Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Ні, це не сон.
На мене поступово почав наповзати первістний жах. Бо я не в дома! Мого міста не видно! А судячи з однорогів, я дійсно в якомусь дивному світі. Одна…без боєприпасів та їжі, в світі де живе нечисть… Тут великим аналітиком не треба бути, щоб зрозуміти – мені капець. Питання лише в тому наскільки швидко це станеться і в якому вигляді відбудеться.
– Що ти наробив? Поверни мене негайно! – кинулася я на Сову і почала гамселити його по грудині.
Бо мене обуяв віддчай, емоції прогнали все критине мислення.
А він підняв світлу бров і криво всміхнувся.
– Ти ж сама влізла в мою справу, я казав валилити – ти не послухалася, то тепер будеш годувати місцевих мешканців, – відповів Сова, штовхнув мене плечем та підійшов до Віоли.
Я вся в середині перетворилася на холодний камінь від жаху його слів. А моя уява вже малювала моє роздерте тіло, яке тягають місцеві падальщики. Мені відібрало мову, я стояла як о те деревце, тільки зі злякано вирячиними очима.
– Ходім, тебе зачекалася бабця, – сказав цей покидьок, подаючи руку мавці.
– Не піду без Аліси! Якщо ти її залишеш на поталу хижакам, я тобі це не пробачу! – обурилася мавка, відсахнувшись від мисливця, як від бридкого, гнилого мерця.
Я здивувался її рішучесті мене захищати. Це було так мило. Я шмигнула носом. Щось в око потрапило, я почала його терти.
– А я питати не буду, згребу в жменю і понесу, – проговорив мисливець з іронією, явно не лякаючись дитячих погроз.
– А я...а я…тоді скажу бабці, що ти до мене чіплялся, – пригрозила Віола і підняла гнівний погляд на мисливця.
– Але ж це буде наклеп! Шмаркачки мене не цікавлять, – авторитетно заявив мисливець, криво всміхнувшись.
– А кому гадаєш більше повірять, мені чи тобі? Бо в тебе вигляд типового збоченця! – відповіла Віола.
– Що-о?! – обурився той, його брови взметнулися вверх.
– Так-так, мама казала що плащі носять самі збоченці, – прибила мавченя мисливця такою авторитетною заявою.
– Ах, ти ж… – мисливець стиснув руки в кулаки, мабуть жалкуючи, що не може прибити занадто балакучу малечу.
– О так-так! Ще ходить в цьому облягаючому костюмі, світить своїм неподобством! А якось вдягав сукню нареченої, – добавила я.
Мисливець подивився на мене лайливим поглядом і здається мене посилають в одне відоме місце.
А я показую йому язик.
Він пирхає, закотив очі.
– Я думав, тут одна дитина, а ні, дві…Добре, йдеш з нами, мисливице, але якщо по дорозі загубишся чи випадково станеться нещасний випадок, я не винен, – якось неоднозначно попередив мисливець, ще єхидненько всміхнувся.
– А ти постарайся, щоб з Алісою нічого не сталося по дорозі, а то точно все розповім бабці, – наполягла Віола.
– Добре, я ду-уже постараюся,– ще ж більшою іронією відповів мисливець, – І до речі, плащі носять не збоченці, а круті чоловіки.
– Так-так...збочнецю…– бовкнула я.
Він пішов уперед, ми за ним, попутно обмінявшись рукоплескітом.
Я чесно намагалася не відставати, але цей світ...він просто зачаровував! Стільки зелені, квітів, таке свіже повітря, спочатку аж незвично було, бо в нашому місті не так, навіть за містом.
А коли ми зайшли у ліс – в мене щелепа від здивування впала і десь в траві загубилася.
Я таких рослин і дерев з квітами не бачила!
Особливо замилувалася, квіткою схожою на дикий мікс лілілї, орхідеї та пташки…бо пелюстки нагадували дзьобчик.
– Ух-ти…– сунула як найближче допитливий ніс, хотіла понюхати цю дивину, а воно того…мене за ніс вхопило! – Йо-ой-й!
– А-А-А-А! Рятуйте! Жеру-уть! – гнусаво пробелькотіла я, витріщивши очі, а потім звевши їх до переносиці.
Я лякливо смикнулась назад і квітка з явним небажанням, відпустила мене. Мабуть, я їй не сподобалася на смак, несмачна – квітка почала плюватися.
– Що тоналка на смак не подобається, хе-хе? – бовкнула я.
Почула сміх, я озирнулася, то Віола схопившись за живіт дзвінко сміялася, а от мисливець вдарив себе долонею по обличчю.
– Її, точно зжеруть! – прокоментував моє фіаско Сова.
– Та то випадково! Я буду обережніша, чесно! – пообіцяла я і навіть сама щиро в це повірила.
Потім ми пішли далі, Віола вже почала краще виглядати, наче, цей ліс наповнював її силою. ЇЇ зелене волосся стало яскраве, обличчя наче сяяло зсередини, вона постійно посміхалася, а на щічках палав рум’янець. А ще з’явилися знаки на лобі, щоках, руках з ногами.
Вона стрибала, наче коник, наспівувала веселу пісню. А потім крутнулась в повітрі і на ній з’явилася вишита чудернацьким орнаментом сукня з легкого матеріала.
Мені спочатку було лячно, а потім мене з’їдала цікавіть – от хто перший мене зжере, а не місцева живність. Бо все хотілось роздивився, всього торкнутися.
Потім я почула шурхіт десь в стороні і подиивлся туди, і побачила що того...дивні на вигляд дерева, з затійливо вигинаючимся гіллям, наче у спрута, почали потроху наближатися одне до одного, якось пританцьовуючи.
В мене знов щелепа відвисла, а очі на лоба полізли.
Ой, ці дерева тепер кружляють одне перед одним, звиваються, переплітаються гіллям, наче заграють одне з одним.
Ой, щось незручно якось, піду далі, бо я ще не готова морально побачити любощі дерев.
Але коли озинулся, то непобачила нікого з моїх супутників.
Йо-ой! Йо-ой! Невже паскуда мисливець, вирішив виконати погрозу в життя і забути мене у цьому дійсно «живому» лісі, щоб мене щось з’їло?
І тут я дійсно відчула первісний жах, аж ноги підкосилися. Бо одне діло загубитися в незнайомому місті, а друге в ворожу світі! О це я дурне! О це вляпалася! Ну молодець, Алісо! Я дійсно жалюгідна! Ну яка з мене мисливиця?
Я побачила як яскрава пташка, схожа на колібрі підлетіла до такої ж барвистої квітки і та довго не роздумуючи, проковтнула пташку, тільки та жалібно курликнула, та пір’ячко полетіло.
Я ледь проштовхнула ком застряглий у горлі, і вже уявила як десь тут валяються мої кісточки, які тягає всякий кому не ліньки.
Та ось я почула тихий голос. Я зраділа, мабуть, мене кличуть мої супутники! Вони про мене все ж згадали!
Я пішла на голос. Довелося продиратися крізь хащі. Добре був ніж, то ж я зробила собі, палицю-спис, щоб проходити особливо хижі рослини.
Я визирнула з кущів і побачила залиту сонцем галявину, де квітли духмяні квіти, навіть, здалеку відчула їх приємний аромат і хотіла гукнути своїх супутників, як мені мову відібрало. Я побачила дивного полу птаха, полу рослину – бо виднілися пелюстки, там де повинен бути писок, який висунув хоботок і встромив в когось схожого на людину. Дякую, що бачила тільки руки та трохи тулуб, визираючі з довгої трави, а не усю жертву. Воно пило кров з бідолахи, хоботком, наче через соломинку.
А поряд була ще одна така ж істота, вона і видавала жалібні звуки, схожі, як хтось кличе на поміч.
Та-ак, спокійно Алісо! Тільки не панікуй!
