і її брови полізли наверх.

Я теж з цікавістю на це глянула та побачила дуже тонко зроблену прикрасу – не бачила настільки гарної речі!

– Це кільце мами…бабця його зберігає на згадку про маму…– проговорила мавка голосом, що зривався на схлип, в неї з очей полилися сльози.

Я пригорнула її до себе.

– Але як ти мене повернеш до бабці, ми не зможемо потрапити в Іншосвіття? – спитала Віола.

– Я саме тут, щоб переправити тебе туди, – відповів Сова.

Але тут з’явилися бронемехи з гербом мисливців.

Сова опинився, позаду мене та схопив за шию, погрожуючі пістолетом.

– Є ні…якщо атакуєте: одна з вас помре, – попередив Сова, я відчувала як його подих лоскотав вухо.

А моє серце пропустило удар від страху, я навіть дихати забула, аж під ребрами запекло.

Але бронемехи зупинился, хоча зброю так і залишили наведену на нас.

– Відпусти, Алісу! – наказав Сірий вовк, що здавалось з’явився з ні звідки, у нього за спиною була довга гвинтівка.

– О! Які люди! Великий Сірий вовк, яка честь зустріти тебе. Слава про твої перемоги шириться навіть Іншосвіттям, шкода, що мені ніколи з тобою битися, – привітався Сова з вчителем.

– А ти ница паскуда, яка ховається за спиною тендітної та не досвідченої мисливиці! Ганьба тобі! – присоромив вчитель Сову.

– Ховаюся? Ні! Я просто забираю з собою! – кинув Сова.

Я відчула як спину щось гріє, наче в грудині Сови прокинулося сонечко, почулося низько частотне гудіння і світ став темнішати – настала глибока пітьма.

А коли темрява розвіялася, мене пихнули вперед, я не втрималася та гепнулася на траву.

– Алісо! – почула я Віолу, вона кинулася до мене.– Як ти?

– Зі мною все в порядку! – відповіла я, потираючи горло, та косячись назад на мисливця.

– Ой, невже? – здивувалася Віола оглядівшись, – Аліса, я вдома! Ми в Іншосвтті! Невже я побачуся з бабцею?

– Що-о?! – незрозуміла я.

Я підскочила на ноги, хоча мене повело в сторону і озирнулася.

Я бачу безкрайні ліси та гори десь в далечині. Над головою пролетіли дивні птахи.

А по степу, де ми знаходилися пронеслися…єдинороги!

Я вирячила очі, потерла їх, вщипнула на всяк випадок себе, може сплю…але це був зовсім не сон.