Раді Вас бачити!

Я сподівалася, якомога менше привертати уваги, тихо приїхати, та щось вигадати. Але…не сталося як гадалося. Спочатку Килина здивовано перепитала чи я це насправді, бо як виявилося, мене вже поховали і не чекали почути живою. А я ще візьми та пожартуй, що я повернулася з того світу...але ж правда! Я ж була в Іншосвітті!

Але добре хоча б Килина все ж приїхала за мною, і не довелося пхатися пішки. А таксі не могла викликати, бо щось відмовлялись брати в ту сторону замовлення.

А потім, всю дорогу Килина мене розпитувала де мене носило і як вдалося вижити.

А вже в Академії, мені влаштували допит Сірий вовк та директор.

Ой, як було соромно! Я відчувала себе злодійкою. Хоча, наче нічого такого не зробила. Але складалось враження, що мене звинувачують в том, що Віола втікла з того місця, де її тримали. А я тут не до чого. То мабуть Сова.

Але директора хвилювало питання, чого інших мисливців Сова не жалів, а на мені майже нема подряпин. А от навіть син директора і той в мед блок потрапив після бійки з Совою. А я не могла це пояснити. Може мене пожаліли, або погребували руки брудними об новеньку і жалюгідну мисливицю.

Але потім стало тільки гірше – Гордій почав казати, що я того… відалася Сові, того мене не чіпали. Але це неправда!

Наступного дня мене викликав до себе Остап. Він зустрів мене похмурим поглядом.

Мені хотілося замружитися під його поглядом, та перетворитися на малу дівчинку та заплакати.

– Сідай, розмова буде серйозною, – наказав він, вказуючи на крісло навпроти.

Я кивнула та сіла. Невже він хоче поговорити зі мною про відрахування з Академії? О ні! Ці думки викликали жах! Бо як я знайду сама того безсмертного та вбивцю бабусі?

– Ну розповідай як все було, – почав він.

Я набрала якомога більше повітря в легені і почала тараторити як я втрапила в таку халепу.

Остап, склав долоні човником перед обличчям, та уважно слухав мене. А коли я закінчила, повисла гнітюча тиша.

Ні, точно відрахують! Ну чого я не можу обходитися без різних пригод?! Треба було мимо проїхати. Вічно я лізу куди не треба!

Я гнівалася на себе. Я нервово чухала руку.

– Що ж…мені все зрозуміло…– почав він похмурим тоном, ще подивився на мене суровим поглядом.

Я стиснула губи.

– Вибачте, я вас підвела, ви...ви зробили велику ласку, пішли на обман своїх заради мене, хоча я вам чужа. А я натомість вам приношу неприємності! – вибачилась я, опустив голову і дивлячись на покраснілу від нігтів руку.

– Ти не така же чужа мені…– раптом відповів Остап.

Я підняла на нього здивований погляд.

А він торкнувся голографії, що стояла на його столі і вона розвернулася в мою сторону і я побачила…голографію Марко! Але він був не сам, а в оточені Остапа, його жінки, та ще одної пари середніх літ.

Мої брови полізли на лоба від здивування.

– Так, Марко мій онук...був...а ти б мала б стати мені родичкою, нехай не кровною. Батьки Марко завжди мріяли ще про дівчинку, але нажаль Бог їм не дав більше дітей. Але б ти стала для них тою дочкою, про яку вони мріяли, – і голос Остапа завжди впевнений та басовитий, забринів від жалю, його очі заблищали, він опустив погляд і тяжко видохнув, його широкі плечі опустилися: – Але доля вирішила інакше, нажаль. Ти гарна, вірна дівчина, онук всі вуха мені про тебе прожужав, все хотів познайомити, але не встиг. То ж я мав якось подбати про тебе. Я хотів спочатку просто допомагати тобі здалеку. Але, коли ти забажала стати мисливицею, вирішив все ж погодися з дружиною і взяти тебе до нас, – відповів на моє німе питання Сірий вовк.

– Вірна...але ж тут такий бруд на мене ллють… – з сумом додала я.

– Да мені все одно. Ти була лише нареченою, а не дружиною і те рік носила траур по-моєму онуку. Тож, я поважаю це. Але ти молода і звісно я не можу вимагати від тебе вічної вірності загиблому Марко. Це егоїзм і немає сенсу, бо його не поверне. То ж ти можеш обрати собі пару, з цим питанням ми покінчили. Але…єдине що я прощу, не зв’язуватися з тим покидьком, –пояснив Остап.

– Ви про Сову? – перепитала я.

– О, так він в нас вже тобі представився! Я розумію, ця паскуда гарна, теж молода, але...нічого доброго від нього не чекай. Він найманець: продається за гроші, немає в ньому честі, а отже як партнер він не підходить такій добрій дівчині, як ти. Він пограється і викине тебе як непотрібну іграшку, – додав подумавши Остап.

– Що ви! Все брехня! В нас з Совою нічого не було, – обурилася я, відчуваю як мої щоки червоніють.

– Але це не означає що не може бути, я тебе попередив, бо ти ще багато чого не знаєш, – сказав Остап.

А тут двері відчинились і увійшов директор Академії, він був чогось злий, а особливо став, коли побачив мене.

– О, і вона тут? Це добре! – сказав Вільгельм якимось неоднозначним тоном, та подивився вбивче на мене.

Мені знов закортіло десь сховатися, бо прокинувся острах.

– Я вже проводжу виховну бесіду з новобраницею, не хвилюйтеся. Можете йти, – сказав спокійним тоном Остап.

– О, ні! Я прийшов допросити цю…новобраницю...– зловіще відповів директор, примруживши очі.

– Що сталося? – похмуро спитав Остап.

– А те що мені доповіли, що ЦЯ захищала ту погань, заважала іншим мисливцям привести нечисть до бази. Ще як виявилося, на її рахунок одразу після повернення з Іншосвіття, прийшла кругленька сума з невизначеного рахунку. Та і вона чогось вижила при сутичці з тим поганцем, та навіть не отримала значних ушкоджень, ще побувала в Іншосвітті і повернулася, це підозріло, – гримнув Вільгельм.

Мені від його погляду та слів стало погано. Бо я зрозуміла до чого він хилить, та і хто його «інформував», мабуть любий син напліл брЕхні, які видає за правду. Мене це почало дратувати, бо я нічого поганого не зробила! Єдине, винна що не повернула мавку. Але ж що я могла зробити проти досвідченішого мисливця, ще в Іншосвітті? Ну добре, припустимо, я б зчепилася не на життя, а на смерть з Совою, все одно б загинула і що? Я навіть не виконала того за чим прийшла до професії мисливця, щоб так задурно віддавати своє життя. От, коли знайду відгадку смерті бабці і того безсмертного, що вбив Марко, тоді можна і з чистою совістю померти. Я не винна, що синок Вільгельма сам запально поліз на найманця і отримав на горіхи, я навіть врятувала Гордія, бо якби не увела Сову, той б мабуть, добив сина Вільгельма. Мені дякую хоч за це сказали б, а не розповідали, що я продалась найманцю.

Але тут прокинуся єхидний внутрішній голос і зауважив: що я дуже неоднозначно розглядала принади Сови, і навіть припускала деякі варіанти як з тими принадами себе повести. Я мотнула головою проганяючи ці дурні думки.

Тож відрахувати мене з Академії так не відрахували, але покарати не забули. Але дякую вже, що не вигнали, а як покарання: мені довелося їхати в якусь діру за містом, де знаходиться вже не функціонуючий дослідницький центр, щоб скопіювати інформацію.

Але Килина з Юлькою теж вирішили поїхати зі мною, хоча їх не карали, просто вони були як группа підтримки.

От ми стояли з дівчатами біля входу і дивувалися як швидко природа бере своє. Бо бетонна будівля вже була майже поглинута лісом. Навіть крізь асфальт і тріщини в бетоні проростали молоді деревця.

– Сподіваюсь, ми там лісовика не зустрінемо, – прокоментувала ековид будівлі Килина, схрестив руки на грудях.

– На крайній випадок, прикинемося мавками, – відшукувалася я, посміхнувшись.

Але тут під'їхав ще автомобіль, який зупинився і з нього вийшов Гордій. Він самонадіяно посміхнувся, побачивши нас.

– О! А от команда невдах і підстилка найманця! – вигукнув він, і криво усміхнувся.

– Гей! Припини! Не було в нас нічого з Совою! – обурилася я.

– О, він в тебе Сова! А повинен бути як у всіх: покидьок чи сволота. І після того кажеш, що не смоктала йому. Не соромся, розповідай чи великий член у тої погані? – гмикнув Гордій, пирхнувши.

Килина закотила очі та піджала невдоволено вуста.

– Слухай, а чого тебе так цікавить це питання? Що хочеш теж, щоб тобі сраку погрів член найманця? – перепитала Килина

– Килина! – обурливо пискнула Юлька, червоніючи.

Та і я теж почала ніяковіти від цих розмов про принади найманця, ще ж уявила як Сова Гордія...Йой, я труснула головою, проганяючи дурні роздуми. Моя хвора фантазія мене інколи лякає.

– Що? – спокійно перепитала Килина.– А на що його цікавлять розміри найманця? Ну хіба, що наш Гордій приміряється, чи вмістить його дупця...

Але закінчити Килина не встигла, бо вийшов чоловік середніх років в воєнній формі, і привітавшись, нас відвів де розміщувалися старі комп'ютери.

Поки ми йшли, ще побачили старших мисливців, хтось обговорював щось, хтось щось шукав.

Хтось тягнув кабелі та заживлював техніку, та освітлювальні прилади.

І от мені виділили стіл, куди притягли судячи по вигляду, древні системні блоки. Я витягла з сумки ноутбук та інформаційні носії куди все перекину.

І от я розпочала роботу. Щоб було веселіше увімкнула музику в бездротових навушниках.

Але все одно було нудно, бо нічого цікавого мені не трапилося: лише якійсь графіки, доклади, незрозумілі фото, пошкоджені відео файли.

Я бачила краєм ока, що до Гордія підійшов той чоловік, що зустрів нас та щось сказав, цей довбень зкривив невдоволену пику та почав активно жестикулювати та наче обурюватися. Але чоловік не мигнувши знов щось сказав і той телепень кудись невдоволено попер. Після я бачила, як Горлій щось тягав, з такою пикою, наче зараз його срака з натуги трісне.

І от дивлячись на цю потішну для ока картину – на душі стало тепло, наче сонечко вийшло із-за хмар, осяяло сиру землю своїми золотими промінцями.

Я посміхнулася і працювати стало веселіше.

Але звісно було приємно, що подруги вирішили добровільно приїхати сюди і допомогти мені. Це тішило більше, он, Килина несла в двічі більше та на вигляд важче обладнання, ще змогла дати ногою щирий підсрачник сповільнившимуся Гордію. Той підскочив на місці, вигукнув лайку і аж натхненно побіг. Килина мені підморгнула та криво всміхнулася.

Я лиш посміхнулася з витівки подруги. І ось моя робота пішла швидше та веселіше.

Але коли я знайшла де що тут не повинно бути, моя посмішка згасла, а очі полізли на лоба. А на скронях проступив холодний піт.

Бо я побачила фото…бабці...точніше вона ще не виглядала як бабця, а була собі молода дівчина, приблизно мого віку. Вона була вдягнута в білий халат та носила бейдж співробітника цього дослідницького центру. От вона позує для загального фото з усіма іншими вченими цього центра. А ось поряд з нею на фото рудий хлопець у інвалідному візку і ще один зовсім лисий, але на своїх двоїх. Тут повинен ще був бути в файлі з фото підпис хто це, але він виявився пошкодженим.

Я ледь лицем до монітору не прилипла, якби мої очі могли, то вилізли з свого місця і проломили монітор.

Бо сказати, що я здивована, це нічого не сказати! Я не знала, що бабця працювала тут! Я чула краєм вуха, що вона була медикинею в минулому, потім працювала недовго в якомусь інституті, але щоб мова шла про цей центр…Я потім відкинулася на спинку крісла, і тупо кліпала дурними оченятами, витріщавшись на це зображення. Навіть ледь не впустила сматфон, з якого грав альбом рок гурту. Я його упіймала в останню мить, він засяяв, екран блокування від’їхав і я поглянула на обкладинку альбома того рок гурту, а потім на те фото на мотнітору і знов на альбом.

Якраз там було зображення вокаліста рок банди, що правда не рудого, а зі срібним волоссям, майже місячним. Але загальні риси промальовувалися, але вокаліст був старший та на ньому був грим. То ж я все ж почала сумніватися. Може, здалося? Може, то моя уява домальовує того, що насправді не має?

Я знов почала прискіпливо порівнювати. Потім ще знайшла спеціальну програму, яка порівнює риси обличчя, бо я в собі сумнівалась. І вона видала результат подібності вісімдесят процентів. І як це розуміти? Я розгубилася.

Що я зараз бачу? Як це скласти до купи? Думай, мозок, я тобі смаколик куплю.

В мене зараз з вух пара піде від надмірного навантаження на потужності мозкових звивин, вже таргани повилазили назовні, бо їм жарко.

То це виходить, моя бабця працювала в цьому дослідному центрі? А що він лікував? І хто той рудий хлопець? Припустимо, він потім стане вокалістом того крутого рок гурту, але що він робив в цьому центрі?

Я озирнулася чи не дивиться хтось на мене, але всі були зайняті своїми справами. Гордій чогось вчепився в бетону колону, а його намагається відтягти від неї зла Килина, а той збрід і відчайдушно упирається. Здається там своя атмосфера.

Тож мені ніхто не заважатиме далі пошукати, ще більше інформації пов’язану з бабцею.

Тепер мене гризла цікавіть, бо хотілося докопатися до істини. Мені здавалося, я так зрозумію більше як загинула бабця.

Але нажаль, багато файлів було пошкоджено. Тож знайти щось, що втамує мою цікавість було не так легко.

А ще треба було робити вигляд, що виконую свою роботу. Бо зайві питання мені непотрібні. Ще я зайшла ілюстрації з книги, яку читала у Марко, там був Чорний Коваль. А він тут до чого? Але, коли я придивилася, то по спині, наче просковзнули холодні кульки, бо Чорний коваль був схожий на ту істоту, що наснилась мені перед тим як вбили мого любого.

Нічого не розумію. Я розгублено втупилася в монітор і кліпала очима.

Та ось монітор блимнув та згас, я обурено гримнула, нервово тикаючи на кнопку живлення, щоб увімкнути, але не вийшло, довелося подивився що там зі живленням, тож я зазирнула під стіл і побачила...я спочатку не зрозуміла що. Бо дуже здивувалася, а як дійшло, то запищала та відлетіла від столу, вихопив зброю і почала стріляти.

До мене підбігла Килина з Юлькою.

– Що сталося? – спитала Килина.

– Там…там! Величезний щур! З діодними очиськами! В нього був лазерний хвіст і він мені системний блок зпалив! – обурилася я, тицяючи дулом пістолета під стіл.

– Що ти верещиш, як навіжена? – обурено вигукнув Гордій, який теж припхався.

– Кажу ж там щур, з величезними, страшними очиськами і лазерним хвостом, – вкотре пояснила я, активно жестикулюючи.

– Хєх, точно навіжена! Чи тобі мізки той найманець відбив? Щури не мають лазерної зброї! – засміявся Гордій.

– Але він там був! – наполягла я, агресивно вказуючи під стіл.

– Ой, не сміши мої шкарпетки! Щур! З лазерною зброєю! Ото сміх! – реготав Гордій і демонстративно зазирнув під стіл.– А, щось бачу!

– Так і що? – перепирала Килина, з цікавістю зазираючи через плече Гордію.

– Аж ціле…НІЧОГО! – і Гордій глумливо зареготав.

– Дуже смішно, ха-ха, – за сарказмом проговорила Килина, тяжко видохнувши.

Але от Гордій смикнув ногою та скривив лице.

– Що таке? Срака зачухалася? – перепирала Килина.

– Ні! Щось заповзло по нозі під штані! А, яй, яй-й-й-й! – заволав Гордій, та почав кумедно стрибати на одній нозі, намагаючись витрусити те, що дійсно рухалось під тканиною штанів.

– Зараз допоможу! – пообіцяла Килина, але таким тоном, який нічого доброго не віщував.

І дійсно вона почала лупцювати Гордія, ну мабуть, вона хотіла вибити те що ворушилося в штанях у мисливця, але по факту давала палких стусанів.

– Що ти робиш? Ти мені ногу так зламаєш! Рятуйте! – верещав Гордій, активно смикаючись.

Вже Юлька намагалася допомогти цьому горе-танцюристу. То ж тепер Гордію була гарантована увага аж двох прекрасних дівчат, але не така про яку той міг мріяти.

А я здивовано на це все витріщалася і не знала, кому більш співчувати пацюку, чи Гордію. Та ось із-за вивороту мисливця вибирається той дивний пацюк, стрибає в мою сторону. Я злякано запищала, як миша, та відсахнулася від цієї дивини хвостатої. А воно приземлилося в мене на столі, схопило інформаційний носій в зуби, куди я зберігала всю інформацію утягнув кудись.

– Гей! Паскуда! Поверни! – вигукнула я, бо мене це обурило.

Бо я стільки зусиль витратила, щоб те все перемістити зі старіючих носіїв туди, а воно вкрало мої труди! Я побігла за цим наглим пацюком. Я так захопилася гонитвою за хвостатим крадієм, що не помітила, як опинилася в занедбаному крилі центру. А зрозуміла я це, коли пацюк втік, перед цим попищав на мене якійсь образи. От сволота! Я зупинилася віддихатися, та за озиралася. Тут майже не було прожекторів, та і видно, що рідко взагалі заходили.

– Ну от, запхалася в якусь діру, ще й всю мою роботу нагло поцупили! Що сьогодні за невдалий день? – особливо ні до кого не зверталася, просто виказала внутрішній стан.

Тут царювала полутемряла, то ж я дістала ліхтарик і почала заглядати по приміщенням. Може все ж не далеко та гадина втекла. Все ж не знайшла пацюка, але зайшовши в одну з кімнат – побачила малюнки зроблені олівцем, і там була зображена...моя бабця! Звісно ще молода. А ще був малюнок одного хлопця, схожого на того лисого хлопця з фото. А ще механічного, крилатого чудиська, що снилося мені. І малюнок якогось воєнного.

Я задумливо почухала собі потилицю, не розуміючи що це все означає.

Але тут щось почало зі стелі накрапати та я почула загрозливе щипіння, згодом побачила як підлога почала димитися від тих крапель.

Моє серце пропустило удар та скам’яніло від страху, впало до шлунку. Я повільно дивлюся наверх і не зрозуміла що бачу, бо це був чи гігантський слимак чи кубок зі змій. Але зрозуміло одне: саме з нього накрапає те, що плавить бетон.

Я рефлекторно схопилася за зброю, моментально зняла її з запобіжника та почала стріляти по тому одороблу, але воно швидко ухилялося, та кинулося на мене, але я чкурнула геть. А воно за мною.

От чого мене вічно переслідує усяка погань, а не щось миле?

Я неслася коридором, поки не вдарилася об щось, що почало обурливо лаятися.

– Гей, якого дідька? Дивися куди преш! – вигукнув Гордій.

– Тікаймо! Бо за мною якась хрінь женеться! – попередила я, глибокого дихаючи і лякливо оглядаючись назад.

– Ой, та кому ти потрібна! Ти не дуже-то смачна на вигляд! Ще тобою отруяться! – бовкнув глумливо Гордій, та криво всміхнуся.

– О, то може, воно по тебе прилізло? Тоді я вас залишу на одинці, бо ти смачніший на вигляд! – бовкнула я, та чкурнула далі по коридору.

Годній всміхався-всміхався, а як побачив те, що за мною женеться, чогось швиденько мене наздогнав.

– Ну, що? Лячно? Так? – передражнюю його я, поки ми тікаємо.

– Ні, то я просто поспішаю по справам! – відповів якомога спокійнішим тоном Гордій, хоча його вирячені від страху очі казали про інше.

Я тільки єхидно гмикнула. Але сперечатися було ніколи треба було швидко вигадати що робити.

Гордій нахабно мене штовхав у плече, та вирвався уперед, він забіг в найближчі відкриті двері, та зачинив перед моїм носом.

– Гей! Вкусти, падло! – волала я з переляку, тарабанячи у двері.

– Іди геть! Сама розбирайся з тою поганью, бо ти її привела! – відповіли безжально мені.

Я від серця копнула двері і понеслась далі.

А тварюка дійсно обрала мене за здобич, але просто тому що, мабуть до мене найлегше дістатися.

Я вже відчувала як позаду нагрівається та ворушися повітря, а та тварюка шипить.

Та ось я вибігла до глухого кута.

Жах охопив мене.

– О ні! О ні! – повторювала я, обмираючи з жаху.

Я не хочу помирати! Ще зарано! Ні!

Я витягла пістолет та почала стріляти по чудовиську, але це мало такий успіх, яби я стріляла по желе.

Мабуть, якщо пирнути ножем, буде теж мало ефективно.

І тільки я затамувала подих і моє серце пропустило удар, бо я готувалася померти. Як відчула, в грудині тепло, та побачила сапфірове світло, я опустила очі униз і побачила, що бабусин кулон світиться.

А потім я почула тихий писк, який ставав гучніший і я боковим зором побачила позаду рух. Я озирнулася та побачила, що з щілин стіни почали вибігати пацюки…з синіми очима...та якійсь...йой… механічні.

Я вирячила від здивування очі, я мовчки гляділа як зграя пацюків напала на тварюку, та почала її знищувати.

Тварюка звісно теж могла нищити пацюків, але їх було настільки багато, що вона просто потонула в них.

А я дивилася не відриваючи погляду, наче зачарована на те сіро-сине море, яке складається з мерехтливих сотнями сапфірів зірок, поглинає це дивне чудовисько, яке приймає будь яку форму, але кожен його рух наповнений агонією.

Я тримала пістолет в руці, яка тряслася. Мене наче холодною водою облили.

Тепло, яке відходило з кулона зігрівало, це тепло проходило крізь шкіру, м’язи и доходило до серця, і наче крила метеликів огортали його, та зігрівали. Було лоскотно в грудині.

А потім на мене лягла крилата тінь, я підняла погляд і побачила, що тут нема стелі, вона колись обвалилася. І почало заглядати місячне світло, а на даху стоялася крилата тінь з сапфіровими очима. Можу поклястися, що я відчувала льодовий погляд цього невідомого.

Я відчула первісний жах, але потім те тепло з кулону тільки посилилося. Воно заспокоювало мене, наче обійми бабусі.

А потім я відчула слабкість, ноги підкосилися і я впала, перед очима почало темніти, останнє, що я чула це крики Килини.