Раді Вас бачити!

— Це жарт?! — витріщивши очі, скрикнула незнайома мені ще блондинка біля сходів, по-дитячому тицяючи пальцем у заблоковане вікно.

— Ги-ги-ги, — скривився чорнявий хлопець у чорній футболці, демонстративно обводячи поглядом хол. Обличчя його видалось мені знайомим. — Я прям регочу. Так смішно.

Його приятель поруч приголомшено крутив головою, розглядаючи кутки під стелею:

— А камери де? Нас же знімають? Це розіграш, так?

— Угу. Анісор спостерігає за тобою… Дався ти їм, — буркнув перший, штовхаючи його плечем.

І тут я згадала, де його бачила: саме тут біля панелі у свій перший день. І його знамените «поперед батька».

— Я ще навіть не снідала, — мало не плакала красуня поруч із ними.

— Спати менше треба.

Кайл сховав руки за спину, і я мимоволі повторила його жест, прикриваючи пакунок із бутербродом, а потім взагалі сунула той Кайлу. І той з посмішкою прибрав його у свій. Шон похитав головою, помітивши наші синхронні рухи, і теж простягнув свій бутерод.

— Бісова академія! Ми всі тут помремо! — раптом заверещала інша дівчина. Її чорне волосся різко контрастувало з неприродно блідим обличчям.

— Стули пельку! — осадила її темношкіра подруга з афрокосами.

— Гей, ви там! Випустіть нас! — чорнявий рвонув до величезного інфоблоку й гепнув долонею по сенсорній панелі. — Мотлохе, ти де?!

Його приятель кинувся до дверей і почав ритмічно гатити по них ногою. Пластик глухо здригався, порожньо відлунював, проте відповіддю було лише сухе клацання — спрацювали додаткові фіксатори, остаточно запечатуючи вихід.

Кілька людей інстинктивно відсахнулися від дверей.

— Маячня якась, — пробурмотіла Хло, нервово намотуючи руде пасмо на палець.

— Цікаво… це всі? — Ентоні наблизився до нас і звичним рухом посунув окуляри на носі.

Ми обвели поглядом залу. Нас було лише кілька десятків. Адепти збивалися в невеликі зграйки, наче перелякані птахи, шепотілися й раз по раз озиралися на глухі вікна.

— А Хейл де? — раптом спитав Кайл, тривожно вишукуючи знайоме обличчя. — Я його з учорашнього ранку не бачив.

— І я, — підтвердив Шон, насупившись. — Він сів у флай і… більше я його не бачив.

— Невже й він… — голос Кайла зірвався.

— Я бачила його ввечері, — сказала я раніше, ніж він устиг договорити.

Усередині все стискалося від передчуття, але зовні я залишалася спокійною. Дивно спокійною. Наче вода в каструлі, яка вже нагрілася, але ще не закипіла. Мить — і на поверхні підуть перші бульбашки.

— З ним усе було гаразд.

— Хух… — Кайл гучно видихнув і стер з лоба уявний піт. — А я вже злякався.

— Це ти дарма, — гмикнув Бен.

— Зараз самий час.

Кайл кліпнув:

— Ви про що?

— Дарма розслабляєшся, — пояснив Гаррі.

— Лякатися час, — докинув Бен.

— Вони завжди такі? — тихо запитав Шон, з підозрою косячись на Міреля, який все ще стовбичив біля мене.

— Завжди, — сухо відрізала Хло, стаючи між нами. Потім глянула на мене й примружилася. — Що, Вазочко, страшно?

Я перевела на неї погляд.

Страшно мені не було. І це було найтривожніше. Страх відступив, а паніка чомусь не приходила. Поступилась місцем холодній зібраності і гострій, майже хижій цікавості. Переді мною була загадка. Чергова головоломка, які так наполегливо підсовувала Академія. І я вже хотіла її розв’язати. Знайти відповіді. І зачинені двері мені не завадять.

Я вода — пластична, мінлива. Я долаю всі перешкоди. Просочуюся крізь щілини. Руйную те, що стає на заваді. Тисну, поки не знаходжу вихід…

Саме водою мені зараз і треба стати.

— Ні, — посміхнулась я Хло. — А тобі?

Вона відсахнулася так різко, ніби побачила в моїй усмішці щось не зовсім людське.

— Н-ні, — пробелькотіла вона.

— От і чудово. Раз ніхто не боїться, час шукати вихід, — надто бадьоро пробурмотів Кайл.

— І як ми це зробимо? — Шон скептично всміхнувся. — Постукаємо ввічливіше?

Кайл упевнено кивнув у бік Ентоні.

— Геній щось вигадає.

— Тільки не це, — картинно застогнав Гаррі, прикладаючи долоню до лоба.

— Краще вже Вазочка, — несподівано сказав Бен.

Я витріщилася на нього. Решта теж притихли.

— Вона вчора однією з перших прийшла, — пояснив він. — Навіть раніше за флаєрських.

Стало тихо… а за мить всі погляди повернулися до мене. Наче я вже мала відповідь.

Я знизала плечима. Ну прийшла й прийшла. Велике діло.

Хотілося нагадати їм про мій «марний компас». І про те, як вони кинули мене в лісі. Втім, якщо вже чесно — я сама відстала. Вони просто цього не помітили.

— Гей, ти куди? — вигукнув Кайл.

Ентоні вже на сходах озирнувся через плече:

— Треба перевірити верхні поверхи. Раптом там немає стін.

— Навіть якщо немає, — озвався Мірель, — що це дасть?

— Як що?! — опішив Ентоні. — Ми зможемо вибратися!

— У повітря? — фиркнула Хлоя.

— Ні. Зв’яжемо простирадла і…

— … розмажемося по фасаду, — закінчив за нього Гаррі.

— … червоним візерунком, — доповнив Бен.

— Але ж перші п’ять поверхів…

— Ти що безсмертний? — не стримався Кайл.

— Зачинені й без зовнішніх стін, — жорстко відрізав Мірель.

Ентоні завмер, лупнув очима.

— Зовсім?

— Піди перевір, — спокійно запропонував Мірель.

І саме в цю мить за спиною щось гримнуло так, що здригнулася підлога.

Ми обернулися. Зграйка хлопців трощила стільцями внутрішні двері-перегородки — люто, безладно, майже з насолодою, ніби їм конче треба було хоч щось зламати, якщо вони не могли вибратися.