Спочатку:
На сторінку книги
Христина
Я сиділа на ліжку, дивлячись на екран телефону, і все ще не могла відвести погляд від фото цього Тимура. Його посмішка була така впевнена, майже провокативна, і хоча в мене залишалася якась настороженість, ця гра з ним чомусь подобалася. Але сподіваюся, він не тільки на слова майстер, а й на справи. Пустослівних хлопців з мене вже вдосталь.
Тимур... Це ім’я викликало в мені неприємне відчуття, наче я знову опинялася в тому шкільному коридорі, де образ носія цього імені стояв, злий і безжальний. Спогади про ті образи, які він завдавав, ще довго залишали свої сліди в моєму серці. Час минав, але рани не загоювались. І ось, тепер я стикнулася з іншим Тимуром. Цей був схожий, але чи не було це лише ілюзією, яку створило його фото? Чи не здавалося це все мені через мої старі страхи?
Не хотіла вірити, що це він. Як таке могло статися? Що йому робити в Києві? Чому не залишився в рідному місті? Але в кінці кінців, це просто фото. Завтра я у всьому переконаюся. Зустрінуся з ним, і все стане на свої місця. Можливо, це просто випадковість. А може, я нарешті матиму змогу отримати відповіді на ті питання, що давно мене мучили. Але одне я знала точно: я не допущу, щоб минуле знову вплинуло на моє життя. Лиш би цей Тимур не виявився тим самим, що з мого минулого…
Враз мої думки перервала Сашуля, яка вже увійшла до кімнати .
— Як в тебе справи? Вже встигла з кимось із сайту познайомитися? — запитала вона майже з порогу, розшнуровуючи свої кросівки.
— Добре, з одним вдалося познайомитися, а з іншими так і не склалося. Зараз покажу тобі його фото, — я ледь усміхнулася, виводячи на екран його аватарку.
— Дивись, — сказала я, показуючи подрузі фото хлопця, який нещодавно мені писав.
Сашуля підійшла і вмостилася біля мене на ліжку, взявши в руки телефон.
— Красунчик, спортсмен, трясця! І чому мені такі не пишуть? — поглядаючи на екран з виразом обличчя, що явно свідчив про її легку заздрість.
Я з усмішкою подивилася на неї і заспокоїла:
— Як на мене, він якийсь легковажний, видно, що любить адреналін та нові випробування. І ось уже завтра запропонував поїхати на квадроциклах. Я ж на них ніколи не їздила. Але, погодься, не можна просто так відступати, правда? — сказала я, всміхаючись з викликом. І в тій усмішці було щось більше, ніж просто азарт. Це був шанс показати себе, показати, що не боюся і не поступаюся навіть у таких дрібницях.
— А не боїшся зганьбитися? Ти ж геть не така, і не любиш всі ці екстремальні забавки, — кинула на мене погляд Сашуля, в її очах читалася суміш здивування і турботи.
Я знизила плечима і злегка посміхнулася.
— Може, я і не люблю, але час від часу варто виходити за межі комфортної зони, — відповіла я, намагаючись приховати невеликий внутрішній тривожний відголосок. — Крім того, хочеться побачити, чи зможу витримати виклик. Можливо, це навіть не так страшно, як здається.
Сашуля примружила очі й уважно стежила за моєю реакцією. Вона вже зрозуміла, що я не жартувала.
— Ну-ну, — заговорила вона нарешті, склавши руки на грудях. — Але якщо ти після завтрашнього побачення опинишся в травматології, я не здивуюся. Заодно матимеш урок, щоб не виставляти себе героїнею перед першими-ліпшими незнайомцями.
Її тон був напівжартівливий, але в очах читалося щось серйозніше. Мабуть, Сашуля насправді переймалася за мене, хоча й ховалася за сарказмом.
Я зітхнула, намагаючись не видати хвилювання, яке гніздилося десь під ребрами.
— Сашуль, це ж просто прогулянка на квадроциклах. Нічого серйозного, не драматизуй, — сказала я з легкою насмішкою, але впевненим тоном.
— Ага, прогулянка з незнайомцем. А якщо він маніяк? Ти хоч подумала, до кого збираєшся йти? — відповіла Сашуля з підозрою і трохи роздратовано.
— Подумала! Глянь на його фото. Ну, хіба він схожий на маніяка? — спокійно, але трохи жартівливо запитала я.
— Фото — це ще не гарантія, — серйозним тоном мовила подруга. — Слухай, ти хоча б скажи, де ви зустрінетеся. Щоб я могла Михайлу зателефонувати, якщо що. Ну, раптом тебе рятувати доведеться. І пиши мені постійно, чуєш? — наголошувала на кожному слові Сашуля.
— Добре, мамо! Щохвилини писатиму. І навіть звіт складатиму, — відповіла я, з притворною покірністю, закочуючи очі.
Сашуля театрально зітхнула, але її обличчя трохи пом’якшилося. Хоч і занадто настирлива, але подруга завжди бажала мені лише найкращого.
— Я серйозно, Христино, — нахмурилася Сашуля, перехопивши мій іронічний погляд.
— І взагалі, ти ж сама мене на цьому сайті зареєструвала.
— Зареєструвати і стрибати на квадроцикл із незнайомцем — це різні речі, — відрубала подруга. — Скажи хоч, як його звати?
— Тимур, — відповіла я, намагаючись втримати спокій, хоча сама відчула, як мене перекосило при вимові цього імені.
— Чесно, я здивована твоєю рішучістю, — з подивом сказала вона поглядаючи на мене. — А куди зникла та мила ніжна дівчина, яка боялася висоти?
Я посміхнулася, відчуваючи, як серце забилося швидше від нових емоцій.
— Вона ще є, — відповіла я, поглядаючи в її очі. — Просто час від часу варто дозволяти собі бути іншою. Я хочу відчути цю сміливість, бути іншою.
Сашуля кивнула, схоже, почала розуміти, що я не просто грала у свою гру, а насправді відчувала, що можу змінити щось у собі. А можливо, й у своїх стосунках з іншими. Зазвичай я була спокійною, тихою, завжди обирала безпечний шлях і думала про наслідки кожного свого кроку. Але цього разу все було інакше. Мовби всередині мене щось змінилося, прокинулося. Я не могла всидіти на місці, мене тягнуло до невідомого, до ризику, до чогось, що змусило б серце битись швидше.
Хотілося адреналіну, драйву, відчуття свободи. Саме тому я погодилася на цю поїздку з незнайомцем. Логіка кричала, що це нерозумно, а серце — що це шанс. Шанс відчути щось більше, ніж просто буденність.
Коли подруга сіла на своє ліжко, захопливо, щось друкуючи в телефоні, я піднялася і підійшла до вікна. За ним столиця вже покривалася м’якими сутінками, наче місто також поверталося до свого тихого ритму після важкого дня. Я вдивлялася у вулиці, згадувала рідний Хмельницький і раптом мене знову нахлинули спогади одинадцятирічної давності.
Не зважаючи на роки в моєму серці досі жила ненависть до цього хлопця зі школи. Розуміла, що вона лише руйнувала мене зсередини, але позбутися її було майже неможливо. Я намагалася відпустити, переконувала себе, що все в минулому, але варто було чомусь нагадати про нього—і знову, наче хвиля, все накривало з головою. Звісно зверталася до лікарів, погоджувалася навіть на гіпноз, сподіваючись, що він зможе витягти з мене цю отруту, але ефект був тимчасовим. Ледь відчутне полегшення змінювалося тим самим гірким відчуттям, що не давало дихати на повні груди.
Його насмішки, знущання, слова... все це стало частиною мене. Вони залишалися, вкорінюючись у моїй свідомості. Я навіть не думала про можливість зустріти його знову — не хотіла і мені навіть було байдуже, де він зараз, як змінився за стільки років. Головне більше не бачитися з ним ніколи.
Поглянула на фото цього нового Тимура з сайту знайомств. Блакитні очі, коротка зачіска, охайна борода, виразні щелепи, спортивне тіло — все це робило його неймовірно привабливим. Такий хлопець, напевно, ніколи не мав проблем з тим, щоб привернути увагу жінок. Але що він робив на сайті знайомств? Невже ніхто не міг підкорити серце такого красеня.
Ці думки все більше плуталися в моїй голові, і я не могла позбутися відчуття, що в цій ситуації є щось більше. Щось, що я ще не розуміла. Невже в нього дійсно такий паскудний характер, що він шукав дівчину, яка б його витримала? Чи просто хотів когось, хто зміг би задовольнити його потреби в викликах, в азарті? Щось мені підказувало, що відповідь на ці питання не була такою однозначною, як здавалося на перший погляд.
