Раді Вас бачити!

Хоча паніка все ж підкрадалася! Але я намагалася тримати себе у руках, я зручніше перехопила спис, щоб у разі чого відбиватися. І тихо відходила.

Але ненароком на щось наступила і воно тріснуло. Мені цей звук здався дуже голосним, аж серце стало.

Я з силою прикусила нижню губу, щоб не заволати і подивилася на істот, а там того...однієї не вистачає.

Я відчула рух повітря і на мене лягла хижа тінь, щось хотіло атакувати, але добре я тренувался – відпрацьованим рухом вдарила це списом.

Почувся жахливий визг, щось з тріском впало десь в стороні, а я чкурнула глибше у ліс. Я озирнулася і побачила, що ця істота, поламава всі кущі і дико верещала при цьому. Але, вже злетіти не могла, бо я здаєтсья йому списом пошкодила крило.

Воно жваво чкурнуло по землі за мною. А потім його напарник вирішив приєднатися до бенкету, де головне блюдо була я. Але щільний лісовий покрив не давав йому використовувати перевагу в небі, тож довелося те ж спускатися.

Та мені б з одним розібратися, а тут ще один. Бо воно перестрибуючи зі стовбура від стовбуру наздоганяло мене. Я стрімко зупинилася, розвернулася, вихопила пістолет, зняла з запобіжника та висрілила, але пір’я цієї погані було, наче броня, тож кулі застрягали в ньому. Тоді я дочекалася, коли істота відкриє пащеку та вистрілила туди. Ця птахо рослина впала з дерева і ламаючи кущі, ще пропахала по інерції землю. Зупинилася біля моїх ніг. Ще відкриває та закриває пащеку в передсмертних конвульсіях.

Я тяжко дихала, зачаровано дивлячись в стрімко мутніючи очі істоти, які в останнє блимнули вертикальним віком.

Але тут почула надривний визг зверху, підняла очі побачила, що до мене стрімко наближається ще одна падлюка.

Йой! Я почала в неї стріляти, але вона спритно відхилялася від куль, а коли поцілювала, то все одно вони застрягали в пір’ї. А тут ще кулі закінчилися, я не встигала перезарядити, воно вже стрибало на мене. Та я встигаю виставити перед собою спис, і воно наштрикнулося оком на гостру частину. Воно завизжало та в агонії почало теліпати головою, тож спис вирвали з моїх рук, ще й тріснули під ребра, аж дух вибило. Я видохнула та схопилася за вдарене місце. Тварюка ще посмикалася і здохла.

А я відчувала, наче мене вантажівка розкатала. Всі м’язи нили, кістки крутило, не могла віддихатися. Спочатку був прилив сил, а потім навпаки, нахлинула слабкість.

– О, а ти казала, її зжерли, її зжерли, а вона жива…шкода…– почула позаду себе та рефлекторно навела пістолет, з переляку забувши що він роздяжений.

Я побачила злякану Віолу та спокійного, криво всміхаючогося Сову.

Він подивився на мій пістолет з іронією, вигнув світлу брів.

– Ой, як страшно, боюся-боюся…отримати фінгал, хіба що ти кинеш пістолет, бо він розряджений! – с сарказмом бовкнув мисливець схрестив руки на груді.

– Ти в порядку, Алісо? – перепитала співчутливо Віола.

– О це ви? Так, Фух, – полегшено видохнула я, прибираючи пістолет.

– Ми одразу як помітили, що ти відбилася, почали тебе шукали, почули крики та гуркіт і одразу прибігли сюди. Точніше я бігла, а він кволо телімдався! – обурилася Віола.

– Я просто не хотів заважати великій і небезпечній мисливиці боротися зі злісною нечистю, – з сарказмом відповів Сова.

– Вірю, – з іронією бовкнула я, яка звістно не вірила.

– Добре, йдемо, ти і малеча йдете уперед, щоб більше ніхто не губився, – вмить посуровішав мисливець і кивнув головою у напрямок куди нам йти.

Я хотіла зробити крок, але коліно обпекло гострим болем.

– Ай, яй…– злетіли з моїх вуст.

– Тільки не кажи, що ти не можешь йти? – перепитав мисливець, уважно на мене подивившись.

Я глянула униз і побачила роздерте коліно, яке кровоточило.

– Клас! Тепер всі хижаки лісу сюди припруться на спокусливий запах крові, – обурився мисливець.

– Нічого, зараз все виправимо! – пообіцяла Віола і почала носитися лісом з над швидкістю.

А потім появилася біля мене з купою трав, розтерла камінчиками і натерла мою рану. Трохи щипало, але терпимо ще пахло гарно.

– Мої трави переб’ють запах крові і ніхто не відчує її, – сказала Віола, з обережністю роблячи мені перев’язку, – Але все одно ступати їх неможна на цю ногу, бо знов хлине кров.

– І що мені накажаеш з нею робити? На руках нести весь шлях? – обурився мисливець.

Віола красновомно на нього подивилася.

– Ні…– з якимсь приємним для мого слуху стражданням проговорив це мисливець.

Але Віола виявилася в цьому питанні непостулива і він тяжко видохнув.

Мене водрузили на спину, як мішок картоплі та понесли.

Я спочатку хотіла заперечити і йти самій, героїчно терплячі біль. Але нащо, коли мене несе така спритна конячка? Я ще не втрималася і взяла Сову за пасма волося, яке було ніжне на дотик. Цікаво яким шампунем він користується? І почала робити вигляд що це поводи.

– Но, мій вірний жеребчику, скачи швидко як вітер, – крикнула я, мені стало чогось так легко та весело.

– Якого біса?! Який я тобі жеребчик? Ти що там обдовбалася? – обурився мисливець.

А мені хочеться з його реакції ще більше посміхатися.

– Йой…– чогось злякано піскнула Віола.

– Що ще? – перепитав мисливець, невдоволено косячись на мавку.

– Здається я знаю що з Алісою. Ці трави цілющі, добре знімають набряки та біль, але побічний ефект ейфорія, та в деяких випадках…– і на кінці мавка почервоніла та опустила очі.

– Що ще? Договорюй вже! – сурово гримнув Сова.

– Збудження, але тих трав було мало, тож ефект буде не довгим, – «втішила» Віола та натягнуто посміхнулася.

– О...ні…– скільки страждання було в тому тоні у мисливця. – Щоб я ще взявся за такі завдання! Та ну його, нехай краще з армією зомбі чи вампірів, битися, ніж…– бурчав мисливець.

– Мій Місяце золоий, ти сліпиш мене своєю космічною красою,– співала я, але слух в мене був гірший ніж зараз здоровий глузд.

– За що це мені? – бурчав мисливець, закочуя очі.

Я ще потім почала крутити хвостисти, які торчали в різні сторони, бо довжина волосся мисливця дозволяє це робити.

Віола сміялась вже до сліз. Мисливець гнівно скрипів зубами.

Але тут ми відчули сильний вітер, що аж верхівки дерев згинало долу, на мить сонце вкрила величезна тінь, а потім різко почала знижуватися і впала перед нами.

Запалала, сформував силует, який взяв вигляд гарного рудого хлопця.

В мене аж щелепа мисливцю на тім’ячко впала і здається слинка закрапала.

– Який красень! – видохнула зачарована я.

– Дощ збирається що накрапає? – здивувався мисливець.

Віола знов засміялася зігнувшись пополам.

– Ага, красень…проблеми це...– пробурчав мисливець.

– Вітаю в Королівстві Вільного народу! – привітався цей красень, подивився на Віолу, зробив кивок головою.

– О! Дядько Громожар! – зустрічно привіталась Віола, замахавши рукою і посміхнувшись.

– Ти так виросла з того часу як я востаннє тебе бачив, – сказав Громожар, посміхнувшись, наче стало ще світліше довкола.– Баба Роач зачекалася на тебе.

– Бабця? Я так за нею сумую! – зраділа Віола.

– Кхем…а це хто? – спитала я на вухо мисливця, він відсахнуся від мене, наче забувши що тягне на спині балакуче-співуче тіло.

– Це Перелесник, – процідив крізь зуби мисливець, повільно мене ставлячи на ноги.

– А…– здогадливо протягнула я, щось назва була знайома, але зараз в голові все переплуталося, та і ноги підкосилися, добре я вчепилася в плащ мисливця, щоб не впасти, тож так не згадала що це озжначає, – Той-во..а…хто це?– спитала я у мисливця.

Сова якось неоднозначно на мене озирнувся та тяжко видихнув і стількі життєвої тяготи було у тому, наче він тянув щось важке і тільки нарешті гадав, що його здихався, а воно наскочило йому на ногу.

– Дякую, мисливцю, далі вже я доставлю онуку її бабці, – попередив перелесник та подивися сурово на Сову.

Йой-йой, а суровий погляд в нього ще сексуальніший!

– Боюся, я не пристану на ці умови, бо замовлення відкрила особисто Баба Роач, то ж їй і закривати його. Ви, ж при всій повазі, такого повноваження не маєте, – ввічливо, але з твердістю відповів мисливець та непомітно, Віолу відсунув позаду себе, він дивився в золоті очі Перелесника.

Громожар криво всміхнувся.

– Мисливцю…– якось не з добрим тоном звернуся Перелесник і теж подивився в очі Сові, – Ти ще мабуть, не зрозумів, але ти не в своєму світі, це мій світ. І в ньому свої правила. Та і твої сили тут не діють, а от мої навпаки на вищому рівні… Тож я не можу довірити останню кров від крові поважної Баба Роач тому в кого руки багряні від крові, тож давай не травмувати ніжну психіку Віоли твоїм каліцтвом, ти повернишся до свого бетонного світу, за гроші не переживай, з тобою вже розрахувалися, як ти просив, – безапеляційно заявивши Перелесник.

В мене від його тону та погляду піджилки затряслися, я нервово гикнула.

А я ще згадала, що в мене розряджений пістолет. Йой, та щось мені підказувало, що цей красень це не ті два птахорослини, які я з тяжко знешкодила, він щось по серйозніше.

І якщо мисливця все ж таки тут приб’ють, то як я повернулся додому? І це мене ще більше налякало. То ж треба було щось придумати.

– Вибач, та я теж не довіряю тому…хто славиться своєю майстерністю зваблення, – не погодився Сова.

Ситуація вкрай загострювалася, вірогідність мені залишися тут і стати годуванням для місцевої флори чи фауни зростали.

Мені було страшно, я нервово проковтнула ком, застряглий в горлі. Повагавшись, я встала між мисливцем та Перелесником, що вже загрозливо наближалися одне до одного.

–– Стійте! – гукнула, злякано зажмурившись, а потім боязко відкривши одне око, потім друге і коли ці двоє дійсно зупинилися, полегшено видохнула.

Громожар з цікавістю мене почав роздивлятися, при чому я відчула що мені вдивляються в саму душу. Мене охопило заціпеніння, наче я маленький кролик на якого дивиться велетенський удав.

Кінцівки, наче наповнювалися свинцем та перестали слухалися. А серце пропустило удар, і знов понеслося відбивати дикий ритм. Та я неймовірним зусиллям волі, зібрала думки до купи, мотнув головою.

– О, як я міг не помітити, таку гарну панянку! Нема мені прощення. Вітаю, красуне, – проговорив від медовим голосом, що приємно пестив слух, та з повагою поцілував мою руку, взявши у свою.

Ого, яка різка зміна настрою! Вже і крихти войовничості не залишилося.

Мене аж током прошило, спочатку кинуло в холод, потім в жар, від його руки пішло приємне тепло.

Який старомодний, мені навіть Марко руки не цілував.

– Вітаю...хє-хє, – відповіла я дурнувато посміхаючись, але знов мотнула головою, щоб витрусити дурню.

– Як зовуть, чарівну пані? – спитав Перелесник.

– Аліса…– видохнула я.

– Яке гарне ім’я! – помітив Перелесник, не випускаючи мою руку та пронизливо дивлячись спідлоба мені в очі і привітно посміхаючись.

– Гей, я вам не заважаю? Нам взагалі пора, – гукнув роздратовано мисливець.

Голос Сови вчувався, наче крізь трубу, яка знаходиться десь далеко.

Громожар як почув мисливця, його прекрасне лице скривилося, наче той лимона з’їв.

– Який же цей мисливець безцеремонний, але я швидко з ним розберуся і ми продовжимо знайомство,– пообіцяв чаруючим голосом цей звабник.

І мене знов накрило, але я зробила вдих-видих і сконцентрувалася.

– Вибачте, але в мене є пропозиція, якщо ви не довіряєте моєму супутнику, то може підете з нами як супроводжуючий і самі за всім прослідкуєте? – запитала я.

– О, яка слушна думка, але я не можу піти з вами, – заперечив Перелесник.

– Як добре, – не прикривав радощів мисливець.

Громожар, подивися поверх моєї голови на Сову вбивчим поглядом.

– Я не можу з вами піти...а краще полетіли…– і він відпустив мою руку, та засяяв.

Я відійшла, прикрив очі, бо дуже сліпило, а коли відкрила до не повірила очам – бо побачила гігантського змія з лапками та крилами, покритим пір’ям.

– Так ми доберемося швидше, – повідомив цей палаючий змій.

Ой, мамцю, куди ж мене занесло і з ким доводиться мати справу?

Цей змій-звабник галантно підставив нам з Віолою крило, я допомогла їй забратися, потім залізла сама. На дотик пір’я змія було тепле та ніжне.

Мисливець не дуже радів такому стану речей, Громожар мабуть також – бо зарано підняв крило і мисливцю довелося в останню мить заскакувати.

Потім коли летіли, то «випадково» змій ледь не скинув мисливця. Але той чіпко тримався істоти, як блоха собаку.

А от мені сподобалося летіти, бо образу запанувало відчуття свободи – нічого не стримувало і не давило. Лише безкрайнє небо навколо.

Віола радісно верещала і сміялась, розставляючи руки, як крила, я її тримала за талію, щоб вона не впала.

А змій нас радував ще більше роблячи всякі фінти, але досить обережно, щоб ми не впали, здавалось якась невидима сила нас з мавкою тримала.

І дивлячись вниз я бачила дивовижні міста, де були будинки чудернацької форми з сяючими вершинами.

Я відчувала невимовний захват.

А потім ми плавно знижувалися і в мене аж душа, здавалося вирветься, і полетить слідом за вітром, що вдарив у обличчя.

Громожар приземлився і нас вже чекала невисока з зеленуватою шкірою жіночка з дивним головним убором, що задумливо смакувала якусь гілочку.

Ми змогли з легкістю спустилися з Віолою, бо Перелесник галантно опустив крило на землю, наче трап в літака та сам приліг. А от наш світловолосий мисливець гарненько так звалився обуренною купкою в якійсь кущ схожий на троянди. Пролунав тріск та щось схоже на лайку.

– Йой, ти як? – спитала я у цього нещастя.

А зблизька вже побачила, що кущ-то з шипами. Мабуть, боляче на таке гостре падати.

Кущ обурено зашарудів та відповів скрізь стислі зуби:

– Все добре, я живий.

– Ой, як шкода, – відповів Громожар.

Я на нього невдоволено озирнулась і той зробив одразу співчутливу гримасу.

– Ой, в сенці шкода, що впав…– і Перелесник закліпав невино прекрасними оченятами.

– Бабцю! – зраділа Віола побачивши ту поважну незнайомку.

Родичка мавки помітно розслабилася, навіть посміхнулася і розкрила обійми для того, щоб прийняти Віолу. Вони почали обійматися.

А я подивившись на це сімейне возз’єднання, відчула як в мене у груді щось щемить та горло давить спазм, щось зачесалося у носі і слози полізли на очі, я почала їх швидко витирати.

Бо я згадала свою бабцю, своїх батьків і те як мені було з ними добре. Як я буда теж малою і щасливою, навіть не підозрювала, що скоро їх втачу.

Мисливець все ж вибрався з кущів, які наче не бажали з ним розставатися і міцно вчепилися в його одяг, особливо чіпко в самих чутливих частинах.

– Пані, з вами все добре? Що вас так засмутило? Цей незграба? Не переживайте за нього! Мисливці місці і так просто не вб’ються, – пояснив для себе сам мій стан Громожар, він як раз підійшов до мене.

Але тут все ж мисливець якось вмовив чи змусив кущі відпустити себе, тож теж опинився порід зі мною.

Я побачила, що його гарне лице посічене, із порізів текла кров. А в скуйовдженому волоссі застрягла квітка схожа на троянду.

Трохи комічний вигляд мисливця, змусив мене намагатися тепер подавити посмішку. Бо якось не зручно реготати з нещастя іншого. Але точно ридати перехотілося.

– О, я казав!А ви так переживали за нього! – сказав Громожар і хотів вихопити троянду, що застрягла у золотому волосі мисливця, але той миттєво перехопив ще загодя руку Перелесника.

– ТИ! Куди культі тягнеш? Хочеш, щоб їх обламали? – перепитав загрозливо Сова, дивлячись з під лоба на Перелесниа, який криво всміхається, в його золотих очах палає полум’я.

Тепер вся моя журба наче вітром розвіялася, коли я побачила цю хапаючу за серце картину. От прям відчуваю напругу між цими двома. Так, де мій попкорн? Бо якщо буде бійка, то треба ж мати з чим дивитися в перших рядах це кіно в чорти де! Ой, а в кіно я не була з дня смерті коханого...

– Та я просто хотів прибрати, в тебе в волосі щось застрягло, – помітив Пелелесник.

– Себе прибери, бажано далеко звідсіля, – гримнув мисливець, випускаючи тендітну кисть, та так ледь Перелесника його ж рукою не гепнуло.

Мисливець почав мацати своє волосся і знайшовши ту яскраву квітку пхнув її чогось мені.

– На, припини рюмсати, повернешся до дому, тільки не ний, – цей мабуть, по своєму розтлумачив мої спонтанні сльози.

Я здивовано поглянула на квітку та прийняла її рефлекторно, з цікавістю розвивалася: дійсно тендітна, і чимось схожа на троянду, але пелюстки наче з кришталю. Я понюхала, а пахне…чимось схожим на жасмин та лілію, і дійно від чайної троянди нотка є.

Я побачила свій зажурливий погляд в відображені пелюсток. Раптом згадала, що колись в останє мені дарував квіти лише Марко.

І о диво, я побачила в відображенні обличчя коханого. Він був всміхнений і самий прекрасний. Моє серце вколола журба, а потім воно зігрілось теплом радості побачити любого. А я вже почала забувати його посмішку.

– Гей, ти при своєму розумі?! – постукав по скроні кігтем Пересник,– Це ж квіт пам’яті!

– Та не переживай отрута була колючках, а вони всі на мені, – відповів мисливець.

– А нічого що цвіт пам’яті пробуджує спогади, навіть через квіти? – продовжував обурюватися Громожар.

– І що? – перепитав мисливець.

– А ти подумав, що цвіт пам’яті може пробудити погані спогади, що зроблять боляче? – спитав Перелесник.

– Як спогади можуть робити боляче, це ж спогади...в сенсі, не кинджал чи якась матеріальна зброя, – тепер вже мисливець обурився, снизавши плечима.

– От порожня голова! Таких елементарних речей не знаєш, – пирхнув Перелесник, гепнувши себе по обличчю.

– Що? – здивувався мисливець, щось собі подумав потім мене тихенько пихнув в лікоть та спитав тихцем:–ти це…нормально себе почуваєш?

– Га? Так! А що?– перепитала я, бо в цей час пішла в свої спогади і не одразу зрозуміла де я і хто мене чіпає.

– Зрозуміло, а ну дайно цю квітку...– попрохав він.

– Ш-ш-ш...– зашипіла я на мисливця, відсторонившись, бо хрін йому, а не Марко.

Але квітку в мене все ж відібрали. Я обурилася і полізла повернути квітку, мене тримали на відстані витягнутої руки, поклавши руку на мого лоба. А я висунувши язика намагаюся дотягнутися до свого скарбу, наче зомбі до соковитого мозку.

– Тю…нічого не відчуваю…а точно ця хрінь працює? Ну от! Ти зламала магічну хріновіну, – шуткував мисливець.

– Щоб щось відчувати, для початку треба мати серце та душу, – пирхнув с сарказмом Переснник.

– В процесі відтворення спогадів бере участь мозок, з подразненням центральної, нервової системи, до чого душа? А серце в мене точно десь там є…навіть б’ється, – відповів з іронією мисливець, показує на широку грудь.

– Раз є серце, то віддай квітку,– обурилась я.

– Ага, щоб ти знов чудити почала. Е...ні…– відмовив милсивець.

Але тут підійшла поважна пані з Віолою.

– Вітаю мисливець, хочу подякувати за те що повернув мені мій скарб! – сказала поважна незнайомка, з пошаною подивившись на мисливця.

– Нема за що, пані Баба Роач – похмуро відвів той, але все ж з недовірливо косився Перелесника, наче чекав ще якусь підлість.

– Сума про яку ми з вами домовлялися вже на вашому рахунку! Ще раз дякую, бо ніхто більше не наважувався полізти в лігво Колекціонера! – добавила пані,– А, хто ваша супутниця?

І Баба Роач з цікавістю подивилася на мене, розглянувши з голови до ніг прискіпливим поглядом, наче намагалася заглянути під шкіру. Бо відчуття було таке від її погляду.

Мене аж сіпнуло. Я намагалася привітно посміхатися, але щось мені було не по собі.

Бо об’єктивно – я людина в світі де живуть істоти, що полюють на людей. А ще я мисливиця, хоча і початківець, мої побратими вбивають жителів цього світу. То ж невідомо що зі мною зробить місцеве населення, дізнаючись правду. А якось відбитися від цих сильних істот я не зможу, бо об’єктивно нічим.

Але тут допомога прийшла звідки не чекали.

– Я бачив. Це моя помічниця,– відповів мисливець.

– Але ж я чула що ви працюєте сам? – здивувалася Баба Роач, задумливо потираючи підборіддя вузлуватими пальцями з кігтями, які були всі унизані золотими перстнями.

– Зазвичай. Але ваш випадок особливий. З дітьми я не вмію поводити. А вона вміє, – бовкнув мисливець.

– Як цікаво, мисливиця і нянька. Хоча я гадала, що мисливці тільки вбивають, – здивувалася Баба Роач.

Спочатку я злякалася, що він мене таким чином «здав», але я так зрозуміла, до нього особливе відношення, незважаючи хто він. То ж, схоже, і на мене це розповсюдилося.

Я була йому вдячна за допомогу.

Я вирячила очі від здивування і подивилася на похмурого мисливця.

– Ця виключення. Дуже миролюбива особина, мабуть, бракована, – брякнув цей поганець.

Я тепер подивилася з прищуром на нього і мені кортіло тріснути його «за браковану» по макітрі, але стрималася, бо не на часі.

– Тоді дякую…пані…?– звернулася до мене бабця Віоли.

– …Мене звуть Аліса, – відповіла я, намагаючись говорити так, щоб мій голос нервозне не тремтів.

– Дуже приємно познайомитися, я бачу ви втомилися, тож запрошую на свої купальні! Відпочините, приведете себе до ладу, – запропонувала Баба Роач.

– Оу…та я не знаю… – вагалась я з відповіддю, бо хотіла повернутися як найшвидше до себе в світ.

Бо тут звісно цікаво, але небезпечніше ніж в моєму рідному світі.

– Добре, ми залишимося, дякую, за запрошення,– раптом поговився мисливець.

Мені стало лячно чого це він, бо казав що поверне назад. Треба з ним на одинці переговорити. Бо застрягти тут мені страшно.

Тут Віола почала розповідати бабці як я її рятувала від інших злих мисливців.