Спочатку:
На сторінку книги
— Тоні! — налетів на друга у холі Кайл. — Гей, снідати! Поки їдальню не зачинили.
Ентоні, явно приголомшений такою бурхливою зустріччю, здвинув пальцем окуляри.
— Та я ще не прокинувся…
— То прокидайся, — плеснув його по плечу Шон. — Кава допомагає. Принаймні так каже Ніколь, — він перевів погляд на мене.
Я зніяковіло переступила з ноги на ногу. Та Ентоні навіть не глянув у мій бік.
— Гаразд, спробую, — усміхнувся він і прикрив долонею широко роззявленого рота.
— Тобі що, теж кошмари снилися? — поцікавився Кайл.
— Ні. Мені гелій спокою не давав. І колайдер… Я вчора натрапив на старі матеріали і там таке… — у його голосі почувся азарт. — Уявляєте, якщо дві різні квантові системи починають взаємодіяти, вони можуть поводитися так, ніби це вже не дві окремі штуки, а одна. Через переплетення, когерентність, обмін станами… Шкода, що все це закрили та засекретили, бо тема була божевільно цікава.
— Що ж ти читав? — здивувався Кайл.
— А… — Ентоні знов поправив окуляри. — Тоді вже був інтернет. А що раз в нього потрапило, то в ньому і залишилось. Приховуй, не приховуй — сліди завжди є, — він позіхнув. — Особливо, коли це стає однією з конспірологічних теорій.
— Конспірологічних?
— Теорій змови, — пояснив Ентоні. — Уявляєте, кілька бовдурів цілком серйозно писали, що в колайдері проводили досліди зі злиття людини з чимось позаземним на квантовому рівні.
— Нащо?
Ентоні знизав плечима:
— Хотіли створити надлюдину. Або солдата. Або нову расу. Коротше, стандартний набір ідіотизму.
— А когер… — Кайл запнувся на незнайомому слові. — Воно тут до чого?
Ентоні зітхнув і глянув на друга так, що той знітився.
— Когерентність… Здатність квантових систем зберігати чітку фазову залежність між своїми станами, перебуваючи в суперпозиції. Але внаслідок взаємодії з навколишнім середовищем відбувається руйнування суперпозиції…
Кайл розгублено кліпнув очима.
— Тобто фізичний процес, коли система втрачає свої унікальні властивості…
— О ні! — Кайл, закотив очі і, здаючись, підняв руки.— Збав нас від цього. І без того проблем по горло. Нік от голограму знайшла…
Він миттєво прикусив язика, змовницьки озирнувся й зупинив повний вини погляд на мені.
— Патякало, — Шон легенько відважив йому потиличника. — Хочеш кави — рухай мерщій. Кайл має рацію, часу в тебе обмаль.
— Але…
— Ми тебе зачекаємо, — пообіцяв Шон.
Я вигнула брову. Нічого такого я не обіцяла.
Шону й Кайлу я ще могла довіряти. Але Ентоні? Ні.
Пальці в кишені знову намацали холодний металевий ґудзик. Я й так уже втягнула в це забагато людей. Чи безпечно це? І про що краще змовчати?
Що більше людей я в це втягну, то менше шансів, що втримаю все під контролем.
Ентоні так і не привітався — лише кивнув і попрямував до виходу. На порозі мало не врізався в притулкових: Гаррі навмисне штовхнув його плечем, змусивши відступити. Ентоні мовчки потер забите місце, пропускаючи уперед групу адептів.
Та щойно він наблизився до дверей і взявся за ручку, як раптом завмер, наче щось не дало її натиснути. Він смикнув ще раз. Марно.
За мить за скляними дверима холу з глухим скреготом почали повільно опускатися масивні чорні перегородки.
— Що? Що таке?! Що сталося?! — долетіли звідусіль схвильовані вигуку.
Адепти застигли, втупившись у вікна. Одне за одним зовнішні прорізи закривалися чорними металевими пластинами. Денне світло зникало, витіснене тьмяним аварійним мерехтінням стельових ламп.
— Стіни… — Шон зблід так різко, ніби впізнав це ще до того, як зрозумів, що саме бачить.
— Увага! — голос прокотився холом. — Зафіксовано критичну помилку системи. Введено протокол повної ізоляції. Залишайтеся в безпеці до подальших розпоряджень.
Я стиснула ґудзик у кулаці, спини торкнувся холодний подув, на передпліччях виступили сироти.
Ситуація надто сильно нагадувала те, що бачила на закинутому поверсі.
Тоді стіни так само скреготіли. І з динаміків рвалося:
— Витік матерії! Витік матерії! Негайно ізолювати приміщення!
— Повна ізоляція, — прошепотів Кайл. — І що це значить?
Він глянув на нас — збентежений, майже переляканий, — наче чекав, що хтось із нас зараз усе пояснить.
— Якби ми самі розуміли…
Я різко обернулася. Позаду стояв Мірель — руки в кишенях, підборіддя трохи вгору.
І дивився на мене так, ніби вже підловив на брехні.
Ніби я знала більше за інших.
І він в цьому не сумнівався.
